Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 46)
— Не треба говорити так, баасе. Це наводить на мене сум, коли я такий щасливий. Скільки разів баас не карав мене, коли я чинив недобре, коли я пив і за інше? Баас не покарав мене навіть тоді, коли я вкрав порох, щоб продати його і купити собі джину. Правда, порох нікуди не годився.
— Але чому ти тепер щасливий? — запитав я.
— О, баасе! — відповів Ханс і очі його заблищали. — Хіба баас не здогадується чому? Тепер у бааса немає грошей і у мене немає. Зрозуміло, що ми підемо шукати заробітку. Я такий радий, баасе. Мені набридло сидіти на фермі і доїти корів. Великий Небесний Батько знав, що робив, пославши нам Джекоба!
— Ти маєш рацію, Хансе, — сказав я, — але куди ми підемо? Нам потрібні слони.
Ханс назвав цілу низку різних місць і, закінчивши їхній перелік, сів навпочіпки переді мною і, жуючи тютюн, питально поглядав на мене, схиливши голову набік, як старий допитливий птах.
— Хансе, — запитав я, — ти пам’ятаєш історію, яку я розповідав тобі торік чи раніше, — історію про народ кенда, в країні якого, кажуть, є цвинтар слонів, які з усіх усюд ідуть туди вмирати? Ця країна лежить десь на північному сході від того озера, біля якого живуть понго. Ти говорив, що нічого не чув про народ кенда?
— Ні, баасе, я багато чув про них.
— Чому ж ти раніше нічого не розповідав мені?
— Навіщо було говорити? Баас тоді шукав золото, а не слонову кістку. Коли ми були в місті Беза, я розмовляв з усіма, з ким було варто поговорити. Там жила одна жінка. Чоловік і діти в неї померли, і вона була завжди одна; всі боялися її, оскільки вона була мудра, вміла ворожити і знала лікувальні трави. Я розповів їй про понго і про їхнього бога-горилу. Вона сказала, що це ніщо порівняно з іншим богом, якого вона бачила, коли була дуже молодою. Вона говорила так: далеко на північному сході живе народ кенда, яким править султан. Це великий народ, що населяє родючу землю, їхню країну оточує пустеля, де ніхто не може жити. Ніхто нічого не знає про кенда. Хто перейде через пустелю в їхню землю, той ніколи не повернеться, бо його вб’ють. Вона говорила мені, що походить із цього народу, але втекла від них, коли султан хотів забрати її у свій гарем. Вона щасливо перейшла через пустелю і потрапила до мазиту, які шукають страусині пера. Вона нічого не говорила їм про свою землю, оскільки боялася покарання свого бога.
— А що вона тобі говорила про народ кенда і їхнього бога?
— Вона сказала, що у кенда не один бог, а два, не один правитель, а два. Вони мають доброго бога-дитя, яке говорить вустами жінки-оракула. Якщо жінка вмирає, бог не говорить, доки не знайдуть іншу жінку, позначену міткою бога. Перед смертю жінка-оракул говорить, у якій країні живе та, яка замінить її. Священики вирушають до тієї країни на пошуки. Іноді вони довго не можуть знайти нову жінку; тоді Дитя втрачає мову, і народ стає здобиччю іншого бога, який ніколи не вмирає. Той бог — величезний злий слон, якому приносять у жертву людей. Султан і більша частина народу, всі чорні пошановують того слона. Ім’я його Джана. Багато років тому, коли світ був іще молодим, з півночі туди прийшов інший світлий народ, котрий схиляється перед Дитям, якого вони принесли з собою. Цей народ поселився поряд із чорним народом. Дитя — добрий бог, слон — злий. Дитя посилає дощ і гарну погоду і зцілює хвороби. Джана посилає зло: війну і жорстокість. Ось що розказала мені стара, баасе.
— Чому ж ти тоді нічого не розповідав мені про це?
— Тому що я боявся, що баас піде шукати цей народ, а мені тоді набридло подорожувати і хотілося повернутися в Наталь на відпочинок. Крім того, всі мазиту говорили, що ця жінка велика брехуха.
— Вона не брехала, — сказав я і переповів Хансу про Хару-та й Марута і їхнє прохання, про бачений мною цвинтар слонів і Джану.
Ханс незворушно вислухав це: його важко було чимось здивувати.
— Так, баасе. Стара не була брехухою. Коли ж ми вирушимо забрати цю слонову кістку і яким шляхом підемо? Через Кільву чи через Землю зулусів? Треба поспішати, доки не почалися дощі.
Після цього ми довго розмовляли. Кишені наші були порожні і вирішити питання, як податися в мандри, було вельми важко, а то й зовсім неможливо.
Розділ VII
РОЗПОВІДЬ ЛОРДА РЕГНОЛЛЯ
Цієї ночі Ханс був у мене, точніше, в моєму саду, не наважуючись іти до міста. Він побоювався арешту за бійку з білою людиною. Проте той не порушував справи, будучи, мабуть, надто п’яним, аби пригадати, хто його зіштовхнув у канаву.
Наступного ранку ми відновили обговорення всіх можливих способів, як нам за допомогою засобів, що були в нашому розпорядженні, дістатися до країни, де живе народ кенда. Така довга і повна непередбачених випадковостей експедиція потребувала великих витрат. А де взяти грошей?
Нарешті, я вирішив їхати удвох із Хансом у супроводі тільки двох зулуських мисливців, прихопивши із собою всього один запряжений волами віз для необхідних речей і запасів.
Із таким легким спорядженням ми розраховували пробратися через Землю зулусів до міста Беза, столиці мазиту, де ми були впевнені, що нас зустрінуть якнайпривітніше. Потім, якщо ми навіть не потрапимо до країни кенда, нам випаде нагода вбити певну кількість слонів у диких місцях, що лежать за Землею зулусів. Під час нашої розмови я почув гарматний постріл, що сповіщав про прибуття в гавань англійського поштового пароплава.
Я сів написати кілька ділових листів стосовно злощасної компанії “Щирої довіри”. За деякий час у вікні з’явилася фізіономія Ханса, який оголосив, що на дорозі стоять двоє “дуже вродливих незнайомих баасів”, які шукають мене.
“Акціонери нашої компанії”, — подумав я, приготувавшись вийти через задні двері.
— Якщо вони прийдуть сюди, скажи їм, Хансе, що мене немає вдома. Скажи, що я виїхав сьогодні вранці.
Я вийшов із будинку через задні двері. Мені було сумно, що я, Аллан Квотермейн, дійшов до того, що змушений ховатися від людей.
Раптом у мені заговорила гордість. Чого мені соромитися? Я маю повне право дивитися всім просто в очі. Я вирішив повернутися і, обійшовши свій маленький будиночок, зупинився біля живої огорожі з гранатових дерев, що відділяла мої володіння від дороги.
— Ікона21, — почув я протяжний голос кафра.
— Нам потрібно знати, де живе великий білий мисливець, — говорив голос, що здався мені знайомим.
— Ікона, — повторив кафр.
— Чи не пригадаєте ви, як його місцеве ім’я? — запитав інший, теж знайомий мені голос.
— Великий мисливець Хікомазані, — з тріумфом сказав перший голос і миттєво в моїй пам’яті виник прекрасний Регнолль-Кестль і його мешканці.
— Містер Саведж! — прошепотів я. — Як він потрапив сюди?
— Ну ось, — сказав другий голос, — ваш чорний приятель тепер остаточно збитий з пантелику. Я говорив вам найняти білого провідника. Це позбавило б нас від маси ускладнень.
— Я вважав це зайвим, ваша ясновельможносте, оскільки ми подорожуємо інкогніто.
— Нам недовго вдасться зберегти інкогніто, якщо ви постійно називатимете мене вашою ясновельможністю. Тут, за цими деревами є будинок; підіть і запитайте, де…
— Здрастуйте, лорде Регноллю! Як поживаєте, містере Саведже? Ви шукаєте мене? Я дуже радий вас бачити, — сказав я, виходячи з-за дерев.
— Так, Квотермейне, — радісно відповів лорд Регнолль, — щоб відвідати вас, я проїхав сім тияч верст і, дякувати Богу, мені пощастило знайти вас. Я боявся, що ви де-небудь у центрі Африки, де нам важко було б відшукати вас.
Поки він говорив, я розглядав їх обох. Від часу нашої зустрічі Саведж майже зовсім не змінився, але лорд Регнолль дуже змінився. В його очах з’явилася якась тінь. Біля уст утворилася особлива складка. На його красивому обличчі відбивалося страждання.
— За тиждень ви вже не застали б мене, — зауважив я, потискуючи їм руки.
Ми ввійшли до будинку.
— Якраз час снідати, — продовжував я, — і, на щастя, у мене є хороша тріска і нога дикої кози. Ще два набори, бой22!
— Будь ласка, один, сер. Я поснідаю потім, — збентежено сказав Саведж.
— Ну, ці церемонії в Африці доведеться залишити, — пробурмотів я, проте далі не наполягав. Для Ханса і кількох інших тубільців, які дивилися на нас у відкрите вікно, вигляд поважного мажордома, який шанобливо стояв за нашими кріслами і розливав простий джин із таким виглядом, неначе це було дороге вино, — був цікавим видовищем.
Поснідавши, ми вийшли на веранду покурити, залишивши Саведжа їсти наодинці.
Потім Саведжа послали на митницю по речі, і ми з лордом Регноллем залишилися вдвох.
— Скажіть, що привело вас до Африки? — запитав я.
— Нещастя, — відповів лорд Регнолль.
— Невже ваша дружина померла?
— Не знаю. Принаймні вона втрачена для мене.
— Одного разу вона вже була близька до цього.
— Так, коли ви врятували її. О, якби ви були з нами, Квотермейне! Тоді, мабуть, нічого не сталося б. Вісімнадцять місяців ми були щасливі, як можуть бути щасливі смертні. У нас була чарівна дитина. Часто дружина говорила, що наше велике щастя навіть лякає її. Якось я був на полюванні, а вона зібралася відвідати Скрупів, які нещодавно повінчалися. Вирушила вона без кучера в маленькій колясці, запряженій поні, взявши з собою годувальницю з дитиною.
Кінь був сумирний, як вівця. Проїжджаючи містечко, що лежало поблизу Регнолль-Кестля, вони зустріли мандрівний звіринець, що переїздив на нове місце. Попереду звіринця йшов величезний слон, який, як я дізнався згодом, був поганої вдачі і не терпів, коли йому їхали назустріч. Вигляд коляски або, мабуть, червоної мантильї, яка була на моїй дружині, розлютив тварину; вона підняла хобота і голосно затрубила. Переляканий кінь сахнувся вбік, але коляску не перекинув і нікому шкоди не заподіяв. Тоді, — тут лорд Регнолль зробив паузу, — диявол в образі цього слона простягнув свого хобота, вихопив дитину з рук годувальниці і кинув його високо в повітря. Потім тріумфуюче затрубив хоботом і продовжував свій шлях, не завдавши ні моїй дружині, ні годувальниці ніякої шкоди. За містом він збісився і був застрелений.