Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 61)
Після цього ми довго сиділи мовчки. Нарешті Ханс незворушно сказав:
— Уже розвиднілося, баасе. Я загашу свічку, навіщо їй марно горіти. Тепер мені треба готувати сніданок. Ця диявольська змія поснідала Беною, але я сподіваюся поснідати нею. Змії бувають смачні, баасе, якщо їх уміло приготувати за готтентотським способом.
Розділ XVI
ХАНС ВИКРАДАЄ КЛЮЧІ
Трохи згодом до нашого будинку прийшли кілька білих кенда, що ввічливо передали нам рушниці та пістолети Регнолля і бідолашного Саведжа. Вони говорили, що знайшли ці предмети на схилі гори. Я мовчки взяв їх.
Цього вечора нас відвідав Харут. Привітавшись із нами, він спитав, де Бена.
— Ах ти, сивобородий батьку брехунів, — обурено сказав я, — ти прекрасно знаєш, що Бена вже в шлунку змії, котра живе в печері на горі.
— Як, пане! — вигукнув Харут. — Хіба ви намагалися піднятися на гору? Втім, Бена завжди любив змій, і вони любили його.
— Це ти, негіднику, його вбивця! — закричав лорд Регнолль. — Я зараз уб’ю тебе за це.
— Ти хочеш убити мене за те, що змія задушила вашу людину? Якщо підеш туди, де живе лев, лев уб’є тебе; якщо підеш туди, де живе змія, змія вб’є тебе. Я вас попереджав, але ви не послухали мене. Тепер я вам скажу: можете йти туди, якщо хочете; ніхто не зупинить вас. Але пам’ятайте: До Будинку Дитяти веде зовсім інша дорога, яку ви ніколи не знайдете.
— Слухай, — сказав лорд Регнолль, — який сенс у всьому цьому базіканні? Ти добре знаєш, навіщо ми у вашій диявольській країні. Я переконаний, що ви викрали мою дружину, щоб зробити її своєю жрицею. Я хочу забрати її назад.
— Це велика помилка, — покірно відповів Харут, — ми не викрадали прекрасної леді. І Макумазан тут не для того, щоб шукати її, а для того, щоб убити слона Джану й одержати за це слонову кістку. Ти, пане, прийшов із ним як друг, хоча ми не кликали тебе. Ти намагався знайти храм нашого бога, і змія, що охороняє його двері, вбила твого слугу. Але чому ми не вбили тебе?
— Ви боїтеся зробити це, — сміливо відповів Регнолль, — убийте мене, я готовий, але ви побачите наслідки цього.
— Ти дуже хоробра людина, — сказав Харут, захоплено дивлячись на лорда Регнолля, — ми не хочемо вбивати тебе; мабуть, усе закінчиться добре. Одне Дитя знає про це. Ти допоможеш нам перемогти чорних кенда. Тільки не ходи до змії, бо вона швидко знову зголодніє. Слухай і ти, Світло-в-темряві, — додав він, звертаючись до Ханса, що сидів навпочіпки, — це дуже голодна змія, а ви ласа для неї страва!
Ханс, не повертаючи голови, скосив свої очі на Харута і відповів говіркою банту:
— Я чую, білобородий брехуняко, але що мені до цього? Мій ворог Джана, що хотів убити мого пана Макумазана, не те, що твоя брудна змія. Якщо вона така страшна, чому вона не вб’є Джану, якого ви ненавидите? Ось що для мене ваша змія, — додав він, енергійно плюнувши на землю, — якщо хочеш, я вб’ю її, тільки заплати мені за це.
— Ти хочеш убити змію, — сказав Харут, — що ж, убий, якщо тобі це подобається. Тоді ми дамо тобі нове ім’я. Ми назвемо тебе “Паном змій”. Як твоя нога, Макумазане? — продовжив він, звертаючись до мене. — Я приніс тобі мазь, яка вилікує її. Це священна мазь від Дитяти. Мій пане, — змінив він раптом свою ламану англійську мову на банту, — війна близько. Чорні кенда збирають сили, щоб напасти на нас. Нам потрібна твоя допомога. Я їду до річки Тави. За тиждень я повернуся; тоді знову поговоримо про це. За цей час мазь вилікує тебе. Натри нею хвору ногу і, змішавши її, трішки, завбільшки з хлібне зерно, з водою, випий на ніч. Це не отрута, — додав він, поклавши трохи мазі на язика і проковтнувши її.
Потім він підвівся і пішов зі звичними поклонами.
Слід сказати, що ліки Харута швидко вилікували мене. Наступного ранку біль минувся і, за винятком деякої слабкості, я відчував себе добре.
Залишок мазі довго зберігався у мене і добре допомагав при ломоті в суглобах і при ревматизмі.
Подальші дні минули без пригод.
Одужавши, я відвідав місто, схоже на розкидані села, які можна бачити на східному березі Африки. Майже всі чоловіки були відсутні, мабуть, зайняті приготуваннями до жнив. Жінки заховалися в будинках за східним звичаєм.
Правду кажучи, це було вкрай нецікаве невелике містечко, населене нетовариськими людьми, що живуть, як мені здавалося, під покровом страху, котрий заважав будь-яким веселощам.
Навіть діти ходили якось сумовито і розмовляли стишеними голосами. Я ніколи не бачив їх за грою або щоб вони сміялися, як це притаманно всім дітям.
Жили ми досить комфортабельно. Їжі мали вдосталь. Для мене (я все ще шкутильгав) вибрали витривалого, спокійного поні.
На цьому поні я разів зо два їздив південним схилом гори під тим же приводом полювання.
У таких випадках мене супроводжував Ханс. Я помітив, що він був тепер мовчазний і задумливий.
Одного разу ми зовсім близько під’їхали до входу в печеру або тунель, де бідолаха Савеж знайшов таку жахливу смерть.
Коли ми розглядали це місце, з’явилася одягнена в біле людина з голеною головою (мабуть, жрець) і глузливо запитала, чому ми не ввійдемо до тунелю і не подивимося, що по той бік.
Я тільки посміхнувся і запитав його про призначення прекрасних кіз із довгою шовковистою шерстю, яких він, мабуть, пас.
Жрець відповів мені, що ці кози призначені на їжу “тому, хто живе на горі та їсть тільки тоді, коли змінюється місяць”. На моє запитання, хто ця персона, він з неприємною усмішкою запропонував мені пройти через тунель і самому глянути. Я, звісно, не прийняв цього запрошення.
Цього вечора несподівано з’явився Харут із вельми стривоженим виглядом.
— Пане, — сказав він, — я йду на Гору, щоб узяти участь у святкуванні перших плодів, яке відбудеться на світанку в день нового місяця. Після жертвопринесення говоритиме оракул, і ми дізнаємося, коли чекати війни з Джаною, і, мабуть, інші речі.
— Чи можемо ми побувати на цьому святкуванні, Харуте? Ми вже скучили тут.
— Звичайно, — з поклоном відповів він, — ви можете прийти, але тільки без зброї. Бо помре той, хто з’явиться перед Дитям озброєним. Ви знаєте дорогу, що йде через печеру, і ліс, що лежить за нею.
— А якщо ми пройдемо через печеру, нас добре приймуть на святкуванні?
— Так, вас приймуть якнайпривітніше. Присягаюся вам у цьому Дитям. О, Макумазане, — додав він, усміхаючись, — чому ти говориш так нерозсудливо, знаючи, хто живе в цій печері? Чи ви думаєте пройти, убивши її мешканця своєю зброєю? Облиште вашу мрію. Ваші охоронці одержали наказ стежити, щоб ніхто з вас не виходив з дому, маючи при собі будь яку зброю. Якщо ви не пообіцяєте мені поводитися саме так, нікого з вас не випустять навіть у сад, доки я не повернуся.
Регнолль спочатку хотів відмовитися таке пообіцяти, але Ханс сказав:
— Краще, баасе, залишитися на волі без рушниць і ножів, ніж зробитися справжніми полоненими. Часто від в’язниці буває недалеко до могили.
Ми визнали силу цього аргументу і, врешті-решт, дали необхідну обіцянку.
— Добре, — сказав Харут, — але знайте, що у нас, білих кенда, той, хто порушить клятву, залишається беззбройним по той бік ріки Тави, щоб звітувати Джані, батькові всіх брехунів. Тепер прощавайте. Якщо ми не зустрінемося на Святі перших плодів, куди я вас іще раз запрошую, ми поговоримо тут, після того, як я вислухаю голос оракула.
Потім він сів на верблюда, що стояв зовні, і виїхав у супроводі ескорту з дванадцяти чоловіків, що теж сиділи верхи на верблюдах.
— Існує інша дорога, що веде на гору, Квотермейне, — сказав Регнолль, — верблюд швидше пройде через вушко голки, ніж через ту печеру, навіть якби вона була порожня.
— Справді, — погодився я, — але ми не знаємо, де вона, і я думаю, що вона проходить за багато миль звідси. Для нас існує тільки один шлях через печеру, що тотожне відсутності будь-якого шляху.
Цього вечора за вечерею ми помітили зникнення Ханса. Він викрав мої ключі і заліз у ящик, де зберігалися спиртні напої.
— Він пішов напиватися, — сказав я Регноллю, — і не дивно, бо і я здатний повторити його приклад.
Ми полягали спати. Наступного ранку, коли я вже зібрався йти в хатину, де поміщалася кухня, варити на снідання яйця, на наш подив з’явився Ханс із казанком кави.
— Ти злодій, Хансе, — сказав я.
— Так, баасе, — озвався Ханс.
— Ти заліз у ящик із джином і взяв отруту?
— Так, баасе, я взяв отруту. Але тепер усе добре. Баас не має сердитися на мене за це; тут так нудно без діла. Бааси їстимуть юшку?
Лаяти Ханса було марно. Крім того, у мене виник певний сумнів, оскільки він не був схожий на людину напідпитку.
Коли ми поснідали, Ханс умостився переді мною навпочіпки і, запаливши свою люльку, зненацька запитав:
— Чи не хочуть бааси сьогодні ввечері пройти через ту печеру? Тепер це дуже легко зробити.
— Що ти цим хочеш сказати? — запитав я, думаючи, що Ханс п’яний.
— Я хочу сказати, баасе, що мешканець печери спить дуже міцним сном і ніколи вже не прокинеться. Я вбив, баасе, цього батька змій. Чи не бажають баси пройти через печеру?
— Перш за все я маю переконатися, чи ти тверезий, — відповів я. — Якщо ти зараз же не розповіси нам усього, я поб’ю тебе, Хансе!
— Тут нічого розказувати, баасе, — відповів Ханс, посмоктуючи свою люльку, — все вийшло надто легко. Баас памятає, що говорив чоловік у нічній сорочці і з поголеною головою? Він говорив, що кози призначені для годування когось, хто живе на горі. А хто ще живе на горі, окрім батька змій у печері? Та людина, якщо баас пам’ятає, додала, що на горі їдять тільки при новому місяці, а сьогодні якраз день нового місяця. Отже, за день до нового місяця, тобто вчора, змія була голодна.