Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 47)

— Який жах, — прошепотів я.

— Далі було ще гірше. Втрата дитини так вразила мою дружину, що вона збожеволіла. Годинами вона сиділа усміхаючись і перебираючи червоне каміння, подароване їй Харутом і Марутом. Часом зверталася вона до дитини, неначе вона була біля неї. О, Квотермейне! Як важко було на неї дивитися! Я робив усе, що міг. Її оглядали найкращі лікарі Англії, але марно. Залишалася тільки надія, що хвороба пройде так само раптово, як і з’явилася. Лікарі говорили, що зміна місця може добре на неї вплинути і, зокрема, радили Єгипет. Одного разу вранці дружина запитала мене як абсолютно здорова людина:

— Джордже! Коли ж ми поїдемо до Єгипту? Їдьмо швидше!

Ці слова зміцнили надію у лікарів; вони оголосили, що це вказує на повернення у моєї дружини інтересу до життя і переконували мене не суперечити їй. Ми вирушили до Єгипту в супроводі леді Лонгден. У Каїрі я найняв великий пароплав із добірним екіпажем, і під охороною чотирьох солдатів ми подорожували Нілом. Упродовж майже місяця плавання, на превелику свою радість, я помітив, що у дружини поступово з’являлися ознаки повернення розуму. Вона виявляла велику цікавість до стародавньої скульптури і храмів, про які багато читала, коли була здоровою. Одного разу, за кілька днів до катастрофи, вона вказала мені на зображення Ізіди та Горуса і сказала:

— Подивися, Джордже, ось свята мати і святе дитя, — і вклонилася йому.

У день перед катастрофою моя дружина була незвичайно спокійною. Вона весь час сиділа на палубі, милуючись прибережним храмом, висіченим у скелі, зі статуями, які неначе охороняли його. Потім вона дивилася на простерту перед її очима пустелю, де на своїх верблюдах проїздили араби.

Послухавши суданських співаків, ми вирушили спати раніше звичайного, оскільки цього вечора не було місяця. Дружина розташувалася зі своєю матір’ю у великій каюті на кормі. Моя каюта була поряд їхньої по один бік, а з протилежного була каюта доглядальниці. Екіпаж і варта влаштувалися на носі. З пароплава на берег було перекинуто трап, на якому стояв вартовий. Уночі задув хамсин²³, але я не чув його, заснувши дуже міцно, як і всі інші, і як, мабуть, вартовий. Удосвіта мене розбудив переляканий голос леді Лонгден, яка стояла біля дверей моєї каюти і питала, чи не знаю я, де Місяць. Виявилося, що моя дружина вже давно пішла з каюти. Ми обшукали весь пароплав, але вона зникла безслідно. Я передав справу до рук єгипетської поліції, почалися енергійні розшуки, та вони не змогли нічого знайти. Тоді з’явилося припущення, що моя дружина впала у воду і потонула, а тіло її понесло швидкою течією Нілу. В цьому була переконана й єгипетська поліція, яка, незважаючи на обіцяну мною винагороду в тисячу фунтів за знайдення хоча б тіла моєї дружини, відмовилася від подальших пошуків.

— Ви кажете, що тієї ночі дув вітер? Я вважаю, що він легко міг знищити будь-які сліди на піщаному березі, — зауважив я.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав лорд Регнолль.

— Хоча я не маю підстав стверджувати що-небудь абсолютно, але мені здається, що ваша дружина не потонула і жива досі.

— Але де вона?

— Про це треба запитати наших старих знайомих, Харута і Марута, — відповів я.

— Ви вважаєте, що її викрали ці негідники?

— Мені здається, що це так, хоча “негідники” — занадто сильний для них вислів. По-своєму вони чесні люди. Не забувайте, що вони служать своєму богу, та ще такому, якому загрожує інший бог.

Тут я розповів лорду Регноллю про все, почуте Хансом від старої жінки в Беза, столиці мазиту. Він слухав мене з якнайбільшим інтересом.

— Це дивна історія, — озвався він, коли я закінчив свою розповідь. — А чи звернули ви увагу на те, що наша дитина загинула від слона?

— Так, цей дивний збіг вельми вразив мене, — відповів я; але, не бажаючи довше говорити про цей жахливий випадок, я попросив лорда Регнолля продовжувати свою розповідь.

— Історія моя наближається до кінця, — сказав лорд Регнолль.

— Втрата спочатку дитини, потім дружини, яка була для мене найдорожчою за все на світі, приголомшила мене. Життя втратило для мене значення й інтерес, і я, незабаром після повернення до Англії, вирішив накласти на себе руки. Я вже написав необхідні листи і приготував пістолет, як раптом у мене з’явилася іскра надії… Я покликав Саведжа і наказав йому взяти місця на першому поштовому пароплаві, що вирушає до Африки, потім придбав у зброярів великий запас різноманітної зброї — і ось ми тут.

— Так, — задумливо повторив я, — ви тут. І з вами запас спорядження, якого, мабуть, вистачить на цілий полк, — додав я, вказуючи на величезний віз, вщерть наповнений багажем, і цілий натовп носіїв-кафрів з окремими пакунками, які з Саведжем на чолі зупинилися біля воріт мого будинку.

Розділ VІІІ

ВІД’ЇЗД

Увечері, коли багаж розібрали і замкнули в невеликій повітці, ми з лордом Регноллем продовжили нашу розмову. Перед цим ми розпакували частину зброї — чудовий набір дорогих мисливських рушниць усіх сортів, придатних для полювання на слонів включно. Вони, розставлені здовж стін моєї вітальні, викликав у старого Ханса велике захоплення. Він довго розглядав їх, погладжуючи рукою і даючи кожній із них особливу назву, неначе це були живі істоти.

— Із такою зброєю, — говорив він, — баас може вбити самого диявола. Хай баас поставить коло них Інтомбі, — додав він.

“Інтомбі” була моя стара улюблена рушниця, майже іграшкова за розмірами, та яка не раз у минулому ставала мені в пригоді. Я переклав ці слова лордові Регноллю. Він розреготався, чому я був, вельми радий, оскільки давно не бачив його навіть усміхненим.

Я маю зазначити, що на додачу до мисливської зброї в багажі було не менше п’ятдесяти військових великокаліберних гвинтівок системи Спайдерса з великим запасом патронів.

Лордові Регноллю ледве вдалося добитися їхнього пропуску через митницю.

Цього вечора я перед сном розповів лорду про своє злощасне. головування в золотопромисловій компанії “Щира довіра” і про її сумний кінець.

— Ви — найліпший у світі стрілець, мисливець і дослідник, — зауважив лорд Регнолль, — але що стосується таких справ, як комерція… Проте я певною мірою вдячний цьому шахраю Джекобу.

Потім він поставив мені низку запитань стосовно цієї справи і зробив кілька нотаток у своєму записнику. Останнє мені здалося дещо дивним, але я нічого не сказав.

За кілька днів я зрозумів причину цих запитань і нотаток.

Якось уранці я знайшов на своєму столі цілу купу листів, вигляд яких нажахав мене, нагадавши про кляту компанію. Проте нічого не вдієш, я взяв одного з них і прочитав.

Воно було від того самого акціонера, який на загальних зборах запропонував усім висловити мені довіру. Читаючи його, я мало не знепритомнів. Ось його зміст:

“Шановний пане!

Коли я поміщав свої гроші в золотопромислові/ компанію “Щира довіра”, я знав, що кладу їх у надійне місце. Тепер, одержавши від вашої довіреної особи чек, за яким мені до копійки сплачується все, що я вклав у справу, я можу сказати одне: хай благословить вас Бог, містере Квотермейне!”

Я взяв другого листа, третього, четвертого. Скрізь було приблизно одне й те саме.

Нічого не розуміючи, я вийшов на ґанок, де натрапив на Ханса, що тримав у руках листа, якого він попросив мене прочитати йому.

Лист був від відомого місцевого нотаріуса.

“Посилаючи вам,

— писав він, —

від імені Аллана Квотермейна, есквайра, чек на шістсот п’ятдесят фунтів — така сума стоїть на вашому рахунку в книгах золотопромислової компанії “Щира довіра”, ми маємо честь просити вас підписати і повернути нам розписку”.

І до листа долучався чек на шістсот п’ятдесят фунтів!

Я пояснив Хансові, в чому справа, і додав:

— Ти одержав свої гроші назад, але я не посилав їх і не знаю, звідки вони.

— Це гроші, баасе? — запитав Ханс, підозріло розглядаючи чек. — Це дуже схоже на той папір, за який я заплатив гроші.

Я знову пояснив Хансові значення чека.

— Добре, — сказав він, — хай баас заховає цей папір у себе, інакше мені захочеться купити джину.

— Ні, — заперечив я, — ти маєш викупити свою ферму або купити собі нову. Тепер тобі немає чого йти зі мною до країни кенда.

Ханс на хвилину замислився, потім рішуче взяв чек і хотів розірвати його. Я ледве встиг стримати його.

— Якщо баас хоче прогнати мене через цей папір, я зроблю його малим і проковтну.

— Ти старий дурень, — сказав я, відбираючи у нього чек.

Нашу розмову перервала поява Саммі, мого колишнього кухаря, який урочисто почав дякувати. Я поспіхом утік, але біля воріт зіткнувся з новим акціонером, за яким ішло ще двоє. Я врятувався від них у своїй кімнаті, де серед купи одержаних листів побачив ще одного. Механічно взяв і пробіг його очима. Він слово в слово повторював листа, одержаного Хансом, тільки замість “містер Ханс Готтентот” стояло моє ім’я, і доданий до нього чек на тисячу п’ятсот фунтів, — суму, яку я вклав у справу.

Я все зрозумів.

Очевидно, феєю, яка обернула наші нічого не варті шери на банківські білети, був не хто інший, як лорд Регнолль.

Тоді я швидко розшукав його й урочисто оголосив, що в мене нагальна потреба з ним поговорити.

— Мій друже, якщо ви дозволите мені називати вас так, — весело відповів мені лорд Регнолль, — мені не було складно зробити так, бо вся сума, витрачена на це, менша за мій щомісячний прибуток. Мені надто хотілося, щоб ви, вирушаючи в нашу небезпечну подорож, були вільні від будь-яких грошових турбот. Я прошу вас більше не згадувати про такі дурниці. Дивіться на це, як на примху багатої людини.