Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 48)

— Мені важко погодитися з вами, лорде Регнолле, — сказав я.

— А пригадайте, Квотермейне, як ви вчинили з виграними двомастами п’ятдесятьма фунтами, які мали для вас у сто разів більше значення. Але, щоб не порушувати більше цього питання, я прошу вас вважати ці гроші подарунком, сплаченим вам наперед за участь у ризикованій експедиції.

Після цього ми почали обговорювати деталі нашої подорожі. Витрати тепер не мали значення, і нам можна було вибирати будь-який шлях.

Не зупинившись ні на жодному, я відкрив вікно і свиснув. За хвилину до кімнати ввійшов Ханс. Він усівся навпочіпки трохи осторонь. Я запропонував йому тютюну, він набив ним свою люльку і закурив. Потім я розповів Хансові про наші ускладнення у виборі шляху в Землю кенда.

Він вислухав мене уважно, потім попросив маленьку скляночку джину і, спорожнивши її одним ковтком, сказав:

— Я гадаю, баасе, що не слід іти через Кільву, де нам можуть трапитися работоргівці, які схочуть помститися нам за урок, одержаний ними останнього разу. Шлях через країну зулусів довгий, але вільніший, бо ім’я Макумазана добре там відоме. Не треба брати з собою багато людей. Потрібно взяти тільки два вози і кілька погоничів, яких можна завжди відправити назад, коли вони не будуть потрібні. Із земель зулусів можна послати послів до мазиту, які люблять бааса. Їхній король вишле нам назустріч носіїв. Із багатьма людьми шлях буде важчим, ніж із малою кількістю. Крім того, якщо з нами буде багато озброєних людей, народ кенда подумає, що ми хочемо воювати з ними. Якщо нас буде мало, вони швидше дозволять нам піти з миром. Хай баас і лорд Ігеза вибачають, якщо мої слова дурні.

Тут необхідно пояснити, що тубільці дали лордові Регноллю прізвисько “Ігеза”, що зулуською означає “вродливий”. Саведжа вони чомусь охрестили “Бена”, що означає “випнуті груди”. Мабуть, це прізвисько дали йому за гордовиту поставу. Обговоривши план, запропонований Хансом, ми погодилися, що він найліпший.

Майже за два тижні, закінчивши необхідні приготування, ми покинули Дурбан і попрямували піщаною дорогою в Землю зулусів.: Наш багаж і запаси були складені на двох міцних, напівкритих возах, які ночами були нам за спальні. Ханс сидів на місці кучера одного з цих возів. Лорд Регнолль, Саведж і я їхали верхи на витривалих конячках, добре привчених до стрільби.

Під час від’їзду сталася маленька пригода.

Саведж, який не схотів змінити свій чорний сюртук на зручніше вбрання, спробував сісти на коня не з того боку. Кінь, здивований такою поведінкою, сахнувся вбік, і бідний Саведж сторчака полетів на землю. Ми вже думали, що цим завершиться його подорож, як зненацька він схопився на ноги з незвичайною спритністю і почав стрибати і кричати:

— Зніміть її! Вбийте її!

Невдовзі з’ясувалося, в чому була справа.

Кінь злякався єхидни, яка, згорнувшись, спала на піску, а Саведж упав на неї і розчавив її вагою свого тіла.

— Я ненавиджу змій, — вигукнув він, переконавшись, що єхидна мертва й була одна, — і постійно натрапляю на них. Це, мабуть, погана прикмета, — сумно додав він.

— Навпаки, добра, — заперечив я, — оскільки ви розчавили змію, а не вона вжалила вас.

Після цього кафри дали Саведжу нове дуже довге ім’я, яке означало: “Той-який-сідає-на-зміїв-і-робить-їх-пласкими”.

Ми знову посідали на коней.

Я обернувся і кинув останній погляд на свій будиночок, де біля воріт стояв мій старий садівник Джек, який просльозився, прощаючись зі мною. Я помахав йому на прощання рукою і приєднався до лорда Регнолля, який чекав на мене.

— Я боюся, — сказав він, що вам вельми сумно покидати свій будинок і йти назустріч невідомим небезпекам.

— Не сумніше, ніж бувало раніше, — відповів я, — оскільки небезпеки — мій хліб насущний. Але ж і на вас чекають небезпеки.

— Для мене, Квотермейне, це час надії. Тому я тепер набагато щасливіший, ніж був останнім часом. І все завдяки вам, — додав він, простягаючи мені руку, яку я міцно потиснув.

Розділ IX

ЗУСТРІЧ У ПУСТЕЛІ

Я не зупинятимуся довго на подробицях нашої подорожі в Землю кенда, принаймні першої її частини. Правда, на цьому шляху в нас було кілька мисливських та інших цікавих пригод, але мені спершу належить розповісти ще багато значно цікавішого. Зауважу тільки, що, незважаючи на внутрішні розбрати в Землі зулусів, ми перетнули її без особливих ускладнень. Тут моє ім’я користувалося великою пошаною, і всі партії об’єдналися, щоб допомогти нам.

Звідси я відправив посланців до короля мазиту повідомити, що його збираються відвідати старі друзі “Макумазан” і “Світло-в-темряві”.

Знаючи, що, дійшовши до річки Луби, ми не зможемо переправити через неї наші вози, я просив короля мазиту вислати нам назустріч до визначеного місця сотню носіїв із відповідною охороною.

Посланці взялися виконати це доручення за п’ять дрібних худобин кожному. У разі їхньої загибелі, платня перейде їхнім сім’ям.

Цю худобу купили і залишили доглядати в одного вождя, їхнього родича.

Сталося так, що двоє посланців загинули в дорозі. Один із них від хвороби, одержаної під час переходу через болото, другий від зубів голодного лева.

Проте третьому вдалося подолати важкий шлях і виконати наше доручення.

Щоб дати відпочинок змученим волам, ми зупинилися на два тижні в північній частині Землі зулусів. Потім знову вирушили, відомим мені та Хансу шляхом.

Із нами було кілька зулусів-носіїв. Годувати їх було досить важко, оскільки більшість нашої худоби стала жертвою це-це, через що нам довелося кинути один віз.

Нарешті ми досягли берега річки Луби й отаборилися біля трьох високих скель, де нас мали знайти мазиту.

Через дощі річка вельми розлилася, і переправа через неї була неможлива.

Минуло чотири дні.

Щоранку я здирався на найвищу скелю і через річку дивився в бінокль на розлогий Простір, порослий чагарником, надіючись побачити мазиту.

Але ніде не було видно ні душі, і на четвертий вечір, помітивши спад води в річці, ми вирішили переправитися наступного ранку на протилежний берег. Останній віз, за неможливістю переправити його через річку, вирішили відправити з носіями назад у Наталь.

Але тут виникло нове ускладнення. Ніякі обіцянки нагороди не могли примусити зулусів омити ноги у воді річки Луби, яку вони оголосили “тагаті” (зачарованою) для народу їхньої крові.

Я вказав їм, що троє посланців до мазиту перейшли вже через цю річку. Носії заперечили мені, що то були напівкровні зулуси, і крім того, вони напевно загинули. Сталося так, як уже я згадував, що двоє з трьох посланців загинули, звичайно, випадково, а не через магічні властивості річки Луби. Проте їхня загибель, можливо, надто зміцнила наших носіїв у їхньому переконанні. Так зберігаються марновірства в Африці. Самі ми були не в змозі переправити наш вантаж, і я дуже зрадів, коли п’ятої ночі до воза, де спали ми з лордом Регноллем, з’явився Ханс і повідомив, що він чув голоси людей на віддаленому боці річки. Як він міг щось почути крізь ре; вище води? Я ніяк не міг зрозуміти.

Удосвіта ми піднялися на скелю, і коли туман розвіявся, я побачив на тому березі річки близько сотні людей, у яких за одягом і списами впізнав мазиту.

Побачивши мене, вони весело закричали і кинулися у воду, тримаючись один за одного, щоб не дати швидкій течії понести себе. Дурні зулуси схопилися за списи і вишикувалися на березі. Мені ледве вдалося відігнати їх на добрячу відстань.

— Шкода, — похмуро сказав їхній вождь, — пройти стільки доріг і не битися з цими собаками мазиту.

Коли мазиту підійшли ближче, я із задоволенням побачив на чолі них свого старого друга Бабембу, одноокого вождя, з яким Ханс і я пережили в минулому багато різноманітних пригод. Вийшовши на берег, Бабемба радісно вітав мене.

— О Макумазане, — говорив він, — мало в мене було надії знову побачити твоє обличчя. Тисяча привітань тобі і Світлу-в-темряві!

Я представив Бабембі лорда Регнолля і Саведжа під їхніми місцевими іменами “Ігеза” і “Бена”. Він якийсь час уважно розглядав їх.

— Це, — сказав він, показуючи на лорда Регнолля, — великий пан. А цей, — додав він, тицьнувши в бік Саведжа, одягнутого краще за нас усіх, — півень у пір’ї орла. ¦

Ханс крадькома засміявся на останнє зауваження, але я визнав кращим не перекладати його Саведжу.

За сніданком, приготованим “Півнем в пір’ї орла”, який був, між іншим, чудовим кухарем, я почув усі новини. Баусі, король Мазиту, помер, і його владу успадкував один із його синів, якого я знав, теж під іменем Баусі. Місто Беза було відновлено після пожежі і добре зміцнено. Работоргівці більше не з’являлися. Між іншим я дізнався про загибель двох наших посланців.

Третій повернувся разом із Бабембою.

Після сніданку я відправив назад зулусів, давши кожному подарунки і доручивши їм відвести в Наталь нашого воза. Вони проспівали прощальну пісню і пішли, люто поглядаючи на мазиту. Я був радий, що їхня зустріч обійшлася без кровопролиття.

Потім ми переправлялися. Справу було швидко налагоджено, оскільки мазиту працювали як друзі, а не як найманці.

Переправившись через Лубу, ми рушили далі і приблизно за місяць досягли міста Беза, де на нас чекав урочистий прийом.

Баусі II на чолі великої процесії вийшов нам назустріч до південних воріт міста, пам’ятних мені за однією битвою.