Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 58)

На самому вершечку підйому, виразно вимальовуючись на небі, стояв Джана з піднятим догори хоботом. Наступної миті він люто затрубив.

— Allemagte²⁵! — вигукнув Ханс. — Старий диявол помітив нас своїм останнім оком. Він ішов за нами слідом.

— Вперед! — відповів я, пришпорюючи верблюда. Гонитва почалася.

У нас був хороший біговий верблюд. Він справді був, як говорив Ханс, порівняно свіжим і, крім того, відчував близькість рідних рівнин. Він мчався, як вітер, несучи на собі ношу, котра фунтів на двісті перевершувала звичну. Мабуть, окрім згаданих причин, його підганяла близькість слона, що переслідував нас. Милю за милею мчали ми рівниною. Джана пересувався за нами, як крейсер за маленькою каноніркою.

Із кожною новою сотнею ярдів він на кілька ярдів наближався до нас.

За півгодини, що здалися нам довгим тижнем, коли до річки вже залишалося не більше милі, він біг ярдів за п’ятдесят за нами. Я озирнувся; при світлі місяця Джана здався мені завбільшки з величезний будинок.

— Ми маємо втекти від нього, — сказав я, дивлячись на широку річку, яка була вже зовсім близько.

— Так, баасе, — невпевнено відповів Ханс, — верблюд у нас хороший; біжить він дуже швидко, бо чує запах своїх за річкою, не кажучи вже про небезпеку позаду. Але цей диявол Джана біжить швидше за нього. Я бачу на шляху каміння; це погано для верблюда. Не знаю, чи вміє він плавати, але ми бачили, що Джана добре уміє робити це. Чи не спробувати, баасе, поранити його в хобот або в коліно?

— Замовкни, дурню, — роздратовано сказав я, — який сенс стріляти через плече у величезного слона з рушниці, придатної тільки для козла? Ліпше піджени верблюда.

На жаль! Ханс мав рацію.

Берег і дно річки були усіяні камінням і верблюд, такий швидкий під час бігу пісками, виявився безпорадним серед каміння.

Але для Джани воно зовсім не було перешкодою. Поки ми досягли берега, він був не більше, ніж за десять ярдів від нас. Я чітко бачив кров, що юшила з того місця, де у нього раніше було ліве око.

Побачивши пінистий, хоча й неглибокий потік, наш верблюд, не звиклий до води, нерішуче зупинився.

На щастя, в цей момент Джана знову затрубив у свій хобот. Це спонукало нашого верблюда рушити вперед; слон для нього був страшніший за воду.

Він поволі йшов, спотикаючись об каміння, що вистеляло дно річки, яка в цьому місці була не більше чотирьох футів глибиною. Джана був уже за п’ять ярдів від нас.

Я обернувся і вистрілив у нього з нашої маленької рушниці. Поцілив чи ні — не можу сказати, але слон зупинився на деякий час, мабуть, пригадавши дію подібного звуку на своє око.

Потім він знову, як паровоз, рушив за нами.

Коли ми були посеред річки, сталося неминуче. Верблюд спіткнувся й упав, і ми обидва через його голову полетіли у стрімкий потік. Усе ще стискаючи рушницю в руці, я кинувся убрід до протилежного берега, тримаючись за Ханса вільною рукою.

Майже в той же момент Джана наздогнав верблюда. Він пронизав його своїми бивнями, топтав ногами і, обхопивши хоботом його шию, майже витягнув його з води.

Тим часом ми вибралися на протилежний берег і піднялися на високе дерево. Там, футів за тридцять від землі, ми сиділи, затамувавши подих, і чекали, що буде далі.

Покінчивши з верблюдом, Джана пішов далі і без зусиль відшукав нас.

Якийсь час він ходив навколо дерева, неначе обдумуючи, що зробити. Потім, обхопивши хоботом стовбур дерева, він спробував вирвати його із землі. Але цей лісовий мешканець, який уже сотні років чинив опір бурям і воді, тільки стрясався. Визнавши цю спробу марною, Джана спробував підрити бивнями коріння дерева. Але й тут нічого не вийшло, оскільки воно росло серед каміння. З глухим лютим бурчанням Джанд зробив третю спробу. Ставши на задні ноги, він усією вагою свого величезного тіла обрушився на стовбур дерева передніми ногами футів у дванадцять-тринадцять над землею. Удар був дуже сильний. Спочатку я думав, що дерево буде вирване з корінням або розламається навпіл.

Але, слава Богу, воно встояло, хоча трусилося так сильно, що ми з Хансом мало не полетіли на землю, неначе яблука восени. Я, мабуть, гепнувся б, якби мене не втримав спритний, як мавпа, Ханс, здатний триматися ногами так само добре, як і руками. Тричі Джана повторював цей маневр. На третій раз я з жахом побачив, що коріння дерева почало слабшати. Вже чувся зловісний тріск.

На щастя, Джана не помітив цього… Він залишив свій план і замислено стояв, помахуючи хоботом.

— Хансе, — прошепотів я, — заряди швидше рушницю. Я виб’ю йому друге око.

— Порох підмочений, баасе, — простогнав Ханс, — вода потрапила в нього, коли ми впали в річку.

За кілька хвилин Джана вирішив зробити останню спробу. Підійшовши впритул до дерева, він став на задні ноги, передніми вперся в стовбур і, витягнувши вгору свій хобот, почав обламувати гілки, які росли між ним і нами.

— Я думаю, що він не дістане нас, якщо не принесе камінь і не стане на нього, — зауважив я.

— Ох, баасе, не треба говорити цього голосно, — відповів Ханс, — інакше Джана підслухає нас і справді принесе камінь.

Хоча це здавалося дурницею, але хто знає, мабуть, це чудовисько розуміло людську мову.

Ми піднялися якомога вище і чекали, що буде далі.

Покінчивши з гілками, Джана почав витягати у напрямку до нас свій довгий хобот.

Фут за футом він наближався до нас і невдовзі був усього за кілька дюймів від моїх ніг і повстяного капелюха Ханса.

Мить — і капелюх зник у червоному отворі рота Джани. Я вважаю, що він проковтнув його, оскільки він не повернувся назад.

Втрата капелюха розлютила Ханса.

Обсипаючи Джану прокляттями, він витягнув свого ножа і приготувався.

Знову довгий коричневий хобот простягнувся до нас. Очевидно, Джана тепер пристосувався краще, оскільки хобот наблизився до нас уже ближче, ніж раніше. Кінець його, як змія, обхопив гілку, на якій сидів я.

Ханс швидко нахилився, ніж блиснув на сонці, і за мить кінець хобота, як метелик шпилькою, був приколений до дерева.

Джана тужливо закричав і спробував обережно звільнити свій хобот.

Але марно! Ханс міцно тримав рукоятку ножа. Нарешті Джана енергійно рвонувся назад і вирвав свій хобот, розрізаючи його кінець навпіл і залишивши ніж у дереві. Потім він узяв кінець хобота в рот, почав смоктати його, як смокчуть порізаний палець, із гарчанням безсилої люті кинувся в річку, перейшов її убрід, і незабаром зник із наших очей. Посилаючи вслід Джані прокляття, Ханс вимагав у нього повернення свого капелюха.

Мабуть, за все своє життя, я не бачив такого приємного видовища, як миготіння хвоста чудовиська, що йшло геть.

— Тепер, баасе, — сміючись говорив Ханс, — старий диявол одержав достатньо, щоб не забути нас. Гадаю, нам слід швидше піти звідси, перш ніж він оговтається і повернеться з довгою палицею, щоб збити нас із дерева.

Ми подалися геть, так поспішаючи, як дозволяли мої затерплі кінцівки і загальний стан. На щастя, у нас не було сумніву щодо вибору шляху, оскільки крізь ранковий туман на обрії чітко вимальовувалися контури пагорба, який білі кенда називали “Священною Горою” чи “Будинком Дитяти”. Здавалося, що до нього не більше двадцяти миль, але насправді виявилося значно більше, оскільки години за дві ходи ми трохи наблизилися до нього. Це був жахливий шлях. Я остаточно знесилів через усі пережиті жахи. До того ж місце від щипка Джани запалилося від верхової їзди на верблюді і завдавало мені нестерпного болю.

Перші десятки миль ми йшли безлюдними місцями. Потім нам почали траплятися стада дрібної худоби і верблюдів; їхні пастухи, можливо, ховалися у високій траві. Потім ми йшли полями, засіяними зерновими, які, за моїми спостереженнями, абсолютно не постраждали від граду, що обмежився, очевидно, тільки землею чорних кенда. Далі ми побачили окремі будинки. Їхні мешканці незабаром помітили нас і втекли перелякані.

Нарешті ми підійшли (я поволі плентався, спираючись на плече Ханса) на відстань рушничного пострілу до обгородженого села.

Мабуть, жителів уже попередили про наше наближення, бо десятків зо три чоловіків, озброєних списами та іншою зброєю, кільцем оточили нас із явно ворожими намірами.

Я закричав їм, що ми друзі Харута і всіх шанувальників Дитяти. Нам відповіли, що ми брехуни, бо з країни чорних кенда, прихильників демона Джани, не можуть прийти друзі.

Я спробував переконати їх, що ми менше за всіх у всьому світі є шанувальниками Джани, який переслідував нас упродовж кількох годин, але вони й слухати нас не хотіли.

— Ви шпигуни Сімби, — кричали вони, — запах Джани на вас (це була, мабуть, правда). Ми вб’ємо тебе, білий цапе, і тебе, маленька жовта мавпо! із землі чорних кенда до нас можуть прийти тільки вороги!

— Якщо вб’єте нас, — відповів я, — ви накличете на себе прокляття Дитяти. Голод, град і війну!

Ці слова справили на нападників певне враження. Принаймні вони на якийсь час залишили свій намір убити нас.

Нарешті, після деякого вагання, прихильники вбивства перемогли, і всі воїни почали танцювати, погрожуючи списами і волаючи, що ми маємо померти як прибульці від чорних кенда.

Я сів на землю, оскільки зовсім знесилів. Мені було вже абсолютно байдуже — жити або померти.

Ханс із ножем у руках стояв біля мене, обсипаючи білих кенда тими самими прокляттями, якими обсипав Джану. Поступово вони ближче й ближче просувалися до нас. Я вже заплющив очі, щоб не бачити блиску зброї, яка вразить нас; раптом Хансові вигуки примусили мене знову розкрити їх.