Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 42)

— Я не схожа на інших… — знову почала міс Хольмс. — Щось спонукає мене говорити з вами… Я ніколи ні з ким не говорила так. Мене б усе одно не зрозуміли. Моя мати, можливо, вважала б за потрібне показати мене лікарю. Змалечку мені здавалося, що я — якась таємниця серед інших таємниць. Із дев’яти років ця думка раптово охоплювала мене ночами. У мене були якісь видіння, але вони швидко забувалися. Тільки дві речі я відчуваю більш-менш чітко. Одна — це якась дивна, несвідома тривога… Інша — те, що я або частина мене якось причетна до Африки, про яку я знаю тільки з книжок. Ось звідки в мене інтерес до вас і до Африки.

— Я думаю, що ваша матінка мала б рацію щодо лікаря, — зауважив я, -

— Ви так говорите, але не вірите в це, містере Квотермейне.

Тоді я, щоб перевести на інше цю щонайменше дивну розмову, почав розказувати про Африку і, між іншим, згадав про одне легендарне плем’я арабів чи напіварабів, що нібито живе в східній частині Центральної Африки і поклоняється вічно юному Дитяті.

— До речі, про арабів, — перервала мене міс Хольмс. — Я розповім вам вельми дивну історію. Коли мені було вісім чи дев’ять років, я якось бавилася в Кенсінгтонському саду (ми тоді жили в Лондоні) під наглядом бонни. Вона розмовляла з якимось молодим чоловіком, якого називала кузеном, а я катала обруч по траві. І раптом з-за дерева вийшли двоє одягнених у біле вбрання чоловіків із тюрбанами на голові. У старшого були блискучі чорні очі, гачкуватий ніс і довга сива борода. Обличчя молодшого я пам’ятаю погано, їхня шкіра була коричневого кольору, але принаймні вони не були неграми. Раптом мій обруч упав біля ніг старшого чоловіка; я зупинилася, не знаючи що робити. Старий нахилився, підняв обруч, але не повернув його мені. Він щось сказав іншому, вказуючи на родимку у вигляді півмісяця на моїй шиї (через цю родимку батько називав мене Місяцем). “Як твоє ім’я, маленька дівчинко?” — запитав мене старий ламаною англійською мовою.

— Місяць Хольмс, — відповіла я.

Тоді він дістав із кишені скриньку і дав мені з неї щось на зразок цукерки. Я дуже любила солодощі і поклала одержане у рот. Потім старий покотив обруч і сказав мені:

— Лови його, — я побігла за обручем, аж раптом усе зникло з моїх очей, неначе сховавшись у тумані. Я прокинулася на руках бонни, люди в білому вбранні зникли. Всю дорогу додому бонна лаяла мене за те, що я взяла ласощі від незнайомих людей і погрожувала поскаржитися на мене батькам. Я ледве вблагала її мовчати про те, що сталося. Незабаром вона покинула нас і вийшла заміж, мабуть, за “кузена”. Але з часу цієї пригоди я почала думати про Африку.

— Ви більше ніколи не зустрічали цих людей?

— Ніколи.

У цей час я почув сердитий голос леді Лонгден:

— Мені дуже шкода, Місяцю, переривати вашу цікаву розмову, але ми всі чекаємо на тебе.

І тут я побачив, що всі, окрім нас, уже встали з-за столу.

Я був вельми збентежений. Пригадавши, що я нічого не їв, я потихеньку сів ближче до портвейну і, підкріпившись фініками, пройшов за іншими до вітальні, де всівся якнайдалі від міс Хольмс і заходився розглядати альбом із видами Єрусалима.

Незабаром до мене підсів лорд Регнолль, який завів розмову про полювання на великого звіра і, між іншим, запитав мою постійну африканську адресу. Я вказав Дурбан і у свою чергу поцікавився, навіщо йому моя адреса.

— Тому що міс Хольмс постійно марить Африкою, і я чекаю, що мені одного прекрасного дня доведеться потрапити туди, — сумно відповів лорд Регнолль.

Це були пророчі слова. У нашу розмову втрутилася леді Лонгден, яка підійшла побажати доброї ночі своєму майбутньому зятеві, оскільки вона почувалася не зовсім здоровою.

Більшість гостей, незважаючи на те, що була всього десята година, зібралася їхати додому.

Розділ IV

ХАРУТ І МАРУТ

Лорд Регнолль провів гостей, повернувся до мене і запитав, що я вважаю за краще: грати в карти чи слухати музику. Тільки-но я відповів, що не терплю навіть вигляду карт, як до нас підійшов містер Саведж і шанобливо довідався у його ясновельможності, хто з гостей носить ім’я “Хікомазан”.

Лорд Регнолль здивовано подивився на нього і висловив підозру, чи не п’яний він.

— Двоє якихось іноземців у білому одязі, — сказав ображено Саведж, — стоять біля замку і бажають говорити з містером “Хікомазаном”. Я їм сказав, щоб вони йшли геть, але вони всілися на сніг і оголосили, що чекатимуть “Хікомазана”.

— Перепрошую, — втрутився я, — моє африканське тубільне прізвисько Макумазан. Мабуть, містер Саведж неправильно передає це ім’я. Чи можу я глянути на цих людей?

— Надворі дуже холодно, містере Квотермейне, — відповів лорд Регнолль, — але стривайте. Чи не говорили вам, Саведже, ці люди, хто вони такі?

— Мабуть, чаклуни, ваша ясновельможносте. Коли я сказав, щоб вони забиралися геть, я почув у своїй кишені шипіння і, поклавши туди руку, знайшов там велику змію, яка зникла, коли я кинув її на землю. Потім у дівчини, яка працює на кухні, з волосся вискочила жива миша. Дівчина перед цим сміялася над їхнім убранням, а зараз вона в істериці.

У цей час до нас підійшла міс Хольмс і запитала, про що ми так жваво говоримо. Дізнавшись у чому справа, вона почала просити лорда Регнолля покликати цих людей до вітальні.

— Добре, — погодився лорд Регнолль, — покличте сюди ваших чаклунів, Саведже. Скажіть їм, що Макумазан чекає на них, і що все товариство хоче подивитися на їхні фокуси.

Саведж вийшов, неначе осуджений на важке покарання. З його блідості можна було дійти висновку, що бідолаха надто переляканий.

Ми очистили місце посеред кімнати і поставили довкола крісла для глядачів.

— Без сумніву, це індійські фокусники, — зауважив лорд Регнолль, — вони виростять мангове дерево на наших очах. Я, пам’ятаю, бачив це в Кашмірі.

У цей час двері широко відчинилися і через них із незвичайною поспішністю пройшов Саведж, боязко тримаючись за свої кишені.

— Містер Хірут, містер Мірут, — оголосив він.

— Мабуть, Харут і Марут¹⁶, — зауважив я, — я десь читав, що це були найбільші маги. Очевидно, ці фокусники привласнили собі їхні імена.

Слідом за Саведжем до вітальні увійшли двоє людей. Перший був високий із поважним обличчям східного типу, довгою білою бородою, гачкуватим носом і блискучими яструбиними очима. Другий був нижчий і значно молодший. Він мав веселе, жваве обличчя, маленькі чорні очі і був гладенько поголений. Шкіра в обох не дуже темна; мені доводилося зустрічати смаглявіших італійців.

У всьому їхньому вигляді відчувалася якась особлива сила.

Я пригадав історію, розказану мені міс Хольмс, і крадькома глянув на неї. Вона була надзвичайно бліда і трохи тремтіла. Але ніхто не помічав цього, увага всіх була прикута до прибульців. Через деякий час міс Хольмс опанувала себе і, зустрівшись зі мною поглядом, поклала палець на губу на знак мовчання.

Незнайомці зняли свої хутряні плащі, поклали їх на підлогу і залишилися в сліпучо-білому вбранні і з білими тюрбанами на головах.

“Сомалійські араби вищого класу”, — подумав я.

Один із них замкнув двері. Після цього, на превелике моє здивування, обидва попрямували до мене, поставили свої кошики на підлогу і, піднявши руки догори, низько вклонилися мені. Потім заговорили не арабською, як я чекав, а говіркою банту¹⁷, якою я володів досконало.

— Я, Харут, перший жрець і вчитель білих людей кенда, вітаю тебе, о Макумазане! — сказав старший.

— Я, Марут, жрець і вчитель білих кеда, вітаю тебе, о Той, хто не спить уночі! — сказав молодший.

— Ми обидва вітаємо тебе, який здається малим, але великий, о пане з великим майбутнім! — разом сказали вони.

— О, той що вбиває злих людей і звірів! — монотонно продовжували вони. — Ти, кому призначено долею визволити нашу землю від страшного лиха, ми вклоняємося тобі і обіцяємо тобі безпеку серед нас і в пустелі. Ми обіцяємо тобі велику нагороду.

Вони знову тричі вклонилися мені і завмерли, схрестивши руки.

Я запитав їх на банту, чого їм, власне, потрібно від мене.

— О Макумазане! — відповів старший. — Я прийшов просити тебе надати послугу нашому народу, — послугу, за яку ти отримаєш велику нагороду. Ми, білі кенда, народ Дитяти, воюємо з чорними кенда, нашими рабами, які перевершують нас кількістю. Чорні кенда шанують бога зла, дух якого живе в найбільшому слоні на світі. Ніхто не може вбити його, а він убиває багатьох і зачаровує ще більше. Поки живий цей слон, — ім’я його Джана, — жах панує серед нас, народу Дитяти, бо день за днем Джана винищує нас. Якщо ти вб’єш його, ми покажемо тобі місце, куди слони йдуть умирати; ти візьмеш собі скільки захочеш слонової кістки і будеш багатий. Коли ти матимеш потребу в золоті або слоновій кістці, — яка те саме, що й золото, — йди на північ того озера, де живуть понго, зупинися на краю пустелі і назви імена Харута і Марута.

— І назви імена Харута і Марута, — луною повторив молодший.

Перш ніж я встиг зібратися з думками, щоб відповісти що-не-будь, загадковий Харут заговорив ламаною англійською мовою, як рядовий фокусник.

— Багаті леді і джентльмени чекають вистави від бідного фокусника з Центральної Африки. Добре, я покажу їм, що вмію. Ви хочете, щоб виросло дерево? Можна. Тільки пам’ятайте, що тут немає ніякої магії; це прості фокуси. Дайте мені таріль.