Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 44)
Я кинувся вперед і став між міс Хольмс і Харутом з Марутом.
Ми не промовили жодного слова, оскільки всі троє боялися розбудити дівчину, знаючи, що її пробудження може спричинити за собою небезпечні для неї наслідки.
У руках моїх супротивників блиснули криві ножі.
Я спрямував пістолет у серце Харута. Перевага була на моєму боці: я міг застрелити обох, перш ніж їхні ножі дістануть мене.
— Ти переміг цього разу, Безсонний Уночі! — тихо сказав Харут. — Іншим разом ти програєш. Ця прекрасна леді належить нам, білому народу кенда, бо на ній знак молодого місяця. Її серце почуло поклик Небесного Дитяти. Вона повернеться до нього. Тепер, поки вона спить, відведи її звідси, о хоробрий і розумний, так добре названий Безсонним Уночі!
Вони пішли і незабаром почувся стукіт коліс карети, що віддалялася.
Спершу в мене з’явилася думка бігти за ними і підстрелити одного з коней. Але після цього у мене залишився б тільки один заряд проти двох людей і, вбивши одного з них, я був би беззахисним від ножа другого. Крім того, постріли могли розбудити міс Хольмс. Довелося відмовитися від переслідування.
Я підійшов до дівчини, обережно взяв її за руку і повів назад у замок. Провівши її до кімнати, я замкнув за нею двері і, прислухавшись, переконався, що вона лягла.
Тепер, упевнений, що міс Хольмс у безпеці, я сів за стіл, що стояв у коридорі, і почав міркувати, що ж робити далі. Моїм обов’язком було негайно повідомити про те, що сталося, лордові Регноллю.
Але як це зробити, не сполохавши весь будинок і не викликавши зайвих розмов? Спершу треба розбудити містера Саведжа. Я не знав, де його кімната, але пригадав, що, проводячи мене спати і поговоривши зі мною про змій, він про всяк випадок вказав мені дзвінок, проведений до нього.
Тримаючись дроту, проминувши ряд сходів і різних переходів, я, врешті, дістався до дверей його кімнати і злегка постукав у них.
— Хто там? — запитав містер Саведж із легким тремтінням у голосі.
— Я.
— Хто це “я”? “Я” може бути Харум і Скарум або ще гірше!
— Я, Аллан Квотермейн, ідіот ви такий, — прошепотів я в замкову щілину.
— Анна? Яка ще Анна? ідіть. Поговоримо завтра.
Я постукав у двері енергійніше. Нарешті, Саведж обережно прочинив їх.
— Господи! — вигукнув він. — Що ви робите тут, сер, у такий час із пістолетом у руках? Чи, може, це голова змії? — закричав він, перелякано відсахнувшись.
— У мене важлива невідкладна справа до його ясновельможності, — нетерпляче сказав я, — скоріше проведіть мене до нього.
Ми попрямували в спальню лорда Регнолля.
— У чому справа, містере Квотермейне, — запитав той, позіхаючи і підводячись у ліжку, — у вас був кошмар?
— Так, — відповів я, і коли Саведж вийшов, розповів лорду Регноллю про все.
— Господи, — вигукнув він, коли я закінчив свою розповідь. — Якби не ваше передчуття і не ваша хоробрість…
— Не про те мова, — перервав я його, — питання в тому, що нам робити тепер. Спробувати затримати цих людей чи мовчати про все і бути насторожі?
— Не знаю, як бути, — відповів лорд Регнолль, — якщо ми їх спіймаємо, вся ця історія буде якось дивно звучати на суді.
— Звичайно, — згодився я, — але, здається, варто зараз же оглянути місце події, доки дощ або сніг не знищив сліди.
— Добре, — сказав лорд Регнолль, — ми візьмемо з собою Саведжа. Це віддана людина й уміє мовчати.
Поки лорд Регнолль поспішно одягався, я розказав Саведжу про те, що трапилося. Він слухав мене, затамувавши подих.
Переконавшись, що міс Хольмс у своїй кімнаті, ми спустилися і вийшли в сад, ретельно замкнувши за собою всі двері.
Уже світало. Ми без особливих зусиль роздивилися сліди черевиків міс Хольмс, моїх ніг, кінських копит і коліс карети. Крім того, ми знайшли полотняний мішок, у якому був повний костюм арабської жінки, що призначався, очевидно, для міс Хольмс.
Коли Саведж відкрив мішок, звідти, жахаючи його, виповзла змія, мабуть, учасниця вчорашньої вистави.
Опис усього цього, занесеного з усіма подробицями у записник лорда Регнолля, був засвідчений усіма нами.
Надалі справу доручили досвідченим сищикам, яким тільки вдалося встановити, що Харут і Марут із двома жінками їхнього племені (мабуть, вони мали наглядати за міс Хольмс) відпливли на пароплаві “Антилопа” до Єгипту, де їхні сліди губилися.
Але повернімося до міс Хольмс.
Наступного ранку вона вийшла до сніданку, неначе нічого не сталося, але була дещо блідіша, ніж зазвичай.
За столом я сидів неподалік від неї і при слушній нагоді довідався у неї, як їй спалося минулої ночі. Вона відповіла, що спала, як ніколи, міцно і бачила якісь химерні сновидіння.
— Дивно те, — додала вона, — що вранці мої черевики виявилися брудними, неначе я виходила з дому уві сні, чого зі мною ніколи не бувало.
За допомогою лорда Регнолля я поспішно змінив тему цієї розмови.
Незабаром після сніданку мені передали, що коляска міс Маннерс чекає на мене, і я зібрався їхати.
Прощаючись, лорд Регнолль записав мою англійську й африканську адреси у свій записник.
— Хоча ми всього три дні знайомі, містере Квотермейне, — сказав він, — мені здається, що я вас знаю вже багато-багато років. Коли ви наступного разу приїдете до Англії, я сподіваюся, що ви зупинитеся у мене.
— А якщо вам доведеться бути в Південній Африці, — сказав я, — прошу вас мати у своєму розпорядженні мій скромний будинок в Дурбані як свій власний.
— Мені було б це вельми приємно, — відповів він, — але, зізнаюся, мені набридли подорожі. Крім того, обставини викликають у мене особливе ставлення до Африки. Скажіть, що ви думаєте про все те, що сталося вчора?
— Справді, не знаю, що вам відповісти, — сказав я, — можу порадити одне: оберігайте вашу майбутню дружину. Можливо, ці люди знову зроблять спробу викрасти її. Це терплячі, рішучі люди.
— Ви мене трохи лякаєте, — сказав, лорд Регнолль, — але, звичайно, матиму на увазі вашу пораду.
Після цього ми розпрощалися.
— Прощавайте, містере Квотермейне, — сказав Саведж, подаючи мені пальто, — я ніколи не забуду вас. Не забуду і цих нероб Харума і Скарума з їхніми проклятими зміями!
Розділ VI
ЗОЛОТОПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ “ЩИРОЇ ДОВІРИ”
Минуло аж два роки відтоді, коли я бачився з лордом Регноллем і міс Хольмс. За цей час я двічі мав про них звістки. Одного разу я одержав від Скрупа листа, в якому той повідомляв мені про їхнє одруження. Це було найфешенебельніше весілля всього лондонського сезону. До листа додавалася вирізка з газети з описом усіх подробиць аж до сукні нареченої включно.
Усе це було неважливе для мене, проте одне зауваження викликало у мене сильний інтерес. Наведу його повністю:
“…Багато чуток викликала та обставина, що наречена не вдягла ніяких коштовностей, окрім рубінового намиста з маленьким, теж рубіновим, зображенням єгипетського бога, хоча родинні діаманти Регноллей, яких уже давно не бачив світ, відомі як одні з найвитонченіших і найцінніших у всій країні. Слід зауважити, що ця прикраса дивовижно пасувала нареченій. На запитання одного із друзів про причину такого вибору, леді Регнолль відповіла, що це намисто має принести їй щастя…”
Другу звістку я отримав через рік за допомогою старого номера газети “Таймс”, де було повідомлення про народження у лорда і леді Регнолль сина і спадкоємця.
Що стосується мене, то я багато пережив за ці два роки. Беручи участь в експедиції в Понголенд, я не раз долав спокусу пройти на північ у місце, вказане Харутом і Марутом, які обіцяли провести мене туди, де живе гігантський слон, якого, за їхніми словами, мені судилося вбити.
Проте я втримався від цього і, повернувшись у Дурбан, вирішив більше ніколи не брати участі в ризикованих експедиціях. Завдяки обставинам, що вдало склалися, я зробився власником невеликого капіталу, який приніс мені можливість покинути мисливські поневіряння в диких місцях Африки. Незабаром мені випала нагода помістити свій капітал у торгове підприємство.
Один єврей на ім’я Джекоб запропонував мені половину прав на володіння золотою копальнею, відкритою ним на кордоні Землі зулусів, якщо я внесу капітал, необхідний для розробки підприємства. Разом із Джекобом і його приятелями я вирушив оглянути це місце.
Узятий для випробування кварц свідчив про багатий вміст золота і, врешті-решт, утворилася акціонерна компанія для розробки золотої копальні “Щирої довіри” з Алланом Квотермейном, есквайром, на чолі.
Ох, ця компанія!
Досі я пам’ятаю про неї. Наш основний капітал був невеликий — десять тисяч фунтів, із яких Джекоб і його приятелі взяли собі половину як купівельну вартість їхніх прав. Згодом з’ясувалося, що ці права були придбані всього за три дюжини джина, зламаний віз, четвірку старих корів і п’ять фунтів грошима.
Особисто я, перш ніж прийняти головування в правлінні з платнею сто фунтів на рік (якої я ніколи не одержував), купив на тисячу фунтів шер18готівкою.
Було встановлено баланс у чотири тисячі фунтів, і робота почалася. Ми взялися промивати одну піщану ділянку. Відразу після цього досягли такого неймовірного результату, що наші шери піднялися аж на десять шилінгів, причому Джекоб і його приятелі скористалися нагодою продати половину своїх, запевнивши мене, що це необхідно для розширення справи. Через вельми короткий час піщана ділянка виявилася ні до чого не придатною; було вирішено придбати машину для роздрібнювання кварцу, в якому передбачався багатий вміст золота. Ми сторгувалися з однією машинобудівною фірмою.