Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 59)
Глянувши, куди він показував мені простягнутим ножем, я побачив загін вершників на верблюдах, що поспіхом мчали до нас.
Попереду у білому одязі, що розвівався за вітром, їхав бородатий чоловік, у якому я впізнав Харута. Він кричав і розмахував списом. Наші нападники теж побачили вершників і опустили зброю, скоряючись крикам Харута, яких я не розібрав. Харут спрямував свого верблюда безпосередньо на одного з нападників, який був, мабуть, головним серед інших, і в гніві ударом списа поранив його в плече, що примусило того повалитися на землю.
— Собако! — закричав при цьому Харут, — ти хотів заподіяти зло гостям Дитяти!
Далі я нічого не чув, бо знепритомнів.
Розділ XV
МЕШКАНЕЦЬ ПЕЧЕРИ
Після цього мені здавалося, що я спав довгим, неспокійним сном. Я не можу пригадати тих дивних речей, які ввижалися мені.
Нарешті я розплющив очі і побачив, що лежу у великій, прохолодній кімнаті, облаштованій на східний манер на низькому ліжку, що вивищувалося дюймів26на три над підлогою.
Кімната не мала вікон, замість них були отвори в стіні, які прикривалися рогожами, щоб їх легко можна було відкрити.
У такий віконний отвір я побачив покритий лісом схил недалекого пагорба. Він нагадав мені щось, пов’язане з Дитям. Що саме — я не міг пригадати. Розмірковуючи над цим, я почув обережні кроки і, обернувшись, побачив Ханса, який крутив у руках нового солом’яного капелюха.
— Хансе, — сказав я, — де ти взяв цей новий капелюх?
— Мені дали його тут, — відповів він, — баас пам’ятає, що диявол Джана з’їв мого старого.
Тут пам’ять поступово почала повертатися до мене. Ханс продовжував крутити свого капелюха в руках, що трохи дратувало мене. Я звелів йому надіти його на голову і запитав, куди ми потрапили.
— До міста Дитяти, куди бааса перенесли після того, як він трохи помер. Це дуже хороше місто. Тут багато їжі, хоча баас уже три дні спав і не їв нічого, окрім кількох ложок молока і супу, які баасу влили в горло, коли він на хвилину прокинувся.
— Я дуже стомився і потребую тривалого спокою, Хансе. А зараз я відчуваю голод. Скажи мені, лорд Регнолль і Бена тут чи вони загинули?
— Вони живі й здорові, баасе, і все наше майно ціле. Вони були з Харутом, коли він виручив нас, але баас знепритомнів і тому не бачив їх. Відтоді вони доглядали бааса.
У цей час до кімнати ввійшов Саведж, який приніс мені суп на дерев’яній таці.
— Добридень, сер! — вітав він мене, — я дуже радий знову бачити вас із нами, особливо після того, як ми вважали вас і Ханса мертвими.
Я подякував Саведжу і, з’ївши суп, попросив його приготувати мені чогось істотнішого, оскільки майже помирав з голоду. Він пішов виконувати моє прохання. Ханса я послав розшукати лорда Регнолля.
Потім прийшов Харут. Він шанобливо вклонився мені і всівся по-східному на рогожу.
— Мабуть, сильний дух живе в тобі, мій пане Макумазане, — сказав він, — бо ти живий, хоча ми були впевнені у твоїй смерті.
— Так, ти помилився, мій друже Харуте. Твоя магія мало допомогла тобі.
— Проте магія, як ти це називаєш, зробила свою справу, Макумазане. Я був поранений у коліно і такий стомлений, що в перші два дні після прибуття сюди не міг зійти на гору і знайти світло від очей Дитяти. Але третього дня я зробив це, і оракул розповів мені все. Я поспіхом зійшов з гори, зібрав людей і якраз вчасно виїхав назустріч тобі. Тим дурням уже дісталося за намір зашкодити тобі, пане. Так, Джана виявився сильнішим за мого брата й інших. Тільки ти і твій слуга змогли здолати його.
— Це не так, Харуте. Швидше, він здолав нас. Нам удалося тільки втекти від нього, вибивши йому око і поранивши кінець хобота.
— І це багато, порівняно з тим, що вдалося зробити іншим протягом багатьох століть. Але це тільки початок. Кінець Джани близький, і впаде він від твоєї руки.
— Отже, він з’являється на землі білих кенда?
— Так, Макумазане. Він або його дух — не знаю хто. Двічі за своє життя я бачив його на Священній Горі, але як він приходив і йшов — ніхто цього не знає. Але я скажу, хай той, хто заподіяв Джані зло, стережеться!
— Хай Джана теж остерігається мене, якщо я зустріну його з хорошою рушницею в руках. Але ось що, Харуте. Перед загибеллю твій брат Марут почав говорити щось про дружину лорда Регнолля. Тоді мені було не до цього, але з його слів я зрозумів, що леді Регнолль перебуває на Священній Горі.
— Або ти не розібрав сказаного Марутом, мій пане, або мій брат марив від страху, — відповідав Харут, обличчя якого при цьому набуло кам’яного, безпристрасного виразу. — Прекрасної леді немає на Священній Горі. Але дозволь мені сказати, що ніхто, окрім жерців Дитяти, не може ступити на цю гору. Хто спробує зробити це, той помре, бо гору охороняє вартовий, страшніший за Джану. Не питай мене про нього: більше я нічого не скажу. Але якщо ти і твої друзі цінуєте життя, не намагайтеся навіть поглянути на цього вартового!
Зрозумівши, що продовжувати розмову про це марно, я перевів її на град, що побив поля чорних кенда.
— Я знаю про це, — сказав Харут, — це перше прокляття Дитяти, моїми вустами обіцяне Сімбі і його народу. Другим буде голод, а він уже близький, бо запаси хліба у чорних кенда закінчуються, і багато їхньої худоби убито градом.
— Не маючи запасу, вони спробують напасти на вашу країну, Харуте, і відібрати у вас хліб.
— Так, пане, вони, звичайно, спробують зробити це, і тоді здійсниться третє прокляття, прокляття війни. Усе це передбачено, Макумазане, і ти тут для того, щоб допомогти нам у цій війні. У вашому багажі є багато рушниць, пороху і свинцю. Ви маєте навчити наш народ стріляти з рушниць, щоб ми могли знищити чорних кенда.
— Е, ні, — спокійно відповів я, — я прийшов до вас, щоб убити великого слона і одержати за це слонову кістку, а не для того, щоб битися з чорними кенда. Цього вже досить з мене. Крім того, рушниці належать не мені, а лордові Регноллю, який, мабуть, призначить за них свою ціну.
— У лорда Регнолля, який прийшов сюди проти нашої волі, ми самі можемо вимагати платню за збереження його життя. Поки що прощай, ми поговоримо потім, оскільки ти ще хворий і слабкий. Але перш ніж піти, я ще раз повторюю: якщо ви хочете, як і раніше, бачити сонце, не намагайтеся й потикатися до лісу, що росте на Священній Горі!
Із цими словами він піднявся, шанобливо вклонився мені і пішов, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Незабаром після цього повернулися Саведж і Ханс та принесли мені чудовий обід.
Я їв з великим апетитом. Тільки-но залишки їжі прибрали, як прийшов лорд Регнолль.
Ми палко привіталися, як люди, що вже втратили надію зустрітися на цьому світі. Я запитав, що вони робили за цей час. Лорд Регнолль відповів, що нічого згадати.
Місто мале; жителів у ньому не більше двох тисяч. Займаються вони землеробством і розведенням верблюдів. Єдиною людиною, з ким вони могли спілкуватися, був Харут, який говорив ламаною англійською мовою. Він сказав, що гора — священне місце, яке відвідують тільки жерці. У місті не помітно цих жерців. Але на горі іноді видно людей, які пасуть кількох овець і кіз у лісі на її схилі. Хто живе там — невідомо. Лорд Регнолль сумно додав, що він уже поховав надію знайти тут який-небудь слід своєї втраченої дружини. Я повторив йому слова Марута, кінця яких, на жаль, не чув. Це, здавалося, задало йому нових сил. Але що зробити далі? Минув аж тиждень. ¦
За цей час я майже зовсім оговтався. Тільки одна обставина залишала мене так само безпорадним. Рана, завдана Джаною, зажила, але запалення зачепило нерв лівої ноги, колись пошкодженої левом. Це викликало такий біль, що я був змушений залишатися в ліжку і задовольнятися тим, що моє ліжко виносили в невеликий сад, який оточував глиняний, вибілений будинок, де ми жили. Там я лежав годинами, дивлячись на Священну Гору, що підносилася ярдів за п’ятсот від міста.
Починаючи від підошви впродовж милі, її схил покривала трава з розкиданими подекуди окремими деревами. У бінокль було видно, що в одному місці утворюється прямовисна стіна, яка йде футів на сто у висоту довкола всієї гори. За стіною починався густий ліс, що одягав гору до самої вершини.
Якось, коли я розглядав гору, до саду раптово ввійшов Харут.
— Правда ж, будинок бога красивий? — сказав він.
— Дуже, — відповів я, — але ж як підіймаються на гору цією прямовисною стіною?
— Нею неможливо піднятися, але є дорога, якою ходять на гору шанувальники Дитяти. Та я вже говорив тобі, Макумазане, що всі чужоземці, які намагаються йти цією дорогою, знаходять смерть. Хай спробують ті, хто не вірить мені, — багатозначно додав він. Потім, довідавшись про моє здоров’я, він повідомив, що до нього дійшли чутки про наближення голоду на землі чорних кенда.
— Скоро вони захочуть зібрати ваші жнива своїми списами, — зауважив я.
— Так, Макумазане. Тому видужуй швидше, щоб бути в змозі прогнати цих воронів рушницями. Через чотирнадцять днів тут мають початися жнива. Я піду на гору днів на два. Прощавай і не бійся. На час моєї відсутності мій народ годуватиме і оберігатиме вас. Я повернуся на третій день.
Після від’їзду Харута глибокий смуток охопив нас. Зажурився навіть Ханс. Що стосується Саведжа, він мав вигляд, ніби його засуджено до страти. Я спробував підбадьорити його і запитав, що з ним.