Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 49)

Вечір ми провели у великому будинку для гостей, де король, симпатичний молодик, і старий Бабемба влаштували “індаба” — бенкет на нашу честь. Король довідався, як довго ми маємо намір пробути в Безі, і висловив надію, що наші відвідини триватимуть якнайдовше. Я відповів, що ми незабаром вирушимо далі в мандри на північ у країну кенда і просив його дати нам носіїв до кордонів його володінь.

При згадці імені кенда він здивовано подивився на мене, а Бабемба вигукнув:

— О Макумазане! Хіба безумство заволоділо тобою? Справді, ти став божевільним!

— Ти те саме говорив, Бабембо, коли через озеро ми їздили в місто Ріка; проте ми щасливо повернулися звідти, — сказав я.,

— Так, Макумазане, та хіба можна порівнювати народ кенда з понго, які проти нас, неначе маленька зірка перед сонцем.

— Що ти знаєш про них? — запитав я і розповів йому, що чув від Ханса і Харута з Марутом, пропустивши, проте, все, що стосувалося леді Регнолль.

— Це все правда, — сказав Бабемба, коли я закінчив свою розповідь — кенда сильний, численний і жорстокий народ. Їхній король носив ім’я “Сімба”, що означає “лев”. У них усі королі носили це ім’я. Сімба править чорними кенда, у яких бог Джана. Білими кенда, які схожі на арабів, правлять жерці. Усіх, хто потрапляє до їхньої країни, вони вбивають помучивши або, засліпивши, відпускають у пустелю, яка оточує їхню країну, де він і гине. Я чув, що білі кенда розводять тварин, названих верблюдами і продають їх арабам, що живуть на північ від їхньої країни. Не ходи до них, Макумазане. Якщо тобі вдасться пройти через пустелю, — чорні кенда вб’ють тебе. Якщо ти уникнеш їх, тебе вб’є Сімба. Уникнеш Сімби, — вб’є Джана. Уникнеш Джану, — тебе вб’ють жерці білих кенда своїм чаклунством.

— А все-таки слід спробувати, — відповів я на це.

— Запитайте у нього, чи є там змії? — сказав Саведж.

— Так, Бено! Так, Півню в пір’ї орла! — відповів Бабемба. — Я чув, що у білих кенда є храм, який охороняє така змія, якої немає ніде в усьому світі.

— Тоді, — зауважив Саведж, — цей храм не належить до тих, де я молитимуся.

На жаль! Він не підозрював, що на нього чекало.

Потім постало питання про носіїв. Після деякого вагання Баусі II тільки з великої прихильності до нас згодився дати нам своїх людей, узявши з нас урочисту обіцянку відпустити їх, дійшовши до пустелі, “щоб вони уникли нашої долі”.

За чотири дні ми вирушили в супроводі ста двадцяти носіїв на чолі із самим Бабембою, який заявив, що хоче останнім бачити нас живими на цьому світі.

Напередодні Ханс залишив Бабембі свій заповіт, “як роблять білі люди”, стосовно шестисот п’ятдесяти фунтів, покладених на зберігання в дурбанському банку.

За годину до того, як ми пішли з міста Беза, я почув плач і стогін, що долітав із міського майдану. Вийшовши дізнатися в чому справа, я зустрів близько сотні жінок, обсипаних попелом, які вітали мене тужливим співом. За ними стояла майже вся решта населення міста.

Ханс пояснив мені, що вони співають пісню смерті, щоб попередити небо про наше швидке прибуття туди.

Зізнаюся, все це вельми дратувало мене.

Отже, ми знову вирушили в путь, і за місяць пройшли повз велике озеро, де розташований острів (якщо то був острів), на якому жили понго.

Потім ми весь час йшли на північ шляхом, відомим Бабембі, потім малонаселеною країною, мешканці якої не знали землеробства навіть у найпервіснішій його формі.

Пройшовши ще миль сто, ми бачили лише кочівників, низькорослих бушменів, які живуть винятково полюванням за допомогою отруєних стріл.

Якось вони напали на нас і вбили двох мазиту своїми стрілами, проти отрути яких немає ніяких засобів. При цьому Саведж виявив дивну хоробрість. Він вискочив із-за прикриття і, промазавши з обох стволів на відстані п’яти ярдів у бушмена, схопив його та притягнув до нас. Полонений виявився чимось на зразок вождя.

Ханс, знаючи трохи бушменську, сказав йому, що якщо нас не перестануть турбувати, ми повісимо його. Бушмен щось закричав своїм товаришам, після чого нам дали спокій.

Пройшовши землі бушменів, ми відпустили нашого полоненого.

Поступово місцевість ставала все безпліднішою, позбавленою будь-якого населення і, нарешті, ми дійшли до справжньої пустелі.

Недалеко від краю цієї неосяжної пустки була оаза з джерелом.

Далі йти було неможливо, оскільки мазиту навідріз відмовилися супроводжувати нас у пустелі. Не знаючи, що робити, ми отаборилися в оазі і чекали.

Навколишні місця виявилися просто раєм для мисливців. Вони рясніли великою й дрібною дичиною, що вдень паслася на багатій соковитій траві на краю пустелі, а вечорами приходила до джерела на водопій. Серед інших тварин траплялися слони в такій великій кількості, що я сподівався, у випадку, якщо неможливо буде продовжувати нашу подорож, добути за короткий час багато слонової кістки.

Слони абсолютно не лякалися людей і підпускали до себе на дуже близьку відстань. Я вбив кількох, аби послати їхні бивні в подарунок королю мазиту. Навіть Саведж застрелив одного слона (прицілившись у іншого) на відстані п’яти кроків.

Так минуло чотирнадцять днів. Нам набридла невизначеність, та й мазиту, харчуючись винятково м’ясом, скучили за рослинною їжею.

Ми влаштували нараду.

Старий Бабемба заявив, що не може довше тримати своїх людей, які наполягають на поверненні додому, і запитав нас, навіщо ми сидимо тут, “як каміння”.

Я відповів, що ми чекаємо провідників, яких нам обіцяли знайомі кенда.

На це Бабемба заперечив, що кенда, наскільки йому відомо, живуть за сотні миль звідси і що вони ніяк не можуть знати про наше перебування тут за відсутності сполучення через пустелю. Я попросив лорда Регнолля висловити свою думку, вказавши, що йти одним через пустелю означає йти на очевидну смерть, а зворотний шлях нездійсненний без допомоги мазиту.

Лорд Регнолль розхвилювався і, відвівши мене вбік, заявив, що хоче з відомих мені причин потрапити в Країну кеда і він, незважаючи ні на що, залишиться тут.

— Це означає, що ми всі залишимося, — сказав я. — Саведж і я не покинемо вас. Ханс не покине мене, хоча і вважає нас божевільними.

— Я залишуся один… — почав говорити лорд Регнолль, але я так подивився на нього, що він не закінчив своїх слів.

Нарешті ми дійшли такої угоди: Бабемба, поговоривши зі своїми людьми, погодився почекати ще три дні. Якщо за цей час нічого не станеться, ми підемо назад миль на п’ятдесят, зупинимося там, де багато слонів. Добудемо скільки зможемо понести з собою слонової кістки і повернемося в землі мазиту.

Три дні минули.

Я вже був упевнений, що уникнув вельми безглуздої і небезпечної пригоди, тоді як лорд Регнолль з кожною годиною ставав похмурішим.

Третій день був присвячений зав’язуванню пакунків, оскільки вдосвіта наступного дня ми, згідно з умовою, мали йти назад.

Проте долею судилося інше.

Годині о другій ночі мене розбудив Ханс, який спав за моєю палаткою.

— Хай баас розплющить очі і подивиться, — говорив він перелякано, — там зовні дві примари чекають на бааса.

Я піднявся і обережно визирнув з куреня. За п’ять кроків від нього при світлі місяця я побачив дві постаті в білому вбранні, що нерухомо сиділи на землі.

Страх охопив мене.

Я вже схопив пістолета з-під килима, що був мені за подушку, як раптом почув знайомий спокійний голос:

— Хіба твій звичай, Макумазане, о Той, що не спить уночі, зустрічати гостей кулями?

— Так, Харуте, — відповів я, — якщо гості крадькома приходять серед ночі. Але ви, нарешті, тут. Скажи мені, чому ви так довго примусили нас чекати?

— О Макумазане, — збентежено відповів Харут, — прийми наші виправдання. Коли ми дізналися про твій прихід до міста Беза, ми відразу вирушили. Але ми смертні, Макумазане, і різні перешкоди заважали нам. Знаючи, що у вас великий вантаж, ми мали зібрати багато верблюдів, потім треба було послати вперед викопати колодязі в пустелі на нашій дорозі. Ось причина зволікання. Але ми прийшли саме вчасно, бо за кілька годин ви б уже поверталися додому. -

— Це так, — сказав я, — але ввійдіть до куреня, тут надто холодно й вогко.

Вони ввійшли і, не будучи магометанами, не відмовилися від запропонованого мною джина.

— За ваше здоров’я, Харуте й Маруте, — сказав я, відпивши трохи зі склянки і віддавши решту Хансу, який за раз проковтнув пекучу рідину.

— За твоє здоров’я, Макумазане! — відповіли гості і, спорожнивши свої склянки, поставили їх перед собою з таким благоговінням, неначе це були священні посудини.

— Тепер, — сказав я, — поговорімо. Як вам удалося виїхати з Англії після того, як ви намагалися викрасти леді, якій ви подарували намисто? Куди ви відвезли її після викрадення на Нілі? В ім’я вашого священного Дитяти, або шайтана, або єгипетського Сета відповідайте мені, інакше вам настане кінець, — додав я, хапаючись за пістолета.

— Перепрошуємо, Макумазане, — посміхаючись сказав Харут, — але якщо ти так поведешся з нами, тобі самому доведеться відповісти на багато запитань, на які важко знайти відповідь. Ми подалися з Англії пароплавом і після тривалої подорожі повернулися до своєї країни. Твій натяк на викрадення на Нілі незрозумілий нам. Ми ніколи не збиралися викрадати ту леді, якій подарували намисто. Ми тільки хотіли поставити їй кілька запитань, бо вона має дар ясновидіння. Але з’явився ти і перервав нас. Навіщо потрібна нам біла леді?