Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 57)
— Жерці Джани веліли йому вбити нас, — тремтячи прошепотів Марут, — але перш ніж померти, я хочу сказати, що леді, дружина лорда…
— Тихіше, — перервав я його, — Джана почує нас.
Я подивився на Марута і лише тепер помітив, як він змінився. Уже не було звичної усмішки. Обличчя зблідло і змарніло, як у небіжчика, померлого принаймні три дні тому.
Я мав рацію. Джана почув нас. Він ішов просто до нас, витягнувши вперед свій жахливий хобот. Марут не міг винести цього видовища. Він схопився і кинувся бігти до озера, сподіваючись знайти порятунок у воді.
Ох, як він біг! За ним зі швидкістю паровоза помчав Джана, сурмлячи у свій хобот. Досягнувши озера, Марут кинувся у воду і поплив від берега.
“Тепер, — думав я, — йому вдалося врятуватися, якщо він не дістанеться крокодилам”.
Але Джана теж добре плавав. Із гучним сплеском він кинувся у воду і погнався за Марутом. Побачивши це, Марут швидко повернув до берега, таким чином вигравши трохи часу.
Вибравшись на берег петляючи між скелями Марут, на мій превеликий жах, побіг прямо до мене. Не знаю, чи зробив він це випадково або з божевільною надією знайти у мене захист…
Раптом він зупинився, обернувся до Джани, який його Наздоганяв, і крикнув йому щось подібне до прокляття, у якому я розібрав лише одне слово: Дитя!
Дивно, але це справило певне враження. Джана зупинився за кілька кроків від Марута і, здавалося зрозумів ці слова, які страшенно розлютили його.
Видаючи жахливі крики, він скажено хльостав хоботом собі боки, страшенно витріщаючи свої червоні очі. Піна стікала з його відкритого рота. Потім він кинувся вперед…
На мить я заплющив очі і, коли я знову розкрив їх, Марут уже був високо в повітрі. Наступної миті він упав униз, із жахливим звуком ударившись об землю.
Джана підійшов до нього і, переконавшись, що він мертвий, обережно підняв його своїм хоботом. Я благав Бога, щоб він швидше подався зі своєю жертвою. Але марно! Поволі крокуючи і погойдуючи тіло бідного Марута, як ніжна годувальниця дитину, чудовисько попрямувало до мене, мабуть, увесь час відчуваючи мою присутність.
Деякий час, що здався мені цілою вічністю, слон стояв наді мною, неначе вивчаючи мене.
Озерна вода освіжаючим струменем лилася з його хобота просто мені на спину. Якби не вона, я, певно, знепритомнів би.
Я визнав якнайкращим прикинутися мертвим, сподіваючись, що тоді Джана не чіпатиме мене. Трохи розплющивши одне око, я бачив, як він підняв наді мною свою величезну ногу, і в думках попрощався з життям.
Проте, злегка торкнувшись моєї спини, він поставив свою ногу назад на землю. Потім, дбайливо поклавши поряд зі мною останки Марута, Джана почав обмацувати мене з голови до ніг кінцем свого хобота.
Дійшовши до ніг, він неначе залізними лещатами ущипнув мене, мабуть, щоб переконатися, чи не прикидаюся я.
Я не поворухнувся, хоча разом зі шматком тканини він відірвав неабиякий шматок моєї власної шкіри.
Це, здавалося, спантеличило Джану; він підняв кінець свого хобота, неначе розглядаючи відірвану латочку при світлі місяця.
Результат огляду вийшов незадовільний (на тканині, мабуть, була кров); Джана підняв вуха і вже приготувався покінчити зі мною…
Раптом за кілька ярдів від мене прогримів постріл. Я подивився вгору і побачив кров, що струмувала з лівого ока чудовиська, куди, очевидно, вцілила куля…
Жахливо завивши від болю, Джана обернувся і кинувся бігти…
Розділ XIV
ГОНИТВА
Здається, на якусь мить я знепритомнів. Принаймні я пригадую дивний, тривалий сон. Мені ввижалося, що всі незліченні скелети слонів, що лежали навкруг мене, піднялися, вишикувалися в ряд і схилили переді мною голови, оскільки я був єдиною людиною, яка уникла смерті від Джани.
Потім крізь уривки цього сновидіння я почув голос Ханса, якого вважав загиблим.
— Якщо баас живий, — говорив він, — хай він прокинеться, перш ніж я закінчу заряджати “Інтомбі”, оскільки треба поспішати йти звідси. Здається, я поцілив Джані в око; але це дуже велика тварина, а куля з “Інтомбі” дуже мала, щоб убити його. Крім того, неймовірно, щоб хтось із нас знову вцілив йому в друге око.
Я підвівся і побачив перед собою самого Ханса, який мав звичайний вигляд, тільки брудніший. Він щойно закінчив заряджати невелику рушницю “Інтомбі”.
— Чого ти тут, Хансе? — запитав я його глухим голосом.
— Звісно, щоб урятувати бааса від диявола Джани, — відповів старий готтентот і, притуливши рушницю до скелі, опустився поряд зі мною на коліна, обхопив мене руками і почав плакати, примовляючи: — Саме вчасно, баасе! Слава Богу, я втиг саме вчасно. Тепер слід швидше йти звідси. У мене онде за великим каменем стоїть прив’язаний верблюд. Він може нести на собі двох, бо відпочив за чотири дні і вдосталь поїв трави. Цей демон Джана, напевно, скоро повернеться сюди.
Я нічого не заперечив, але тільки подивився на бідного Марута, який неначе заснув.
— Ох, баасе, — сказав Ханс, — про нього нічого турбуватися; у нього зламана шия, і він мертвий. Але це добре, — весело додав він, — оскільки верблюд не міг би нести трьох. Крім того, якщо Марут залишиться тут, певне, Джана, повернувшись сюди, почне гратися ним, замість того, щоб переслідувати нас.
Бідолашний Марут! Який реквієм співав над ним Ханс!
Кинувши останній погляд на останки цієї нещасної людини, до якої я встиг прихилитися за час нашого полону, я сперся на плече старого Ханса, оскільки почувався надто слабким, щоб іти самостійно, і побрів із ним через плато у напрямку на схід від озера, петляючи між камінням і незліченними скелетами слонів.
За двісті ярдів від місця трагедії стриміла група скель, схожа на ту, звідки з’явився Джана, тільки трохи менша за неї. Тут ми знайшли верблюда, що стояв навколішки, прив’язаний до скелі.
Дорогою Ханс коротко розповів мені свою історію. Застреливши одного з вождів чорних кенда, він визнав за краще залишитися на волі, ніж потрапити з нами в полон, і вирішив, якщо я буду вбитий, помститися моїм убивцям. Таким чином він, як було вже описано, непомітно втік і до настання ночі ховався на схилі горба. Потім при світлі місяця він ішов за нами, обходячи всі села, і, нарешті, знайшов притулок у печері неподалік від міста Сімби, в лісі, де ніхто не жив. Тут ночами він пас свого верблюда, ховаючи його вдень у печері. Днював він, сидячи на високому дереві, звідки міг спостерігати за всім тим, що відбувається в місті. Харчувався хлібними зернами, які збирав на сусідньому полі. Окрім того, біля сідла його верблюда виявився мішок із невеликим запасом провізії. Ханс бачив усе, що відбувалося в місті, а також спустошення, завдані бурею з градом, від якої він зі своїм верблюдом сховався в печері.
Дізнавшись, що нас із Марутом вивезуть із міста, він осідлав верблюда і вирушив за нами, ховаючись у лісі.
Конвой, який залишив нас, дорогою назад проїхав поблизу нього. Ханс подумав, що ми з Марутом приречені загинути від Джани, якому вже принесені в жертву полонені білі кенда. Потім він пішов за нами. Певно, озираючись назад, я помилково сприйняв голову верблюда, що мелькала за деревами, за хобот слона. Ханс бачив, як ми спустилися до берега озера і все, що сталося потім. Коли Джана попрямував до нас, він непомітно пробрався вперед з божевільною надією важко поранити чудовисько кулею зі своєї маленької рушниці. Він уже зібрався вистрілити в той момент, коли Марут кинувся у воду, але тоді було важко прицілитися в найуразливіше місце. Така нагода випала лише тоді, коли Джана вже заніс наді мною свою ногу і підставив під постріл ліве око. Тільки куля, всупереч надії Ханса, не дісталася мозку. Але все-таки, вибивши Джані ліве око, вона завдала йому такого сильного болю, що він забув про мене і поспішив швидше податися геть.
Такою була розповідь старого готтентота, яку він переказав мені своїм лаконічним голландським діалектом. Я не знаю, що було зі мною, якби Ханс не нагодився вчасно.
Підійшовши до верблюда, ми на хвильку забарилися. Я випив для підкріплення ковток горілки з фляги, яка знайшлася в мішку, прив’язаному до сідла верблюда.
Незважаючи на свою сильну пристрасть до міцних напоїв, Ханс зберіг її, розраховуючи, що з часом вона може згодитися мені, його пану.
Ми сіли на верблюда; Ханс попереду, щоб правити ним, я позаду на овечих шкурах, що виявилися, на щастя, досить м’якими, оскільки рана від Джани завдавала мені сильного болю.
Ми поїхали слоновою стежкою, сподіваючись, що вона виведе нас до річки Тави. Скоро кладовище слонів залишилося далеко позаду нас; за ним і озеро зникло з очей. Стежина йшла вгору до чогось схожого на хребет, що лежав за дві чи три милі попереду нас.
Ми досягли хребта без особливих пригод.
Дорогою нам трапилася старезна слониха, що прямувала, мабуть, до місця свого останнього спочинку. Не знаю, хто більше злякався; стара слониха чи наш верблюд. Вони кинулися один від одного в різні боки, і ми мало не опинилися на землі. Але незабаром наш верблюд оговтався від свого переляку. З вершини підйому перед нами відкрилася піщана рівнина, подекуди поросла травою. Миль за десять попереду при світлі місяця блищали води широкої річки.
Ми знову вирушили вперед. Проїхавши близько чверті милі, я випадково озирнувся. Господи, що я побачив!