Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 54)

Останній оракул перед смертю оголосив, що його наступник живе в Англії. Тоді ми з братом вирушили туди, перетворившись на фокусників, і шукали того, кого нам потрібно було, протягом багатьох років. Ми думали, що знайшли нового оракула в особі прекрасної леді, яка вийшла заміж за пана Ігезу, бо в неї на шиї був знак молодого місяця. Після нашого повернення до Африки, — я можу розповісти вам усе, як я вже говорив…

Тут Марут зупинився і подивився мені просто в очі, потім продовжував щирим тоном, який, проте, не переконав мене.

— Ми зрозуміли, — говорив він, — що ми помилилися, оскільки справжній оракул був знайдений серед нашого власного племені, і тепер уже два роки посідає своє високе місце. Поза сумнівом, останній оракул помилявся, розказуючи нам, що наступник перебуває в Англії. Ця жінка могла чути про Англію від арабів. От і все.

— Добре, — сказав я, намагаючись приховати свою підозру щодо особи цього нового оракула, — а скажи-но мені, що це за бог Джана, вбити якого ви мене сюди привезли? Чи слон — бог, а чи бог є слоном — що йому до Дитяти?

— Джана серед нас, кенда, є уособленням світового зла, тоді як Дитя втілює добро. Джана те саме, що Шайтан у магометан, Сатана у християн і Сет у наших ворогів єгиптян.

“Еге ж, розумію, розумію, — подумав я, — Дитя це Горус, а Сет — зле чудовисько, з яким воно вічно бореться”.

— Між Джаною і Дитям вічна війна, — продовжував Марут, — і ми знаємо, що, врешті-решт, хтось із них переможе.

— Увесь світ знав це від самого початку, — перебив я його. — Але хто ж або що — цей Джана?

— У чорних кенда Джана, або його символ, є слон, величезна люта тварина, яка при зустрічі вбиває всіх, хто не поклоняється йому. Йому приносять жертви. Живе він у лісі, але під час війни чорні кенда користуються ним, оскільки цей демон скоряється своїм жерцям.

— Але ж цього слона, певне, змінюють?

— Не знаю. Він один і той самий протягом кількох останніх поколінь, оскільки відомий своїми розмірами, і один із бивнів його стирчить униз.

— Це нічого не доводить, — зауважив я, — слони живуть по двісті років і більше. Ти коли-небудь бачив його?

— Ні, Макумазане, — здригнувшись, відповів Марут. — Якби я зустрів його, хіба залишився б живим? Але я боюся, що мені судилося побачити його, і не мені одному, — додав він, знову здригаючись.

У цей момент нашу розмову перервала поява двох чорних кенда, які принесли нам їжу — юшку з вареної курки.

Вони стояли біля нас, поки ми їли. Що стосується мене, я не скаржився, бо я дізнався все, що мені хотілося знати, про богословські переконання і звичаї країни і дійшов висновку, що жахливий бог-диявол чорних кенда був просто слон незвичайних розмірів і незвичайної люті, за яким за інших обставин я б із задоволенням пополював.

Апетит був у нас поганий. Ми, нашвидку поснідавши, вийшли з будинку і відвідали хатину, що стояла за нашим, де розташувалися наші білі кенда. Вони сиділи навпочіпки на землі і мали дуже пригнічений вигляд. Коли я запитав їх, у чому справа, вони відповіли.

— Нічого, тільки нам доведеться померти, а життя таке гарне.

У них були дружини і діти, яких жоден із них не сподівався знову побачити. Я спробував, як міг, підбадьорити їх, але, боюся, зробив це без натхнення, оскільки в глибині свого серця відчував те саме, що й вони.

Ми повернулися назад і піднялися сходами на плоский дах будинку.

Звідси ми побачили дивну церемонію, що відбувалася в центрі ринкової площі.

На великій відстані, що відділяла нас від неї, подробиці було погано видно, а мій бінокль викрали разом із пістолетом і ножем, можливо, теж зараховуючи до розряду смертоносних знарядь.

Посеред площі був споруджений жертовник, на якому горів вогонь. Позаду нього сидів Сімба, оточений радниками. Перед жертовником стояв дерев’яний стіл, на якому лежало щось схоже на тіло козла або вівці. Фантастично одягнений чоловік із кількома іншими був зайнятий розгляданням того, що на столі. Результат оглядин був, очевидно, незадовільний, бо чоловік підняв руки і сумовито закричав. Потім нутрощі тварини кинули у вогонь, а труп кудись віднесли.

Я запитав Марута, що, на його думку, вони робили.

— Радилися з оракулом, — сумно відповів він, — мабуть, про те, жити нам чи померти, Макумазане.

У цей час жрець у дивному уборі з пір’я наблизився до Сімби, тримаючи в руці якийсь невеликий предмет.

Я розмірковував, що б це могло бути, аж раптом почувся звук пострілу, і я побачив, що жрець почав стрибати на одній нозі, тримаючись за коліно другої і голосно виючи.

— Ага, — сказав я, зрозумівши в чому справу, — він зачепив курок мого пістолета, і куля влучила йому в ногу.

Сімба щось крикнув, після чого пістолет кинули у вогонь, коло якого зібрався цілий натовп подивитися, як він горітиме.

— Стривай, — сказав я Маруту і поки говорив, сталося неминуче.

Під дією жару вистрілив другий ствол і одночасно з пострілом один із жерців, що оточували жертовник, повалився на землю, убитий важкою кулею.

Жах охопив чорних кенда. Всі бігали довкруг, попереду всіх Сімба, а позаду головний жрець, що стрибав на одній нозі.

Ця подія вельми потішила нас. Ми поспіхом спустилися вниз, побоюючись, що наша присутність на даху може дратувати цих дикунів. Хвилин за десять ворота огорожі відкрилися, і в них пройшло четверо людей, несучи труп убитого жерця, який встановили біля наших дверей.

Потім з’явився Сімба, оточений сильною вартою, а за ним головний жрець із перев’язаною ногою, якого підтримували двоє його колег.

На ньому (тільки тепер я роздивися) була огидна маска з двома іклами, схожими на бивні слона.

Сімба викликав нас із будинку. Нам довелося вийти.

Видно було, що він збожеволів від страху чи люті, чи від того й іншого разом.

— Подивіться на вашу роботу, маги! — сказав він жахливим голосом, указуючи на мертвого жерця і на пораненого в ногу.

— Це не наша, а твоя робота, Сімбо, — відповів Марут, — ти вкрав магічну зброю білого пана, і вона помстилася за себе.

— Справді, — сказав Сімба, — труба вбила цього жерця і поранила того. Але це ви, маги, наказали їй учинити так. Тепер слухайте! Учора я обіцяв вам, що жоден спис не прониже вашого серця і жоден ніж не торкнеться вашого горла, і випив із вами чашу миру. Але ви порушили договір, і його більше немає! Слухайте моє рішення! Своїм чаклунством ви відняли життя у одного з моїх слуг і поранили іншого. Якщо за три дні ви не повернете життя вбитому і не зцілите пораненого (що ви можете зробити), ви підете за вбитим, але як, я вам не скажу!

Коли я почув цю дивну заяву, я здригнувся в глибині душі, але думаючи, як і раніше, що краще було прикидатися нерозуміючим, я стримався і поступився правом-відповіді Маруту.

— О царю! — зі звичною усмішкою сказав Марут, — хто може повернути життя мертвому? Навіть у самого Дитяти немає засобів для цього.

— Тоді, пророче Дитяти, постарайся знайти цей засіб, інакше приєднаєшся до вбитого! — закричав Сімба, дико витріщивши очі.

— А що мій брат, великий пророк, обіцяв тобі вчора, Сімбр, якщо ти зашкодиш нам? — запитав Марут. — Чи не три великі прокляття, які впадуть на голову твого народу? Пам’ятай, якщо хоч один із нас буде вбитий, прокляття скоро здійсниться. Я, Марут, пророк Дитяти, повторюю це!

Тепер Сімба, здавалося, остаточно з’їхав із глузду. Він скажено стрибав перед нами, розмахуючи своїм списом. Срібні ланцюги дзвеніли на його грудях. Він вергав прокляття на Дитя і його послідовників, що принесли стільки зла чорним кенда. Він волав про помсту до бога Джани і благав його “пронизати Дитя своїми бивнями, розірвати хоботом, стоптати ногами”.

У всьому цьому через свою жахливу маску підтакував йому поранений жрець.

Ми стояли перед ними, я — притулившись до стіни будівлі і прагнучи здаватися якомога безтурботнішим, Марут — звично усміхаючись і уважно поглядаючи на небо.

Ми перемерзли, ослабли і були сповнені важких підозрінь і побоювань, щоб діяти енергійніше.

Раптом Сімба обернувся до своєї свити і наказав вирити яму в кутку нашого двору і зарити в ній мертвого, залишивши його голову вгорі, “щоб він міг дихати”.

Наказ негайно виконали. Потім він розпорядився годувати нас, як і раніше, і додавши, що за три дні ми знову почуємо про нього, подався геть з усією своєю свитою.

Убитий був сидячи заритий по шию в землю. Біля нього були поставлені посуд із їжею та водою і над ним було влаштовано прикриття, “щоб захистити нашого брата від сонця”, як сказав один із тих, хто влаштовував могилу.

Вигляд мертвого, а також голів, полеглих у бою білих кенда (я забув згадати про них), виставлених на жердинах біля палацу Сімби, справляв погане враження.

Але прикриття, зроблене над мертвим, було зайвим, оскільки сонце раптом перестало сяяти; важкі хмари вкрили небо, і стало дуже холодно, незвично, за словами Марута, для цієї пори року.

Із даху будинку, куди ми подалися, щоб бути подалі від мертвяка, ми побачили на площі міста натовп чорних кенда, які стурбовано дивилися на небо і обговорювали між собою цю незвичайну зміну погоди.

День закінчився; нам принесли їжу, та в нас не було апетиту.

Завдяки низько навислим хмарам ніч настала раніше; ми вляглися спати.

На світанку я побачив, що хмари стали ще темнішими та щільнішими, і похолоднішало ще більше, ніж напередодні. Ловлячи дрижаки, ми вирушили відвідати наших білих кенда, яким варта не дозволяла заходити до нас.