Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 51)

Потім їхали ми вчотирьох найкращими верблюдами. Праворуч, ліворуч і позаду нас на відстані півмилі рухалися такі ж загони, як і попереду. Таким чином, ми перебували в центрі, оточені з усіх боків охороною. Харут і Марут ішли за нами на невеликій відстані і у разі потреби їх легко можна було гукнути.

Спершу подорож на верблюді від незвички надто стомила мене. Постійне гойдання так вплинуло на мене, що до зупинки на ніч я відчував себе зовсім розбитим.

Бідолашний Саведж страждав іще більше. Тільки лорд Регнолль, який, мабуть, раніше мав справи з верблюдами, не відчував незручностей.

Що стосується Ханса — той почувався чудово. Він увесь час міняв своє положення і їхав то по-дамськи, то сидячи в сідлі на колінах, як мавпа на шарманці.

Поступово я звик до такої їзди і незабаром наші п’ятдесят миль за день майже не стомлювали мене.

Мені починало подобатися життя в цій спокійній пустелі. Удень ми їхали нескінченною піщаною рівниною, вечорами їли з апетитом просту їжу і спали під мерехтливими зірками до нової зорі. Говорили ми мало.

Мабуть, тиша пустелі накладала печатку на наші вуста. Кожен думав про своє.

Мені здавалося, що я живу в якомусь сні. З нашою охороною ми не мали ніякого спілкування. Гадаю, їм було заборонено розмовляти з нами.

Це були спокійні, мовчазні люди арабського типу, які спілкувалися між собою знаками або уривистими словами. До Харута і Марута вони ставилися з величезною пошаною і скорялися їм беззаперечно. Сталося так, що я загубив свій кишеньковий ніж. Тоді трьом із них наказали повернутися назад і відшукати його. Тільки на восьмий день вони наздогнали нас, майже зовсім знесилені і втративши одного верблюда, але з моїм ножем, який був переданий мені з поклоном. Зізнаюся, мені було вельми соромно через цю історію.

Із Харутом і Марутом аж до самих кордонів Землі кенда ми майже не розмовляли.

Так ми здолали майже п’ятсот миль, зупиняючись у маленьких оазах напоїти верблюдів і відпочити.

Нарешті місцевість змінилася.

Почала траплятися трава, потім кущі й окремі дерева і серед них навіть дикі кози.

Трохи від’їхавши, я вбив двох кіз, чим викликав велике здивування у нашої варти, яка, очевидно, ніколи не бачила стрільби з рушниці.

Цього вечора ми із задоволенням поласували дичиною, оскільки давно вже не їли свіжого м’яса.

Останнім часом ми помітили, що влаштування наших стоянок змінює свій колишній характер. Верблюдів уже не відпускали пастися далеко від табору, наш багаж складали біля самих наметів і до нього приставлялася варта.

Я запитав Харута про причину цих пересторог.

— Ми на кордоні земель кенда, — відповів він: — За чотири дні ми будемо на місці.

— Навіщо ж обережності проти свого народу? Вони зустрінуть вас…

— Списами, Макумазане. Згадай, що кенда складають два народи. Ми, білі кенда, маємо свою окрему територію. Але шлях до нас лежить через землі чорних кенда, які завжди можуть напасти на нас, особливо якщо побачать, що з нами чужоземці. Чорні кенда значно перевершують нас кількістю, але вони не нападають на нашу землю, бо бояться прокляття Небесного Дитяти. Та якщо вони зустрічають нас на своїй землі, вбивають нас; так само і ми чинимо з ними, коли вони приходять на нашу землю.

— Отже, між вами постійна ворожнеча?

— Ворожнеча, яка закінчиться великою війною, де загинуть чорні або білі кенда. Або, ймовірно, обидва народи загинуть разом. Ось чому ми просили тебе, Макумазане, бути нашим гостем, — вклоняючись закінчив Харут і пішов геть, перш ніж я встиг щось відповісти.

— Схоже на те, — сказав я Регноллеві, — що нас везуть битися за Харута, Марута і К°.

Ніч минула спокійно.

На світанку наступного дня ми подалися далі, мандруючи місцевістю, яка ставала родючішою. Вже траплялися цілі табуни антилоп, але людей не було видно.

Під час зупинки на відпочинок Харут провів нас на підвищене місце, звідки відкривався краєвид миль на п’ятдесят.

Перед нами лежала розлога рівнина, що була, мабуть, колись озером. Там розташувалося безліч сіл і окремих будиночків. Зі сходу на захід рівнину перетинала річка, що розгалужувалася на кілька рукавів. Далеко на обрії височив пагорб, укритий густою рослинністю.

— Ось земля кенда, — сказав Харут, — на цьому боці річки Гани живуть чорні кенда, а на тому — білі.

— А що це за пагорб? — запитав я.

— Це священна гора, дім Небесного Дитяти, куди не може ступити нічия нога, окрім жерців Дитяти.

— А якщо хто ступить? — запитав я.

— Він помре, Макумазане.

— Отже, її охороняють?

— Вона охороняється, але не зброєю смертних, Макумазане.

Бачачи, що Харут неохоче говорить про це, я запитав його про чисельність народу кенда.

Він відповів, що чорні кенда мають близько двадцяти тисяч воїнів, тоді як білих не більше двох тисяч.

У цей час нашу розмову перервала поява людини з передового пікету, яка повідомила Харутові щось, що вельми стривожило його.

Я спитав, у чому справа.

— Один із розвідників Сімби, царя чорних кенда, — відповів Харут, указуючи на вершника, що мчав удалині рівниною. — Він їде до міста Сімби повідомити про нашу появу на їхній землі. Повертаймося в табір, Макумазане, і поїдемо далі, коли зійде місяць.

Як тільки зійшов місяць, ми знову рушили вперед, незважаючи на те, що верблюди були вкрай стомлені.

Ми їхали всю ніч, зупинившись лише перед світанком на півгодини, щоб поїсти і підтягти мотузки нашого багажу, який оберігався тепер особливо ретельно.

Коли ми знову вирушили в путь, до нас під’їхав Марут і зі своєю звичною усмішкою сказав, що добре було б, якби ми тримали наші рушниці напоготові.

Ми озброїлися магазинними гвинтівками, що заряджаються відразу п’ятьма патронами. Тільки Ханс з мого дозволу взяв собі мою стару одноствольну шомпольну рушницю, яку він називав “Інтомбі”, що не раз прислужилася мені під час подорожі в Понголенд. Ханс чомусь вважав її щасливою.

За чверть години, коли вже зовсім розвиднілося, ми в’їхали в скелясту місцевість, що оточувала рівнину.

Раптом наш караван зупинився… Незабаром ми зрозуміли, в чому справа.

На відстані не більше півмилі попереду з’явилося близько п’яти сотень людей у білому вбранні, частково піших, частково вершників. Вони швидко рухалися назустріч, намагаючись перегородити нам шлях. Ці люди мали чорні обличчя і не носили ніяких головних уборів.

Від них відділилося двоє парламентерів з білими прапорами в руках.

Вони галопом під’їхали до нашого каравану, зупинилися біля того місця, де стояли ми з Харутом і Марутом, і відсалютували нам списами. Це були стрункі чоловіки негроїдної раси з довгим волоссям, що сягало плечей. На них було легке вбрання: з потрійного ланцюга, зробленого з металу, схожого на срібло, який звисав із шиї на спину і груди. Озброєні вони були довгими списами, як білі кенда, і прямими мечами з хрестоподібною рукояткою, що висіли біля пояса.

Як я дізнався згодом, таке було спорядження кавалерії.

Піхотинці мали коротші списи, два дротики (асегаї) і криві ножі з роговою рукояткою.

— Здрастуй, пророче Дитяти! — закричав один із них. — Ми вісники бога Джани, що промовляє вустами царя Сімби.

— Говори, шанувальнику демона Джани! Чого хоче від нас Сімба? — сказав Харут.

— Війни. Навіщо ви перейшли річку Шаву, кордон Землі чорних кенда, встановлений договором сто років тому? Хіба вам мало своєї землі? Цар Сімба дозволив вам пройти в пустелю, сподіваючись, що ви загинете там. Але ви не повернетеся назад!

— Побачимо, — відповів Харут, — це залежить від того, хто сильніший — Небесне Дитя чи Джана. Ми хочемо уникнути кровопролиття. Наша подорож мирна. Ці білі люди хочуть принести жертву Дитяті, а шлях до священної гори лежить тільки через вашу землю.

— О, ми знаємо, яка це жертва! — вигукнув парламентер. — Вони хочуть крові нашого бога Джани! Вони думають убити його своєю незвичайною зброєю, хоча проти бога Джани безсила будь-яка зброя. Віддай нам білих людей, принеси в жертву Джані. Тоді, мабуть, цар Сімба дозволить вам пройти через свою землю.

— Як! — вигукнув Харут. — Порушити закони гостинності? Повернися до Сімби і скажи йому, що коли він підніме проти нас списа, потрійне прокляття Дитяти впаде на нього! Прокляття бурі, прокляття голоду і прокляття війни! Я, пророк, сказав це. Іди!

Ці слова, виразно вимовлені Харутом, справили надзвичайне враження на парламентерів. Страх з’явився на їхніх обличчях. Не відповівши жодного слова, вони повернули коней і так само швидко, як і приїхали, помчали до своїх.

Харут віддав наказ, після якого караван перебудувався у вигляді клина. Я, Ханс і Марут помістилися посередині лівої сторони цього трикутника, лорд Регнолль і Саведж праворуч. Харут став на гострому його кінці.

В’ючні верблюди були в центрі.

Перш ніж стати на свої місця, ми міцно потиснули один одному руки.

Бідолаха Саведж мав вигляд надто поганий: це мало бути його першим бойовим хрещенням.

Лорд Регнолль здавався щасливим, як король.

Я бачив немало битв і пригадав пророцтво одного зулуського вождя, який говорив, що я помру не на полі битви. Проте мій настрій був швидше протилежний настрою лорда Регнолля.

Тільки Ханс здавався абсолютно байдужим. Він навіть устиг набити тютюном і закурити свою люльку. Якби він не сидів у своїй мавпячій позі на високому верблюді, він одержав би від мене добрячого стусана за цю браваду перед лицем Провидіння.