Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 50)

— Не знаю навіщо, — відповів я, — але знаю, що ви найбільші брехуни, яких я будь-коли зустрічав.

З цими словами, які будь-кому могли здатися образливими, Харут і Марут низько вклонилися мені, неначе я їм сказав великий комплімент.

— Залишмо запитання про леді, — сказав Харут, — поговорімо про нашу справу. Ти тут, Макумазане, і ми прийшли зустріти тебе. Чи готовий ти вирушити з нами, щоб принести смерть злому слону Джані, що спустошує нашу землю, й одержати велику нагороду? Якщо готовий, твій верблюд чекає на тебе.

— Один верблюд не може нести на собі чотирьох, — ухилився я від відповіді.

— Хоробрістю і спритністю ти перевершуєш багатьох людей, о Макумазане, але тілом ти один.

— Ви помиляєтеся, Харуте і Маруте, якщо думаєте, що я піду з вами сам, — вигукнув я, — ось мій слуга, — вказав я на Ханса, — без якого я не робитиму й кроку. Крім того, мене мають супроводжувати лорд Регнолль, відомий нині тут під ім’ям “Ігеза” і його слуга Бена, з якого ви в Англії витягували змій.

При моїх словах на незворушних обличчях Харута і Марута з’явилися ознаки збентеження, і вони обмінялися репліками незрозумілою мені мовою.

— Наша країна, — сказав Харут — відкрита тільки для тебе, Макумазане, щоб убити Джану, за що ми обіцяємо тобі велику нагороду. Інших ми не хочемо бачити там.

— Тоді самі вбивайте свого Джану, а я й кроку не ступлю з вами.

— А якщо ми насильно візьмемо тебе з собою, Макумазане?

— А якщо я вб’ю вас, Харуте й Маруте? Дурні! Зі мною багато хоробрих людей. Хансе! Накажи мазиту взятися за зброю і поклич сюди Ігезу і Бену.

— Зупинися, о пане, і поклади зброю на своє місце, — сказав Харут, побачивши, що я знову схопив пістолета. — Не варто проливати кров. Ми в більшій безпеці від тебе, ніж ти думаєш. Хай твої товариші супроводжують тебе, але хай вони знають, що наражаються на велику небезпеку.

— Ти хочеш цим сказати, що ви їх потім уб’єте?

— Ні. Але, окрім нас, там живуть інші, сильніші люди, які схочуть принести їх у жертву. Твоє життя в безпеці, Макумазане, але нам відкрилося, що на двох інших чекає загибель.

— Але як ми можемо бути впевнені, що ви, заманивши нас до вашої країни, не вб’єте нас зрадницьки, щоб заволодіти нашим майном?

— Ми присягаємося тобі непорушною клятвою. Ми присягаємося тобі Небесним Дитям, — в один голос вигукнули обидва, вклонившись до землі.

Я знизав плечима.

— Ти не віриш нам, — продовжував Харут, — бо не знаєш, що буває з тим, хто порушить цю клятву. Послухай. За п’ять кроків від твоєї хатини є високий мурашник. Піднімися на нього і подивися в пустелю.

Цікавість примусила мене прийняти цю пропозицію. Я вийшов у супроводі Ханса із зарядженою рушницею-двостволкою і видерся на мурашник футів двадцяти заввишки, звідки добре оглядалася пустеля.

— Дивися на північ, — знизу сказав Харут..

Я подивився у вказаному напрямку і при яскравому світлі місяця ярдів за п’ятсот або шістсот від себе побачив сотні дві верблюдів і біля кожного з них білу постать, що тримала в руках довгого списа, до держака якого біля вістря був прикріплений маленький прапорець. Я дивився на них, доки не переконався, що не є жертвою ілюзії або міражу, після чого спустився з мурашника.

— Ти бачиш, Макумазане, — сказав Харут, — якби ми схотіли зашкодити тобі, ми легко могли б напасти вночі на ваш табір. Але ці люди прийшли охороняти, а не вбивати тебе чи твоїх друзів. У цьому ми присягнулися тобі непорушною клятвою. Тепер ми підемо до своїх, а завтра знову повернемося одні й без зброї.

З цими словами вони зникли, як тіні.

Розділ X

УПЕРЕД

За десять хвилин увесь наш табір був на ногах. Усі схопилися за зброю.

Спершу зчинилося щось на зразок паніки, але за допомогою Бабемби порядок був скоро відновлений і все було готове до захисту.

Про втечу нічого було й думати, оскільки верблюди швидко наздогнали б нас.

Залишивши Бабембу біля воїнів, ми, троє білих і Ханс, зібралися порадитися, я розповів про все те, що сталося між мною і Харутом з Марутом.

— Що ви вирішите? — запитав я. — Ці люди хочуть, щоб я їхав до їхньої країни. Але вони проти інших. Ніщо не заважає вам, Регноллю, Саведже і тобі, Хансе, повернутися назад з мазиту.

— О! — вигукнув Ханс, — я не покину бааса. Якщо треба померти, я помру. А зараз, баасе, я дуже хочу спати. Я не спав усю ніч і задовго до приходу цих примар чув верблюдів, але не знав що це таке, тому що я їх раніше не бачив. Коли все буде вирішено, хай баас розбудить мене.

Із цими словами він розлігся і відразу ж заснув, як вірний собака біля ніг свого господаря.

Я запитально подивився на лорда Регнолля.

— Я піду за вами, — коротко відповів він.

— Незважаючи на те, що ці люди заперечують свою участь у викраданні вашої дружини?

— Як і Хансові, мені байдуже, що на мене чекає в майбутньому. Крім того, я не вірю цим людям. Щось підказує мені, що вони знають правду про мою дружину. Вони вельми не хочуть, щоб я супроводжував вас.

— Ну а ви, Саведжу, що вирішили? Пам’ятайте, ці люди говорять, що двоє з нас ніколи не повернуться. Але хто — невідомо. Звичайно, не можна бачити майбутнє, але вони незвичайні люди.

— Сер, — сказав Саведж, — перед тим як залишити Англію, його ясновельможність забезпечив мою стару матір і овдовілу сестру з дітьми. Тепер від мене ніхто не залежить. Тому я піду за вами і покладатимуся на Бога.

— Отже, все вирішено, — сказав я, — тепер покличмо Бабембу.

Старий вислухав звістку про наше рішення спокійніше, ніж я припускав.

— Макумазане, — сказав він, — я чекав від тебе таких слів. Якби це сказав інший, я визнав би його божевільним. Але я вважав тебе таким, коли ти вирушав у Понго, а ти повернувся неушкодженим. Я сподіваюся, що так буде і цього разу. А тепер прощавай. Я маю відвести своїх людей, перш ніж прийдуть сюди ці араби. Може відбутися битва, а нас. мало і доведеться помирати. Якщо вони скажуть, що твої коні не можуть перетнути пустелю, відпусти їх. Ми спіймаємо і збережемо їх, доки ти не пришлеш за ними. Не треба більше подарунків. Ти вже залишив мені рушницю, пороху, куль і найдорожче за все — пам’ять про тебе і твою мудрість та хоробрість. Із того далекого пагорба я дивитимуся, доки ти не зникнеш з очей. Прощавай.

І не чекаючи моєї відповіді, Бабемба пішов, проливаючи сльози зі свого єдиного ока.

За десять хвилин інші мазиту попрощалися з нами і залишили нас самотніми в спорожнілому таборі серед наших укладених речей.

Незабаром Ханс, миючи неподалеік від нас казанок, підвів голову і сказав:

— Ідуть, баасе. Цілий полк іде.

Ми озирнулися. В нашому напрямку рівними рядами поволі рухалися вершники на верблюдах, що погойдувалися. Не доїжджаючи ярдів п’ятдесяти до нас, вони зупинилися і почали поїти в струмку своїх верблюдів по двадцять за раз.

Від них відійшло двоє людей, у яких я впізнав Харута і Марута. Вклонившись, вони зупинилися перед нами.

— Доброго ранку, пане, — сказав Харут лорду Регноллю ламаною англійською мовою. — Отже, ти вирішив відвідати з Макумазаном наш бідний дім, як відвідали ми твій багатий замок в Англії. Ти думаєш, що ми викрали твою леді. Це не так. У країні кенда немає білої леді. Вона, напевно, потонула в Нілі, бо ходила уві сні. Нам вельми шкода, але боги знають, що роблять. Вони дають і беруть, коли хочуть. Але до тебе знову повернеться твоя дружина ще прекраснішою, і до неї повернеться її душа.

Я здивовано дивився на Харута. Я нічого не говорив йому про душевну хворобу леді Регнолль. Звідки він міг дізнатися про це?

— Ми раді, пане, — продовжував Харут, — прийняти тебе, але, правду кажучи, це надто небезпечна подорож, бо Джана не любить чужоземців. Дивися, на твоєму обличчі вже лежить печатка страждання, завданого слоном.

Потім Харут звернув свою прихильну увагу на Саведжа.

— І ти йдеш, Бено? Що ж, у Землі кенда ти дізнаєшся багато що про змій та про інше.

Тут Марут, усміхаючись на весь рот і показуючи ряд сліпучо білих зубів, щось шепнув на вухо своєму товаришу.

— Еге, — продовжував Харут, — мій брат говорить, що ти зустрівся з однією змією в Наталі і сів на неї так важко, що зробив її плоскою. У Землі кенда ми покажемо тобі кращу змію, але ти не сидітимеш на ній, Бено! “

Мені, не знаю чому, всі ці жарти здавалися страшними, — чимось на зразок гри кішки з мишею. Звідки могли ці люди знати подробиці різних випадків, свідками яких вони не були і про які їм ніхто нічого не говорив? Я подивився на Саведжа. Він зблід і, очевидно, відчував те саме, що й я.

Навіть Ханс шепнув мені голландською.

— Це не люди, це дияволи, баасе! Ми прямуємо просто в пекло! Тільки лорд Регнолль сидів мовчки і абсолютно безсторонньо.

Його красиве обличчя набуло виразу сфінкса. Я бачив, що Харут і Марут відчували силу цієї людини і це викликало в них деяку стурбованість.

Години за три опісля ми їхали пустелею на чудових верхових верблюдах, озираючись на полишений табір в оазі, що виднілася на обрії.

На милю попереду нас їхав пікет із восьми-десяти вершників на найшвидших тваринах, щоб попередити караван у разі небезпеки.

Ярдів за триста за ним ішов загін з п’ятдесяти кенда, вишикуваних у два ряди..

За загоном погоничі вели вервечки верблюдів, навантажених провізією, водою, наметами і нашим багажем, у тому числі й п’ятдесят гвинтівок лорда Регнолля.