Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 56)

Я відчував, що стосовно нас він нашіптує щось лиховісне своєму повелителю.

Нарешті Сімба знову звернувся до мене.

— Ми хотіли, пане, втримати тебе і жерця Дитяти заручниками білих кенда, які завжди були нашими злими ворогами і принесли нам багато незаслуженого зла, хоча ми свято берегли угоди, укладені нашими дідами. Проте твої чари дуже сильні для нас. Тому я вирішив відпустити вас. Сьогодні на заході сонця ми відведемо вас на дорогу, що веде до броду річки Тави. яка відділяє нашу землю від землі білих кенда. Ви можете йти, куди хочете. Ми не хочемо більше бачити ваші зловісні обличчя.

Від цих слів моє серце мало не вистрибнуло з радості, яка, проте, була передчасною.

— Увечері! Чому не зараз? — вигукнув я. — У темряві важко переходити незнайому річку.

— Вона неглибока, пане, і брід можна легко знайти. Крім того, йдучи зараз, ви дістанетеся річки, коли вже стемніє, а вийшовши на заході сонця, ви до ранку дійдете до броду. Зрештою, ми не можемо відвести вас туди, поки не поховаємо мертвих.

Після цього Сімба пішов у супроводі інших, перш ніж я встиг щось сказати. У воротах кульгавий жрець обернувся на милицях і щось прошепотів своїми товстими, відвислими губами; мабуть, це було прокляття.

— Тепер нас буде звільнено! — весело сказав я Марутові, коли всі чорні кенда пішли.

— Так, пане, — відповів він, — але де вони мають намір дати нам свободу! Демон Джана живе в лісі на болотистих берегах річки Тави і, кажуть, шаленіє якраз ночами.

Я нічого не заперечив, але подумав, що таємничий слон може опинитися далеко, а вівтар для жертвоприношень — дуже близько.

Годину за годиною я стежив за сонцем, поки воно не почало ховатися за лісом на заході. Якраз у цей час біля воріт з’явився Сімба в супроводі двадцятьох озброєних вершників, один із яких вів двох коней для нас.

Закінчивши збори, що обмежилися хованням їжі в складках Марутового вбрання, ми вийшли з проклятого будинку, сіли на коней і, оточені конвоєм, виїхали на ринкову площу, де стояв кам’яний жертовник з обгорілими кістками, що стирчали з попелу.

Потім ми їхали північною вулицею міста.

Біля дверей будинків стояли їхні мешканці, які вийшли подивитися на наш від’їзд.

Ненависть читалася на їхніх обличчях; вони стискали кулаки і тихо шепотіли нам услід прокляття.

І не дивно! Усі вони були вщент розорені; попереду на них чекав голод. Вони були переконані, що ми — білий маг і пророк ворожого їм Дитяти — накликали на них усі ці біди. Гадаю, якби не варта, вони роздерли б нас на шмаття.

Оглядаючи побиті градом поля і сади, я переймався гіркою долею їхніх власників.

Проїхавши кілька миль через спустошені поля, ми потрапили до лісу. Тут було так темно, що дивно, як наші провідники знаходили дорогу.

У цій темряві мене охопив жах. Спало на думку, що нас привели сюди, щоб зрадницьки вбити. Щохвилини я чекав удару ножем у спину. Я вже зібрався надати коневі ходи і спробувати втекти, але залишив цю ідею, оскільки мене з усіх боків оточував конвой, і, крім того, недобре було покидати Марута. Нічого не вдієш; залишалося чекати, чим усе це закінчиться.

Нарешті ми виїхали з лісу. Вже зійшов місяць, і при його світлі ми побачили, що це болотиста місцевість із поодинокими деревами. Тут наш конвой зупинився.

— Злізайте з коней і йдіть своєю дорогою, злі люди, — похмуро сказав Сімба, — далі ми не поїдемо з вами. Ідіть стежиною, вона приведе вас до озера. Перейшовши через озеро, ви до ранку дійдете до річки, за якою живуть ваші друзі. Але пам’ятайте, цю дорогу охороняє хтось, із ким небезпечно зустрічатися.

Тільки-но він закінчив, його люди стягнули нас із коней, і за хвилину всі вони зникли в мороці, залишивши нас одних.

— Тепер, пане, ми маємо йти далі, — сказав Марут, — бо якщо ми залишимося тут, то вдень Сімба і його люди повернуться сюди

і вб’ють нас.

— Тоді вперед! — сказав я. — Але на що натякав Сімба, кажучи, що “хтось охороняє цей шлях”?

— Гадаю, він мав на увазі Джану, — простогнав Марут.

— Сподіватимемося, що Джана далеко. Збадьорся, Маруте! Ми, напевно, не зустрінемо тут жодного слона.

— Ні, пане, тут буває багато слонів, — заперечив Марут, указуючи на сліди на землі, — подейкують, що вони ходять умирати до озера, і це — один зі шляхів, яким вони йдуть на смерть. Це місце, яким не сміє ходити жодна жива істота.

— Еге, — вигукнув я, — отже, те, що я бачив у видінні в Англії,

було правдою?

— Так, пане. Мій брат Харут одного разу, коли був молодим, заблукав на полюванні і бачив те, що його розум показував тобі у видінні і що ми побачимо тепер, якщо виживемо.

Марут мав рацію; багато слонів проходило цією стежкою, а один із них — зовсім недавно. Я, досвідчений мисливець на цих тварин, не міг помилитися.

Ми йшли години дві, впродовж яких натрапили лише на одну живу істоту, — велику сову, що пролетіла над самими нашими головами. Ця сова, за словами Марута, була “шпигуном Джани”, Ми досягли вершини підйому, звідки нашим очам відкрився сумний пейзаж, уже знайомий мені за видінням у Регнолль-Кестлі.

Він мав ще пустельніший вигляд, ніж уявлявся мені тоді. Попереду лежало темне, меланхолійне озеро з порослими очеретом краями. Довкола великим масивом тягнувся тропічний ліс. Східніше озера простягнулася кам’яниста рівнина.

Вигляд цієї місцевості наповнив мою душу невимовним страхом.

Згадуючи подробиці свого видіння, я здригався від однієї думки про необхідність пройти берегом цього озера.

Я роззирнувся на всі боки.

Якщо йти ліворуч, ми або впремося в озеро, або маємо рухатися вздовж нього, поки не досягнемо лісу, де, напевно, заблукаємо.

Праворуч уся земля була покрита терняком і густою травою, непрохідною для пішоходів, особливо в нічний час.

Я озирнувся. Там за кілька сотень ярдів від нас за низькими мімозами, змішаними з рослинами, схожими на алое, з’являлося і зникало щось схоже на хобот слона.

Тоді, зневірившись зробити правильний вибір і бажаючи швидше щось вирішити напевно, ми спустилися до озера слоновою стежкою. Хвилин за десять ми досягли його східного краю, де шепіт очерету, який заколихуваний нічним вітром, надавав деякого живого вигляду цій місцині.

Довкола була безплідна земля, на якій, здавалося, ніщо не могло виростити. Всюди лежали останки багатьох сотень слонів, померлих уже багато років тому і зовсім недавно. Бивні свідчили, що це були всі старі тварини. Їхні кістки покривали близько чверті милі, і якби вдалося винести звідси тільки бивні, котрі добре збереглися, то можна було б розбагатіти. Та я не вважатимуся старим мисливцем, Алланом Квотермейном, якщо, уникнувши небезпеки, не спробую так і зробити!

Потім мою увагу привернуло те, що я бачив у видінні — вмираючий від старості слон неподалік від нас.

Ця старезна, змарніла тварина озиралася довкола, шукаючи зручного місця, і, знайшовши його, зупинилася на хвилину.

Потім помираючий слон підняв свого хобота, тричі протрубив і, опустившись на коліна, затих. Мабуть, він сконав. Я відвів від нього очі і раптом ярдів за п’ятдесят за ним помітив на скелі контури того самого диявольського слона зі свого видіння!

Ох, що це була за тварина! Величиною вона вдвічі перевершувала найбільших слонів, що траплялися мені досі.

Це був неприродно величезний представник особливої породи, що пережила, можливо, всесвітній потоп. Його чорно-сірі боки були позначені шрамами. Один із його жахливих бивнів яскраво блищав при світлі місяця; другий, наполовину зламаний, мав неправильну форму, будучи відігнутий не вгору, а донизу і трохи праворуч.

Перед нами стояв справжній біблійний левіафан!

Я сів навпочіпки за покритим мохом скелетом слона і, дивлячись на цю незвичайну тварину, мріяв про великокаліберну рушницю.

Що сталося з Марутом — я не помітив; здається, він лежав, розпростертий на землі.

Хвилину або й більше різні думки сновигали в моїй голові.

Я думав, що трубний звук, виданий помираючим слоном, привернув сюди цього гіганта, який, можливо, був царем серед слонів, що закликали його під час свого конання.

Постоявши хвилину і втягуючи повітря, Джана (я так називатиму його) попрямував до того місця, де лежав слон, якого я вважав уже мертвим. Насправді він був ще живий і, коли Джана наблизився, підняв свого хобота, неначе вітаючи його. Але Джана, так само, як було і в моєму видінні, кинувся на вмираючого і ударом у бік добив його.

Зробивши це, не знаю, від злості чи з бажання припинити страждання конаючого, він зупинився і неначе замислився.

У цей час я, на свій подив, помітив, що вітер, який тихо гойдав очерет біля озера, дув у напрямку від Джани до нас.

Але неначе злою долею приведена, ярдів за сто праворуч від нас, серед каміння промайнула якась тінь, схожа на слона.

Джана нашорошив свої широкі вуха, затремтів усім своїм величезним тілом і почав ретельно обнюхувати повітря.

— Господи! — подумав я, — він почув нас…

Щоб заспокоїти себе, я сподівався, що нас іще не виявили.

Але марно!

Джана був стріляний горобець.

Він захрюкав і рушив, як товарний потяг, у напрямку до нас, ретельно обнюхуючи з усебіч землю і вдихаючи глибоко повітря.

Десять разів я прицілювався в нього з уявної рушниці, роблячи це абсолютно автоматично.

“Що буде зі мною? — подумав я в цей час, — чи прониже він мене своїми бивнями, чи підкине високо в повітря або розчавить важкими ногами?”