Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 62)

— Усе це так, Хансе, але як ти міг убити змію, нагодувавши її?

— Ох, баасе, люди іноді їдять речі, від яких їм буває погано; так само й змії. В одному з ящиків бааса є кілька фунтів чогось, схожого на цукор, яке, змішавши з водою, використовують для збереження шкір і черепів.

— Ти говориш про кристали миш’яку?

— Я не знаю, як це називається, баасе. Я раніше думав, що це цукор і хотів покласти його в каву…

— Господи! — вигукнув я. — Чому ж ми живі досі?

— Тому що в останню мить, баасе, я засумнівався. Я поклав трохи цього цукру в молоко і дав його собаці, що вкусив мене за ногу. Це був дуже жадібний собака. Він одразу випив молоко. Потім він завив, закрутився з піною біля пащі і здох. Після цього я вирішив краще не класти в каву цього цукру. Потім Бена мені сказав, що це смертельна отрута. Тоді мені спало на думку примусити змію проковтнути цю отруту, тоді вона, напевно, здохне. Я вкрав ключі, як робив це часто, бо баас кидає їх де завгодно, і навмисно залишив відкритим ящик із віскі, щоб баас подумав, що я напився. Я взяв півфунта отруйного цукру, що вбив собаку, розчинив його у воді разом зі справжнім цукром і вилив суміш у пляшку. Ще півтора фунта я розклав у дванадцять маленьких паперових мішечків і заховав усе це в кишені. Потім я пішов на гору в те місце, де паслися кози. Їх ніхто не стеріг. Я пішов у крааль, вибрав молоде козеня, зв’язав йому ноги і облив його сумішшю з пляшки. Потім прив’язав у різних місцях на його тілі всі дванадцять мішечків з отруйним цукром. Після цього я розв’язав козеня і підвів його до входу в печеру. Я не знав, як примусити його ввійти до неї, а йти разом із ним мені не хотілося. Але він сам побіг у печеру, неначе його тягла туди якась сила. Перед тим, як увійти до неї, він обернувся і подивився на мене. При світлі зірок я бачив, що його очі були сповнені жаху.

Скоро я почув шипіння, неначе разом кипіло чотири великих казани; козеня замекало. Потім почулася метушня, тріск кісток і звуки всмоктування, як від насоса, що не може підняти воду. Після цього все затихло. Я відійшов від входу в печеру, сів осторонь і чекав, що буде далі. Приблизно за годину з печери почувся шум, неначе в її стіни били мішком із половою.

“Еге, — подумав я, — у того, хто зжер Бену, заболів живіт”. Отруйний цукор почав танути в шлунку змії, і вона так шуміла, наче в печері під звуки шиплячої музики ціла компанія дівчат танцювала танець війни. Раптом батько змій почав виповзати з печери.

Коли я побачив його при світлі зірок, у мене волосся дибки піднялося на голові. Мабуть, у всьому світі немає такої змії! Змії, які живуть у землях зулусів і їдять кіз, — маленькі діти порівняно з цією змією. Ярд за ярдом вона виповзала з печери, потім стала на хвіст, підняла голову на висоту дерева і, нарешті, швидше коня кинулася вниз із гори. Я благав Бога, щоб вона не помітила мене… За півгодини вона повернулася. Тепер вона вже не могла стрибати, а повзла. Ніколи в житті я не бачив такої великої змії. Вона вповзла в печеру і, шиплячи, там лягла. Потім шипіння ставало слабшим і слабшим і, нарешті, зовсім затихло. Я почекав ще півгодини і після цього зважився увійти до печери з палицею в одній руці і з засвіченим ліхтарем у другій. Не встиг я пройти десяти кроків, як побачив змію, що нерухомо лежала на спині. Вона була абсолютно мертва: я прикладав палаючі воскові сірники до її хвоста, але вона не ворушилася.

Тоді я повернувся додому, гордий, що перехитрив прадіда всіх змій, який убив мого друга Бена, і що очистив шлях через печеру. Ось і вся історія, баасе. Тепер я піду мити посуд, — закінчив Ханс і, не дочекавшись, що ми скажемо, подався геть, залишивши нас ураженими його винахідливістю і сміливістю.

— Що робитимемо далі? — запитав я.

— Почекаймо настання ночі, — відповів Регнолль, — тоді я піду подивлюся на змію, вбиту благородним Хансом, і дізнаюся, що ж там є за печерою. Ви пам’ятаєте запрошення Харута?

— Ви гадаєте, Харут дотримається свого слова?

— Мабуть, так. А якщо й порушить — мені однаково. Будь-який результат краще, ніж сидіти тут.

— Згоден. Здається, Харутові тепер не вигідно вбивати нас. Тому я і, без сумніву, Ханс підемо з вами. Нам не слід розділятися. Може, разом нам пощастить.

Розділ XVII

СВЯТИЛИЩЕ І КЛЯТВА

Увечері, незабаром після заходу сонця, ми всі троє сміливо вийшли з дому, вбравшись поверх свого плаття в одяг кенда, куплений Регноллем.

У нас не було нічого, крім палиць, невеликої кількості їжі і ліхтаря.

На околиці міста ми зустріли кількох кенда, одного з яких я знав, оскільки мені часто випадало їхати поряд із ним під час нашого переходу через пустелю.

— Чи є при вас зброя, Макумазане? — запитав він, із цікавістю розглядаючи нас і наше біле вбрання.

— Ні, — відповів я, — обшукай нас, якщо хочеш.

— Достатньо твого слова, — сказав він, — якщо при вас немає зброї, нам наказано не перешкоджати вам іти куди завгодно. Але, пане, — додав він, прошу тебе, не ходи в печеру, де живе хтось, чий поцілунок приносить смерть.

— Ми не розбудимо того, хто спить у печері, — загадково відповів я, і ми пішли далі, радіючи, що кенда ще не знають про смерть змії.

За годину Ханс привів нас до входу в печеру.

Правду кажучи, коли ми підходили до неї, мене взяли сумніви. А якщо Ханс був насправді п’яний і придумав всю цю історію, щоб виправдати свою відсутність? А якщо змія тепер оговталася від свого тимчасового нездужання? А якщо в цій печері живе ціла їхня сім’я?

Ми підійшли до самого входу в печеру і прислухалися. Там було тихо, як у могилі.

Ханс запалив ліхтар і сказав:

— Почекайте тут, бааси. Я піду вперед. Якщо ви почуєте, що зі мною що-небудь сталося, у вас буде час для втечі.

Ці слова присоромили мене. Хвилини за дві Ханс повернувся.

— Усе гаразд, бааси, — сказав він. — Батько змій сам подався до тієї країни, куди послав Бену. Без сумніву, його тепер підсмажують на пекельному вогні. У печеру можна ввійти; там немає інших змій.

Ми увійшли до печери. На землі лежав величезний мертвий плазун, що вже сильно роздувся. Я не знаю, яка була його довжина, оскільки його тіло згорнулося кільцями. Але одне можу сказати: це була найбільша змія, яку я будь-коли бачив. Я чув про таких плазунів у різних частинах Африки, але досі вважав ці розповіді чистісінькою вигадкою. Я ніколи не забуду жахливого смороду цієї печери. Мабуть, ця тварюка жила тут цілі сторіччя. Подейкують, що великі змії живуть стільки ж, скільки черепахи і, вважаючись священними, їм ніколи не бракує їжі. Усюди лежали купи кісток, серед яких я помітив уламки людського черепа, який, мабуть, належав бідоласі Саведжу. На виступах скель висіли великі шматки шкіри, яку змії скидають щороку.

Якийсь час ми розглядали труп цього огидного створіння. Потім пішли далі.

Печера виявилася не довшою за сто п’ятдесят ярдів. Вона була природного походження і, вірогідно, утворилася від прориву через лаву диму і випаровувань. До дальнього кінця вона значно звужувалася, і я засумнівався в існуванні другого виходу. Та я помилявся: в самому її кінці ми знайшли отвір, достатньо великий для однієї людини. Але пробиратися через нього було досить важко: ми зрозуміли, що білі кенда ходили до свого святилища зовсім іншою дорогою.

Через цей отвір ми вибралися на схил величезного рову, утвореного з лави. Цей рів спершу вів униз, потім угору до підніжжя конусоподібної вершини гори, покритої густим лісом. Гадаю, ця гора була результатом вулканічної дії в ранні періоди існування землі.

У лісі росли величезні різноманітні кедри, що стояли не дуже тісно. Нижня частина дерев була гола, можливо, через те, що густі верхівки не пропускали вниз світла. Стовбури і гілля дерев покривав сірий мох, що додавав цьому місцю ще моторошнішого вигляду.

Під деревами панував такий морок, що ми могли розрізняти предмети на відстані не більше дюйма перед собою.

Так, ми просувалися вперед. Ханс, уміючи за допомогою інстинкту орієнтуватися краще за нас, ішов попереду.

Іноді я при світлі сірника поглядав на кишеньковий компас, знаючи за попередніми спостереженнями, що вершина Священної Гори лежить у північному напрямі.

Годину за годиною ми підіймалися вгору, випадково натрапляючи на стовбури дерев або спотикаючись об сухі гілки під ногами.

Цей ліс нагадував будинок, навідуваний привидами. Я ніколи в житті не відчував такого особливого страху, як тієї ночі. Згодом Регнолль зізнався мені, що пережив приблизно те саме.

— Хай баас подивиться, — пошепки сказав Ханс, оскільки ніхто з нас не наважувався говорити голосно, — чи не очі Джани горять онде, як розжарене залізо?

— Не будь дурнем, — відповів я, — як Джана може потрапити сюди?

Але сказавши це, я пригадав слова Харута про те, що він двічі бачив Джану на Священній Горі.

Так минала довга ніч.

Підіймалися ми дуже повільно, але зупинялися всього двічі: одного разу, коли нам здалося, що ми з усіх боків оточені деревами, а потім, коли потрапили в грузьке місце. Тоді мИ ризикнули запалити ліхтар, і за його допомогою вибралися звідти.

Поступово ліс рідшав і рідшав; ми вже бачили зірки, що мерехтіли крізь верховіття дерев.

Не більше ніж за півгодини до світанку Ханс, який ішов попереду (ми пробиралися через густий чагарник), раптом різко зупинився.