Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 53)

Порадившись іще трохи зі мною, Марут покликав парламентера.

— Ми приймаємо пропозицію Сімби, — сказав він, — і здаємося вам у полон за умови, що нам не буде завдано ніякої шкоди. Якщо Сімба порушить умову, помста буде жахлива. Тепер на доказ своєї вірності хай Сімба підійде до нас і вип’є з нами кубок миру, бо ми відчуваємо спрагу.

— Ні, — відповів парламентер, — якщо Сімба підійде до вас, білий пан уб’є його. Хай він віддасть спочатку свою трубу.

— Візьми, — великодушно сказав я, передаючи йому рушницю, при чому подумав, що немає нічого безглуздішого рушниці без патронів.

Парламентер пішов, тримаючи далеко перед собою мою зброю. Після цього до нас під’їхав сам Сімба у супроводі кількох людей, що несли міх із водою і величезний кубок, зроблений з бивня слона.

Сімба був красивий чоловік із величезними вусами. Він мав великі чорні очі, які часом набували зловісного виразу, і був значно світлішим за своїх супутників. На голові у нього, як і в інших, не було ніякого убору, за винятком золотої стрічки, що символізувала, мабуть, корону. На лобі у нього був широкий прямий шрам від рани, одержаної, мабуть, у битві.

Він розглядав мене з великою цікавістю, і я думаю, що мій зовнішній вигляд справив на нього невигідне враження.

У запалі битви я втратив свого капелюха, волосся моє розпатлалося, куртка забруднилася пилом і кров’ю. Загалом, я був вельми непрезентабельною фігурою.

Я чув, як Сімба, розраховуючи, що я не розумію мови кенда (понад місяць подорожі я вивчав цю мову, вельми близьку до однієї знайомої мені мови), сказав одному зі своїх супутників:

— Істинно, про силу не можна судити за виглядом. Цей маленький білий дикобраз завдав нам дуже багато шкоди. Проте час, що дробить навіть скелі, скаже нам усе.

Потім він під’їхав до нас і промовив:

— Ти чув, вороже мій, пророче Маруте, запропоновані мною умови і погодився на них. Не говорімо більше про це. Я виконаю, що обіцяв, але ні на волосину більше.

— Хай буде так, — відповів Марут зі своєю звичною усмішкою, — але пам’ятай, що коли ти зрадницьки уб’єш нас, потрійне прокляття Дитяти впаде на тебе і на твій народ.

— Джана переможе Дитя, і всіх, хто шанує його! — роздратовано вигукнув Сімба.

— Хто, врешті-решт, переможе — Джана чи Дитя — відомо одному Дитяті і, можливо, його пророкам. Але глянь! За кожного прихильника Дитяти полягло більше трьох прихильників Джани. Наш караван пішов, відвізши білих людей, у яких багато труб, що несуть смерть. Джана, мабуть, заснув, дозволивши це!

Я чекав, що ці слова викличуть вибух обурення, проте вони справили протилежну дію.

— Я прийшов випити чашу миру з тобою, пророче, і з білим паном. Говоритимемо потім. Дай води, рабе.

Один зі свити Сімби наповнив кубок водою. Сімба взяв кубок, бризнув водою на землю і, відпивши з нього трохи, передав його з поклоном Марутові, який з іще нижчим поклоном передав його мені.

Майже вмираючи від спраги, я випив більше половини води і після цього відчув себе іншою людиною.

Марут випив решту.

Потім кубок знову наповнили для трьох білих кенда, і Сімба знову скуштував воду.

Коли ми вгамували спрагу, нам привели коней, маленьких слухняних тварин, з овечими шкурами замість сідел і ремінними петлями замість стремен.

На них ми протягом трьох годин їхали рівниною, оточені сильним ескортом. По обидва боки кожного нашого коня йшло по озброєному чорному кенда, який тримав його повіддя. Це була обережність на випадок нашої спроби втекти.

Ми проїхали кілька сіл, де жінки і діти збігалися Дивитися на нас.

Обабіч дороги тяглися щедрі ниви з майже достиглими зерновими різних сортів.

Жнива очікувалися щедрі. З деяких’ будинків чувся плач. Очевидно,’оплакували полеглих у ранковій битві.

Потім ми їхали через великий ліс, де росли розкішні дерева. Порід багатьох я не знав. Вийшовши з лісу і проїхавши ще якийсь час хлібними полями, ми, нарешті, увійшли у столицю чорних кенда, названу містом Сімби. Це було велике поселення, що дещо відрізнялося від інших африканських міст, оточене глибоким ровом із водою.

Через рів було перекинуто кілька мостів, які легко розбиралися в разі небезпеки.

Проїхавши через східні ворота, ми опинилися на широкій вулиці, де зібрався натовп жителів, уже сповіщених про вранішню битву.

Вони стискали кулаки і шепотіли прокляття, адресовані Маруту і його товаришам.

На мене чорні кенда дивилися швидше здивовано і не без деякого страху.

Проїхавши ще чверть милі, ми через ворота потрапили у щось, схоже на південноафриканські краалі для худоби, оточені сухим ровом і дерев’яним палісадником, зовнішня частина якого була обсаджена зеленню. Пройшовши ще одні ворота, ми опинилися біля великого будинку, спорудженого за зразком інших будинків міста.

Це був палац короля Сімби.

За палацом розташовувалося ще кілька будинків, де жила королева та інші жінки.

Праворуч і ліворуч від палацу стояли два будинки. Один був приміщенням для варти, а до іншого привели нас. Це було досить зручне житло площею близько тридцяти квадратних футів, але складалося всього з однієї кімнати. Позаду нього кілька хатин служили для кухні та інших призначень. В одну з них помістили наших трьох білих кенда. Одразу після нашого прибуття нам принесли їжу: смажене ягня і страву з варених колосків, крім того, у глеках, зроблених із висушеної на сонці глини, вода для пиття і вмивання.

Я їв із великим апетитом, оскільки майже помирав з голоду.

Потім, зрозумівши марність будь-якої остороги у разі нападу на нас, я розлігся на матраці, в кутку кімнати, натягнув на себе шкіряний килим і міцно заснув, передавши свій захист до рук Провидіння.

Розділ ХІІ

ПЕРШЕ ПРОКЛЯТТЯ

Наступного ранку мене розбудив сонячний промінь, що впав на моє обличчя через віконний отвір, загороджений дерев’яними ґратами.

Я лежав ще якийсь час, пригадуючи події попереднього дня.

Отже, я був полоненим дикого народу, що мав достатньо підстав ненавидіти мене: я вбив багатьох із них, хоча і робив це винятково з метою самозахисту.

Правда, їхній король обіцяв нам недоторканність, але хіба можна було покластися на слово такої людини?

Якщо випадок не врятує нас, без сумніву, нам зосталися лічені дні. Рано чи пізно нас уб’ють.

Єдиною втіхою було те, що принаймні лордові Регноллю і Саведжу вдалося врятуватися.

Я був упевнений, що вони врятувалися, бо ті двоє, які сиділи на верблюдах і потрапили з нами в полон, говорили Марутові, що вони бачили їх у натовпі вершників цілими і неушкодженими.

Можливо, вони тепер оплакують мою смерть, оскільки звідки їм знати про наш полон, такий несумісний із звичаєм чорних кенда?

Я не знав, на що вони зважаться, коли Регнолль побачить, що його смілива спроба виявилася марною, як, утім, я й думав. Єдине, що їм залишалося, це спробувати втікати назад; але це було надто складно.

Залишався ще Ханс. Той, звичайно, спробує повернутися нашим колишнім шляхом, оскільки він ніколи не забував дороги, якою-одного разу пройшов. За кілька тижнів від нього в пустелі залишиться лише купка кісточок. Можливо, як він і вважав, він пішов уже до мого батька і розповідав йому тепер про ці події біля веселого вогню десь у далекому невідомому краю. Бідолашний Ханс!

Я розплющив очі й озирнувся.

Перше, що я помітив, було зникнення мого двоствольного пістолета і великого складаного ножа. Я був тепер остаточно беззбройний. Потім я побачив Марута, що сидів на підлозі, поринувши в молитву чи в глибокий роздум.

— Маруте, — сказав я, — хтось був тут уночі і викрав мій пістолет і ніж.

— Так, пане, — відповів він, — і мій ніж теж зник. Я бачив, як опівночі двоє людей, крадькома, як кішки, ввійшли сюди і обшукали всі кутки.

— Чому ж ти не розбудив мене?

— Чи була б у тому користь, пане? Якби ми чинили опір, нас убили б відразу. Краще було не перешкоджати їм узяти ці речі, які все одно марні для нас.

— Пістолет міг би надати нам хорошу послугу, — багатозначно сказав я.

— Так, але і без нього ми, коли знадобиться, можемо знайти спосіб померти.

— Ти думаєш, що Харут не знає про те, що ми в полоні? Адже паління, яке ви мені давали в Англії, могло б указати йому…

— Це паління — порожня річ, мій пане: воно на мить затемнило твій розум і допомогло тобі бачити те, що було в наших думках. Ми намалювали картини, які ти бачив.

— Еге! — вигукнув я, — отже, тут було просте навіювання. Тоді, безумовно, нас вважають мертвими і нам залишається розраховувати тільки на самих себе.

— І на Дитя, — м’яко вставив Марут.

— Ну, ось! — роздратовано вигукнув я, — після сказаного про ваше паління ти чекаєш від мене віри у ваше Дитя? Хто або що це за Дитя, і що воно може зробити? Ти можеш сказати мені чисту правду, бо все одно нам скоро переріжуть горлянки.

— Хто і що таке Дитя, я не можу сказати, бо й сам цього не знаю. Але вже кілька тисячоліть наш народ поклоняється йому, і ми віримо, що наші віддалені предки, вигнані з Єгипту, принесли його до нашої країни. У нас є сувої, де все записано, але ми не вміємо їх читати. Воно має своїх спадкових жерців, глава яких — мій брат, Марут. Я вам ще не говорив, що він мій брат. Ми віримо, що Дитя — бог або, точніше, символ, у якому живе бог, і що воно може врятувати нас у цьому і в майбутньому світах. Ми віримо, що через оракула-жінку, яка називається Хранителем Дитяти, — воно може передбачати майбутнє і посилати благословення і прокляття на нас і наших ворогів. Коли оракул помирає, ми стаємо безпорадними, оскільки Дитя втрачає мову, і наші вороги нас долають. Так було донедавна, поки ми не знайшли нового оракула.