Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 55)
Увійшовши до них, ми із жахом побачили, що замість трьох їх залишилося тепер двоє.
Я запитав, де третій. Вони відповіли, що нічого не знають про його долю. Опівночі, розповідали вони, заявилися люди, які зв’язали і кудись потягли їхнього товариша.
Ми повернулися до свого будинку.
День пройшов без особливих подій. До нас приходили жерці, оглянули мертвяка, змінили посуд із їжею і подалися геть.
Хмари темнішали і повітря все холоднішало.
Можна було чекати снігу.
Із даху нашого будинку ми бачили, як населення міста Сімби, все більше непокоячись, обговорювало на вулицях зміну погоди.
У тих, що йшли на польові роботи, на плечі були накинуті рогожі.
Цю ніч, незважаючи на пануючий холод, ми, загорнувшись у килими, провели на даху будинку. Якби нас вирішили схопити, тут усе-таки ми могли чинити якийсь опір або принаймні кинутися вниз і розбитися.
Ми пильнували по черзі.
Близько півночі я почув шум, що доносився з будинку позаду нашого, потім приглушений крик, від якого у мене похолола кров.
За годину на ринковій площі засвітили вогонь і довкола нього рухалися якісь постаті. Більше нічого не можна було розгледіти.
Наступного ранку залишався лише один білий кенда, який майже збожеволів від страху. Бідолаха благав нас узяти його до нас, оскільки він боявся залишатися один із “чорними демонами”.
Ми спробували виконати його прохання, але звідкись з’явилася озброєна варта і перешкодила нам.
Цей день був точною копією попереднього.
Той самий огляд жерцями мертвого і зміна у нього запасу їжі, той самий холод і вкрите хмарами небо, ті самі балачки про зміну погоди на ринковій площі.
Ніч ми знову провели на даху, але цього разу не склепили очей.
Над містом неначе висіла якась загроза нещастя. Здавалося, небо опускається на землю. Місяць заховався за хмарами. На обрії то з одного, то з іншого боку спалахували яскраві зірниці. Не було анінайменшого вітру.
Здавалося, що наближався кінець світу, принаймні стосовно нашого місцеперебування. Ніколи в житті я не переживав таких жахів, як цієї сумнозвісної ночі. Якби мені сказали, що на ранок я буду страчений, думаю, я пережив би це з легшим серцем. Але гірше за все було те, що я нічого не знав. Я нагадував людину, якій наказували йти із зав’язаними очима до прірви; вона не могла знати, де закінчується подорож, де та прірва, яка поглине її, але на кожному кроці переживала муки смерті, готової поглинути її.
Близько опівночі ми знову почули шум боротьби і напівзаглушений крик у будинку позаду нашого.
— Його відвели, — прошепотів я Марутові, витираючи холодний піт, що виступив на моєму лобі.
— Так, — відповів Марут, — скоро настане і наша черга.
Мені дуже хотілося бачити його обличчя, щоб знати, чи усміхався він при цих словах.
За годину на ринковій площі, як і напередодні, з’явився вогонь, довкола якого рухалися примарні фігури.
На щастя, ми перебували надто далеко від площі, щоб крізь нічний морок розгледіти, що там відбувалося.
Раптом піднявся сильний вітер, який зазвичай передує в південних частинах Африки бурі з грозою. Він дув майже півгодини, потім затих. Блискавки з усіх боків прорізали небо і при їх світлі ми бачили майже все населення міста Сімби, що юрмилося на площі і вказувало на небо.
За кілька хвилин загримів сильний грім і щось важке вдарилося об дах біля мене. Потім я відчув сильний удар у плече, що мало не збив мене з ніг.
— Швидше вниз! — вигукнув я, — вони кидають у нас каміння.
За десять секунд ми були у своїй кімнаті. Я запалив сірника з коробки, залишеної у мене разом із тютюном та люлькою, і побачив кров, що юшила обличчям Марута.
Але те, що здалося нам камінням, виявилося шматками льоду в кілька унцій24вагою.
— Град! — сказав Марут зі своєю звичною усмішкою.
— Це якась пекельна буря, — сказав я, — бо хто коли бачив подібний град?
Сірник згас. Далі розмовляти було неможливо, оскільки через ревище раптової бурі, що вибухнула з незвичайним градом, нічого не було чутно.
До шуму бурі й ударів граду домішувалися крики і стогони людей.
Я почав побоюватися руйнування нашого будинку, але він був міцно збудований і стійко витримував скажені натиски бурі.
Я впевнений, що якби його вкрили черепицею або залізом, він би не витримав її. Величезні градини розбили б ущент черепицю і пробили б залізо, як папір. Зі мною був подібний випадок у Наталі, тоді вбило градом мого кращого коня. Але все-таки той град був схожий на сніжинки, порівняно із цим.
Град гамселив не більше двадцяти хвилин, із яких десять були найлютішими.
Потім усе стихло, небо абсолютно випрозоріло і зійшов повний місяць. Ми знову вибралися на дах.
Він на кілька дюймів був покритий осколками льоду, все довкруж, скільки сягало око, приховував глибокий сніг.
Незабаром температура нормалізувалася, і сніг із градом почали швидко танути, утворюючи потоки стрімкої води.
Ми бачили коней, які вирвалися зі своїх зруйнованих бурею стаєнь, розташованих у кінці ринкової площі. Всюди валялися тіла вбитих і поранених незвичайним градом і зірваними стихією дахами будинків.
У момент початку бурі на площі було близько двох тисяч мешканців, які зібралися дивитися на жертвоприношення.
— Дитя мале, але сила його велика! — врочисто сказав Марут. — Поглянь, ось його перше прокляття!
Я подивився на нього, але не захотів сперечатися, оскільки він був глибоко переконаний, що цей незвичайний град і буря були послані його Дитям.
Я не розумів тільки, як він міг вірити в усе це. Потім я пригадав, що подібне покарання спіткало стародавніх єгиптян у період їхнього розквіту за те, що вони не дали “народу піти”. Звичайно, ці чорні кенда були гіршими за єгиптян, і, звісно, вони нас не відпустять. Тому я перестав дивуватися фантазіям Марута.
Тільки наступного ранку ми могли оцінити розміри нещастя, що випало на долю чорних кенда.
Від їхніх жнив, що обіцяли бути багатими, не залишилося й сліду.
Ліси набули справжнього зимового вигляду. На деревах, що простягли до неба свої оголені гілки, не залишилося жодного листочка. Величезна біда прийшла у країну чорних кенда.
Розділ XIII
ДЖАНА
Наступного ранку нам не принесли сніданку, можливо, через те, що нікому було його принести. Але в нас від попереднього дня залишалося багато різної їжі. Ми поїли, скільки могли, і пішли туди, де були наші білі кенда. Вона була порожня: останній її мешканець зник слідом за своїми товаришами.
— Вони вбили їх! — сказав я Марутові.
— Ні, — відповів він, — їх принесли в жертву Джані. Те, що ми бачили вчора на ринковій площі, було обрядом жертвоприношення. Тепер настала наша черга, Макумазане!
Охоплені безсилою люттю, ми повернулися з Марутом до будинку.
У цей час залишки очеретяних воріт відкрилися, і в них з’явився король Сімба у супроводі жерця з простріленою ногою на милицях і решти свити, більшість якої була поранена вчорашнім градом.
У пориві гніву, через який мене аж тіпало, я забув, що приховував від чорних кенда знання їхньої мови.
— Де наші слуги, вбивці? — закричав я, погрожуючи кулаками, перш ніж відвідувачі зібралися щось сказати. — Ви принесли їх у жертву вашому диявольському богу? Якщо так, дивіться на плоди ваших урожаїв! Куди поділися ваші жнива? Як ви житимете цієї зими?
Від цих слів смуток охопив їх; перед їхніми очима вже постала примара голоду.
— Навіщо ви тримаєте нас тут? — продовжував я. — Чи ви хочете ще гіршого? Навіщо ви тепер прийшли сюди?
— Ми прийшли подивитися, чи повернула ти, біла людино, життя нашому жерцю, якого вбила своїм чаклунством, — похмуро відповів Сімба.
— Дивися, — сказав я, скидаючи з мертвяка накинуту мною напередодні рогожу, — дивися і будь упевнений, що якщо ти не випустиш нас, то перш ніж народиться новий місяць, усі ви будете такими. Ось яке життя ми повертаємо злим людям, схожих на тебе!
Наші відвідувачі остовпіли від жаху.
— Пане, — сказав Сімба з незвичайною пошаною, — твої чари дуже сильні для нас. Велике нещастя впало на нашу землю. Сотні людей убиті крижаним камінням, покликаним тобою. Наші врожаї винищені. З усіх кінців нашої землі приходять звістки, що майже всі вівці і кози загинули. Скоро ми помремо з голоду.
— Ви заслужили голодної смерті, — відповів я. — Тепер відпустите нас?
Сімба нерішуче подивився на мене і почав шепотітися з кульгавим жерцем. З їхньої наради я не вловив жодного слова.
Кривоногий жрець був тепер без своєї потворної маски, але його типове негритянське обличчя мало ще огидніший вигляд, ніж вона. Видно було, що це хитра, жорстока, здатна на все людина.