Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 52)

Проте своєю поведінкою він викликав захоплення наших кенда.

Я чув, як один із них сказав іншому:

— Поглянь! Це зовсім не мавпа, а справжній чоловік, навіть більший чоловік, аніж його пан!

Тепер усе було готово.

Харут, тричі вклонившись у напрямку священної гори, підвівся на стременах і, піднявши списа над головою, коротко скомандував:

— Уперед!

Розділ XI

АЛЛАН У ПОЛОНІ

Наш загін бадьоро кинувся вперед.

Навіть верблюдам, незважаючи на їхню крайню втому, здавалося, передалося натхнення вершників.

Не порушуючи шикування, ми швидко котилися вниз схилом пагорба.

Цілий ліс списів блищав на сонці: прапорці весело розвівалися на вітрі.

Ніхто не зронив жодного слова; чувся тільки тупіт верблюдів.

Тільки коли почалася битва, білі кенда голосно закричали:

— Дитя! Смерть Джані! Дитя! Дитя!

Чоловік чотириста ворожої піхоти з’явилися сімома-вісьмома рядами, неначе злившись в одне щільне тіло. Перші два ряди стояли навколішки, тримаючи напереваги довгі списи. Цей стрій нагадував старогрецьку фалангу. По обидва боки піхоти, на відстані майже півмилі від неї, розташувалися загони вершників, воїнів по сто в кожному.

Коли ми наблизилися до ворога, наш трикутник, ідучи за Харутом, трохи зігнувся. За хвилину я зрозумів, що це був майстерний маневр. Ми прорізали масу ворога, як масло ножем, вдаривши в нього не прямо, а під певним кутом. Промчавши повержену піхоту, білі кенда вражали ворожих воїнів списами і топтали їх верблюдами.

Я вже вважав, що справу виграно, та передчасно. Невдовзі між нами опинилося багато піших ворогів, яких я вважав мертвими, а вони намагалися, за неможливістю дістати вершників, уразити верблюдів у живіт. Крім того, я забув про ворожу кавалерію, яка ринула на наші фланги.

Ми зробили все, що могли, щоб відбити цей удар. У результаті наша права і ліва лінії були прорвані ярдів за п’ятдесят позаду в’ючних верблюдів. На щастя для нас, швидкість натиску завадила чорним кенда скористатися своїм успіхом. Обидва ворожі загони, не встигнувши стримати коней, зіткнулися і змішалися. Тоді ми спрямували на них своїх верблюдів і внаслідок цього багато ворогів перекололи списами і затоптали копитами. Я не можу сказати, як сталося, що я, Ханс, Марут і майже п’ятнадцять білих кенда опинилися відрізаними від своїх і оточеними масою люто нападаючих на нас ворогів.

Ми чинили опір, як могли.

Поступово полягли всі наші верблюди, за винятком того, на якому сидів Ханс. Цей верблюд за дивним збігом не був навіть поранений.

Ми продовжували битися пішими.

Досі я не зробив жодного пострілу, частково через складність цілитися з верблюда, що гойдається, частково через небажання вбивати цих диких людей доти, доки не з’явиться потреба в самозахисті.

Проте тепер нам загрожувала серйозна небезпека.

Нахилившись над умираючим верблюдом, що бився головою об землю, я розрядив усі п’ять патронів своєї магазинної рушниці. В результаті п’ять коней без вершників помчали рівниною.

Це справило на атакуючих сильне враження, оскільки вони ніколи не бдчили нічого подібного. На якийсь час вони відринули назад, давши мені можливість знову зарядити рушницю.

Повторно вони кинулися на нас — і знову той самий результат.

Порадившись якийсь час між собою, вони провели третю атаку.

Я зустрів їх, як і раніше, хоча цього разу впало всього троє вершників і один кінь.

Тепер наша справа була програна, оскільки у мене більше не було патронів і залишався тільки заряджений двоствольний пістолет. І все через непередбачливість!

Мої патрони були в торбинці, яку Саведж із чемності вішав на своє сідло. Я похопився, коли вже почалася битва, але нічого не міг вдіяти, оскільки ми з Саведжем перебували в різних кінцях строю. Після тривалої наради наші вороги знову попрямували до нас, але цього разу дуже повільно.

Тим часом я озирнувся і побачив, що наші головні сили йшли на північ, щасливо прорвавшись і уникнувши переслідування.

Ми були покинуті, оскільки, мабуть, нас вважали вбитими.

— Мій пане Макумазане, — сказав, усе ще всміхаючись, Марут, підходячи до мене, — Дитя врятувало більшість наших, але нас покинули. Що ти робитимеш? Стріляти, доки нас не схоплять?

— Мені нічим стріляти, — відповів я. — А якщо ми здамося, що буде з нами?

— Нас відвезуть до міста Сімби і принесуть у жертву Джані. У мене мало часу розказувати тобі, як це робиться. Тому я пропоную тобі: вб’ємо себе.

— Це, мабуть, матиме вигляд дурниці, Маруте. Поки ми живі, нам може випасти нагода уникнути Джани. Якщо нам буде кепсько, у мене залишається пістолет із двома кулями для тебе і для мене.

— Мудрість Дитяти говорить твоїми вустами, Макумазане, — сказав Марут. — Я зроблю так, як діятимеш ти.

Потім він обернувся до своїх людей. Вони деякий час порадилися між собою, після чого троє з них зважилися на героїчне рішення.

Підпустивши чорних кенда на близьку відстань, вони вийшли вперед, ніби здаючись, і раптом із криком: “Дитя!” кинулися на них і, б’ючись, як демони, знищили безліч ворогів, поки самі не загинули, вкриті ранами. Ця хитра і відчайдушна витівка, що так дорого коштувала ворогам, дуже розлютила їх.

Із криком: “Джана!” вони рушили на нас (тепер усього шістьох). Їх вів сивобородий чоловік, який, судячи за кількістю ланцюжків на грудях та інших прикрас, був важливою особою.

Коли вони наблизилися ярдів на п’ятдесят до нас і ми вже готувалися до найгіршого, раптом наді мною прогримів постріл. Тієї ж миті сивобородий чоловік широко змахнув руками, впустив списа і мертвим упав на землю. Я озирнувся і побачив Ханса з люлькою в зубах і димлячою “Інтомбі” в руках.

Він вистрілив, здається, вперше за весь день і вбив цього чоловіка, смерть якого завдала чорним кенда горя і відчаю. Вони спішилися і стовпилися коло вбитого.

До них під’їхав лютого вигляду чоловік середніх років, у якого було ще більше різних прикрас.

— Це цар Сімба, — сказав Марут, — убитий — його дядько Гору, великий вождь, який виховував Сімбу змалечку.

— Шкода, що в мене немає патрона для племінника, — зауважив я.

— До побачення, баасе! — сказав Ханс. — Мені треба йти, бо я не можу знову зарядити “Інтомбі” на спині цієї тварини. Якщо баас раніше за мене зустріне свого батька, хай баас попросить його приготувати для мене тепле місце біля вогню.

Перш ніж я встиг відповісти, Ханс повернув свого верблюда (який, як я вже згадував, був цілий і неушкоджений) і, підганяючи його ударами рушниці, помчав галопом, але не в напрямку дому Дитяти, а вгору на пагорб, у гущавину гігантської трави, змішаної з терняком, яке росла недалеко від нас.

Там він незабаром сховався разом зі своїм верблюдом.

Якби чорні кенда і бачили відхід Ханса, — в чому я дуже сумніваюся, оскільки їхню увага цілком поглинув мертвий Гору, — вони, мабуть, не переслідували б його.

Вони подумали б, що Ханс хоче заманити їх у якусь пастку або засідку.

А вороги наші радилися з очевидною розгубленістю. Вони, можливо, дійшли висновку, що ми з нашими рушницями щось більше, ніж прості смертні.

Нарешті від них відійшов один чоловік, у якому я впізнав ранкового парламентера.

Тоді я відклав убік свою рушницю на знак того, що не збираюся стріляти, хоча, якби я й хотів, то не міг би зробити цього.

Парламентер підійшов до нас і, зупинившись за кілька ярдів від нас, звернувся до Марута.

— Слухай, другий жрець Дитяти, — сказав він, — що каже цар Сімба. Він говорить, що ваш бог дуже сильний сьогодні, хоча іншого разу це може бути й не так. Тому Сімба пропонує вам здатися і присягається, що жоден спис не пронизає ваше серце і жоден ніж не чіпатиме вашого горла. Вас відведуть до міста і триматимуть, як полонених, доки не настане мир між чорними і білими кенда. Якщо ж ви відмовитеся, ми оточимо вас з усіх боків і чекатимемо, поки ви не помрете від спраги і спеки. Це слова Сімби, до яких нічого не буде додано і від яких не буде нічого забрано.

Сказавши це, парламентер відійшов від нас на певну відстань, щоб не чути нашої наради, і чекав.

— Що відповісти йому, Макумазане? — запитав Марут.

Я відповів йому запитанням.

— Чи є надія, що нас визволить твій народ?

Марут заперечно похитав головою.

— Ніякої. Те, що ми бачили сьогодні, лише мала частина війська чорних кенда. Завтра вони можуть зібрати тисячі. Крім того, Харут вважає, що ми загинули. Якщо Дитя не врятує нас, нам доведеться скоритися своїй долі.

— Тоді справа наша програна. Я вже відчуваю спрагу, а в нас немає й краплі води. Але чи дотримається Сімба свого слова?

— Я думаю, що дотримається, — відповів Марут. — Але треба вибирати. Дивися, вони вже починають оточувати нас.

— А ви що скажете? — звернувся я до трьох інших білих кенда.

— Ми в руках Дитяти, — відповіли вони, — хоча краще було б нам лягти разом із нашими братами.