Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 43)

Вистава почалася. На покритій покривалом тарелі чудодійно виросло дерево, палиці танцювали самі собою. Марут свиснув, і з кишені Саведжа, який стояв на шанобливій відстані від фокусників, знову виповзла змія, яка потім перетворилася на вогонь. Видовище було цікаве, але, сказати правду, воно мало цікавило мене: я раніше бачив багато таких фокусів. Я думав про слова Харута…

Нарешті фокусники закінчили виставу і під оплески присутніх почали збирати свої речі.

— Наш пан Макумазан має рацію, вважаючи все це дурницями, — зауважив Харут, — просто фокуси і тільки. Але що з цим джентльменом? — додав він, показуючи на Саведжа, що корчився осторонь. — Брате Марут, подивися, в чому справа.

“Брат Марут” підійшов до Саведжа і визволив його від двох змій. Потім під спільний регіт витягнув з його напомадженого волосся великого дохлого щура.

— А! — вигукнув Харут. — Змії люблять цього джентльмена. Але все це дурниці. Може, Макумазан хоче подивитися що-небудь цікавіше? Слона Джану, якого він уб’є?

— Охоче, — відповів я, — але як ти мені покажеш його?

— Це дуже легко, Макумазане. Треба вдихнути трохи диму тютюну кенда, і ти побачиш багато чого, якщо у тебе є дар. Я впевнений, що ти його маєш, як і ця леді, — додав він, указуючи на міс Хольмс.

— Дака, — презирливо сказав я, пригадавши про один сорт індійських конопель, яким одурманюють себе тубільці в багатьох частинах Африки.

— О ні, це не дака. Це тютюн, що росте тільки на землі кенда. Ти вважаєш це дурницею. Стривай, ти побачиш, що це не так. Дайте мені сірника.

Він узяв дрібку тютюну, поклав його в невеликий дерев’яний кубок, який разом із тютюном дістав із кошика і сказав щось своєму товаришу Маруту. Той дістав зі свого вбрання очеретяну флейту і заграв на ній якусь тужливу мелодію. Харут у свою чергу заспівав тихим голосом пісню, з якої я не зрозумів жодного слова, і запалив тютюн. Блідий синюватий димок піднявся з кубка, поширюючи довкруж досить приємний запах.

— Вдихни і розкажи нам, що побачиш, — сказав Харут, — не бійся, в цьому немає небезпеки. Дивися!

Він сильно вдихнув у себе дим, після чого його обличчя набуло особливого виразу.

Я нерішучо стояв. Нарешті, цікавість і страх стати посміховиськом за свою боязкість перемогли. Я взяв кубок і підніс його до свого носа, тоді як Харут накинув мені на голову покривало, з-під якого він вирощував мангове дерево.

Раптово переді мною постав туман. Потім він розвіявся, і перед очима відкрився африканський пейзаж: озеро, оточене густим лісом. Небом, ще червоним від сонячного заходу, плив повний місяць. Східний берег озера був без будь-якої рослинності, суцільно всіяний скелетами багатьох сотень слонів. Довкола стирчали жовті бивні, багато з них поросло вже мохом, пролежавши тут, можливо, цілі сторіччя. Це був цвинтар слонів, про існування якого я чув упродовж усього свого мисливського життя, місце, куди слони приходять помирати, як це робив вимерлий птах моа в Новій Зеландії. Ось з’являється, розмахуючи хоботом на всі боки, вмираючий слон. Він зупиняється. Потім поволі опускається на коліна і завмирає без руху. Раптом на віддаленій скелі вимальовуються контури величезного слона. За все своє життя я не бачив такого гіганта. Він тримає хоботом мертве тіло жінки, волосся якої розвівається за вітром. У її руках дитина, яка ще, здається, жива. Чудовисько кидає тіло на землю, вихоплює хоботом дитину і, розгойдавши її в повітрі, підкидає вгору. Покінчивши з дитиною, він прямує до вмираючого слона і топче його ногами. Потім підіймає свого хобота, неначе тріумфуючу, сурмить і зникає в лісі.

Знову туман приховав усе перед моїми очима, і я прокинувся.

— Що ви бачили? — запитав мене цілий хор голосів.

Я розповів про все, окрім останньої частини. Виявилося, що все моє видіння тривало не більше десяти секунд.

— Бачив Джану? — запитав Харут. — Він убив жінку і дитину, так? Це він робить щоночі. Ось чому білий народ кенда хоче вбити його. Так, Джана живий! Це нам потрібно було дізнатися. Дякую тобі, Макумазане! Тепер, мабуть, прекрасна леді теж хоче подивитися… — звернувся він до міс Хольмс.

— Так, — відповіла вона.

— Я вважав би за краще, Місяцю, щоб ви не робили цього, — збентежено сказав лорд Регнолль.

— Ось сірники, — сказала міс Хольмс Харуту, який узяв їх, уклонившись.

Потім, підклавши в кубок тютюну, Харут запалив його, обережно накрив голову міс Хольмс покривалом і дав їй кубок. За кілька секунд кубок і покривало впали на підлогу і міс Хольмс, широко розплющивши очі, тихо заговорила:

— Я пройшла довгий шлях і перебуваю в іншому світі. Довкруж каміння. Темно. Мені світить вогонь кубка. Тут немає нічого, окрім статуї голої дитини, вирізаної з жовтої слонової кістки і крісла з чорного дерева. Я стою перед Дитятком зі слонової кістки. Воно оживає і всміхається мені. На його шиї намисто з червоного каміння. Дитя знімає намисто і надягає його мені на шию. Потім вказує на крісло. Я сідаю. Усе зникло.

Я чув як Харут, напружено слухаючи ці слова, тихо прошепотів Маруту:

— Священне Дитя одержує Хранителя. Дух білих кенда знову знайшов голос.

Потім обидва благоговійно схилилися перед міс Хольмс.

— Що за дивне видіння, — сказав лорд Регнолль, — дитя зі слонової кістки… намисто… Що за дурниця! А тепер, я вважаю, виставу закінчено. Скільки я вам винен за неї?

— Нічого, о великий лорде, нічого. Це ми вам багато чим зобов’язані. Тут ми дізналися про те, що хотіли знати вже давно, бо тютюн кенда діє тільки на новий дух. Прощай, великий лорде! Прощай, прекрасна леді! Прощай, о Макумазане, до нової зустрічі, коли ти прийдеш убити Джану. Благословення вам Небесного Дитяти, що посилає дощ, захищає від небезпеки, дає здоров’я й їжу! Благословення його на вас усіх!

Із цими словами Харут і Марут наділи свої плащі і попрямували до дверей. Я пішов провести їх, оскільки Саведж дуже налякався змій.

— Скажіть, о люди з Африки, що все це означає? — запитав я, коли ми опинилися на дворі.

— Ти сам собі відповіси на це запитання, коли стоятимеш перед Джаною, — озвався Харут. — А тепер не намагайся дізнатися більше, ти, який у призначений час знатимеш усе.

— Не намагайся дізнатися більше, щоб не сталося нещастя, — луною повторив Марут, — ти, о Макумазане, який знає вже надто багато.

— Тепер повернися в будинок, — продовжував Харут, — тут страшний холод. Передай прекрасній леді цей весільний дар Дитяти.

Із цими словами він вручив мені згорток і зник у темряві разом зі своїм товаришем.

Я повернувся до вітальні.

— Вони пішли, — сказав я лордові Регноллю, — і, йдучи, передали весільний подарунок для міс Хольмс.

Хтось подав ножиці, пакунок розгорнули і в ньому виявилося намисто з червоного каміння. Це було рубінове намисто і, судячи з роботи, вельми стародавнє. Мабуть, воно прикрашало шию якоїсь знатної єгиптянки або статую Дитяти Горуса, сина Ізіди.

— Це те саме намисто, яке Дитя зі слонової кістки дало мені під час видіння, — спокійно сказала міс Хольмс, надягаючи подарунок на шию.

Розділ V

НЕВДАЛЕ ВИКРАДЕННЯ

Цієї ночі я не міг склепити очей. Це могло бути від збудження, викликаного стрільбою, в якій я змагався з неприємною мені людиною, або від враження, залишеного дивною парою, Харутом і Марутом, які шукали мене за сім тисяч верст від свого дому, або від образів, викликаних тютюном кенда. А, можливо, все це разом вплинуло на мене.

Принаймні я ніяк не міг заснути.

Час спливав; я лежав із розплющеними очима, прислухаючись до удару баштового годинника Регнолля (я ночував у замку). Різні думки снували у мене в голові.

То мені здавалося, що Харут і Марут — лише пара простих шах-раїв-арабів, яких я багато бачив у африканських портах. То я думав про цвинтар слонів і про величезну вартість слонової кістки, що там є.

Потім мої думки перейшли на стародавніх єгиптян (я завжди цікавився їхньою історією), які поклонялися Дитяті Горуса, мати якого, Ізіда, “володарка таємниць”, символізувалася щербатим місяцем. І за дивним збігом, у міс Хольмс на грудях був знак, схожий на такий місяць.

Раптом мене охопив якийсь неусвідомлений страх. У мене з’явилося передчуття, що з міс Хольмс неодмінно щось трапиться. Це відчуття настільки оволоділо мною, що я встав, запалив свічку і поспішно вдягнувся. У мене була звичка завжди мати при собі заряджений двоствольний пістолет. Я оглянув зброю, вийшов у коридор і став за великим годинником, дивлячись на освітлені місяцем двері кімнати, де перебувала міс Хольмс. Минув якийсь час. Я вже почав думати, в якому дурному стані я ризикую опинитися, якщо хтось випадково мене побачить. Раптом двері кімнати відкрилися, і на порозі з’явилася міс Холмс у пеньюарі. Світло місяця впало на її обличчя і я побачив, що вона йде уві сні.

На її шиї було рубінове намисто — подарунок таємничої пари. Міс Хольмс, наче тінь, перетнула коридор і пішла далі. Я крався за нею, прагнучи якнайменше шуміти. Ми спустилися гвинтовими сходами і вийшли в сад, де міс Хольмс, начебто покликана вперед якоюсь таємничою силою, прискорила кроки і попрямувала до гайка, в якому я за день до цього стріляв голубів, Я крався за нею, користуючись прикриттям чагарників. На мить я згубив її з очей. Потім я знову побачив, як вона стоїть під дубом, простягти руки у напрямку до двох загорнутих у плащі постатей, котрі поволі наближалися до неї. У них легко можна було впізнати Харута і Марута. Осторонь змальовувалися контури карети; чулося нетерпляче тупання кінських копит об мерзлу землю.