Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 41)

Коли я переїхав на протилежний бік озера, решта мисливців зустріла мене найпалкішими поздоровленнями. Через погоду було неможливо далі полювати, і ми вирушили в замок пити чай.

Тільки-но я спорожнив чашку, як лорд Регнолль запросив мене подивитися на вбиту дичину. Ми вийшли. На ледь покритій снігом траві правильними рядами лежали вбиті птахи.

— Дженкінсе, — звернувся лорд Регнолль до “червоного жилета”, — скільки дичини на рахунку сера Юніуса Фортеск’ю?

— Двісті сімдесят сім фазанів, ваша ясновельможносте, дванадцять зайців, дві курочки і три голуби.

— А в містера Квотермейна?

— Двісті сімдесят сім фазанів, стільки ж, скільки й у сера Юніуса, ваша ясновельможносте, п’ятнадцять зайців, три голуби, чотири куріпки, одна качка і один дзьоб, мабуть, кулика.

— Тоді вас можна привітати з виграшем, містере Квотермейне, — сказав лорд Регнолль.

— Дозвольте, — втрутився Ван-Куп, — парі стосувалося тільки фазанів. Інша дичина не враховується!

— Ви говорили “птахів”, — зауважив я, — втім, якщо…

У цей момент всі обернулися. У двір, захекавшись, убіг Чарльз у супроводі чоловіка з собакою. У руках Чарльза був мертвий фазан

без хвоста.

— Ми ледве знайшли його, ваша ясновельможносте, — почав Чарльз, важко дихаючи, — він упав у твань… Це той, якого містер Квотермейн убив останнім. Ми з Томом витягли його палицею,

— Тоді все вирішується на користь містера Квотермейна, — сказав лорд Регнолль. — Сер Юніус, вам трефа сплатити свій борг.

— Я протестую, — люто вигукнув Ван-Куп. — Справа йде про суму, більшу за п’ять фунтів. Звідки я знаю, що цей фазан убитий містером Квотермейном?

— Мої люди засвідчують це, сер Юніусе. Втім, який номер дробу використовували ви сьогодні?

— Четвертий.

— Містер Квотермейн користувався номером три. Хто ще, панове, використовував сьогодні номер три?

Всі заперечно похитали головами.

— Дженкінсе, перевірте, будь ласка, — наказав лорд Регнолль.

Дженкінс вправно виколупав складаним ножиком із голови фазана дробину.

— Номер три, ваша ясновельможносте, — сказав він.

— Сер Юніусе, — твердо вимовив лорд Регнолль, — ви повинні сплатити свій борг.

— У мене немає з собою грошей, — похмуро заперечив Ван-Куп.

— У нас із вами один і той самий банкір, — сказав лорд Регнолль, — і ви можете підписати чек на необхідну суму з моєї чекової книжки. Але тут холодно. Ходімо, панове, до будинку.

Ми попрямували в курильню, куди лорд Регнолль приніс чековий бланк і подав його Ван-Купові.

— Скільки ж я вам винен з відсотками? — запитав той у мене.

— Минуло вже дванадцять років, — сказав я, — як на мене, то не треба відсотків. Я задовольнюся первинною сумою боргу.

Ван-Куп підписав чек на двісті п’ятдесят фунтів і кинув його на стіл переді мною… Я взяв чек у руки… Зненацька у мене з’явилася думка, що мені не варто брати цих грошей.

— Лорде Регноллю, — сказав я, — цей борг я давно вважав утраченим. Я не хочу залишати собі ці гроші. Дозвольте передати вам цей чек на справи доброчинності.

— Що ви скажете, сер Юніусе, про таку щедрість містера Квотермейна? — вигукнув лорд Регнолль, побачивши, що чек був не на п’ять, а аж на двісті п’ятдесят фунтів.

Відповіді не було, оскільки Ван-Куп поспіхом пішов. Відтоді ми ніколи не зустрічалися.

Приблизно за рік я одержав повідомлення, що на моє пожертвування при одній із відповідних установ влаштовано ліжко імені Аллана Квотермейна для хворих дітей.

Помітивши Ван-Купове зникнення, лорд Регнолль нічого не сказав, але підійшов до мене і міцно потиснув мою руку. З цієї миті почалася наша довголітня дружба.

Мені залишається додати, що хоча я й одержав багато задоволення від стрільби, проте радий, що наступними днями полювання не поновлювалося, оскільки зрозумів, що ця розвага була мені не по кишені. Ось виписка з мого записника:

Так, полювання на фазанів в Англії — розвага, доступна тільки для багатих!

Розділ III

МІС ХОЛЬМС

Подальші дві з половиною години я присвятив відпочинку, лежачи у відведеній мені кімнаті, оскільки часта стрілянина і безперервний шум вітру викликали у мене невеликий головний біль. Потім з’явився Скруп і запропонував мені приєднатися до решти товариства. Ми спустилися вниз і ввійшли до розкішної вітальні, де зібралося близько тридцяти сусідів лорда Регнолля, запрошених на обід. Міс Маннерс тайкома повідомила Скрупу, що “вона” вже тут. У цей час бездоганний містер Саведж оголосив, широко розкривши двері:

— Леді Лонгден, міс Хольмс!

Усі обернулися до дверей, де з’явилася немолода леді у супроводі дівчини років двадцяти двох. Дівчина була не дуже висока, вельми витончена і граційна, як лань. Темно-каштанове волосся, тонкі риси обличчя, яскраво-червоні губи і великі темні очі вказували швидше на іспанське або італійське, ніж на англосаксонське походження. Одягнена вона була у світлу відкриту сукню, й, окрім нитки перлів і червоної камеї, інших прикрас на ній не було. Мені впала в око дивна біла пляма на її грудях, що мала вигляд півмісяця. Але найбільше враження справило на мене її обличчя. Вираз його був м’який, привітний, навіть щасливий; але чим більше вдивлявся я в нього, тим таємничим мені воно здавалося. Часом ним пробігала якась особлива тінь. Що це було — я не знав…

Лорд Регнолль, що здавався ще вродливішим у своєму вечірньому костюмі, поспішив назустріч своїй нареченій і її матері. Мою; увагу на деякий час відвернули сусіди, аж тут я почув поблизу себе голос, який говорив:

— Покажіть мені його. Втім, я вже впізнала його за вашим описом.

— Так, ви маєте рацію, — відповів лорд Регнолль своїй нареченій (це була вона), — я зараз познайомлю вас. Проте скажіть, кого ї ви хочете мати своїм кавалером за обідом? Я не можу, бо маю бути біля вашої матері. Візьміть доктора Джеффріса.

— Ні, — відповіла міс Хольмс, — я віддаю перевагу містеру Квотермейну. Мені хочеться почути від нього що-небудь про Африку.

— Добре, — сказав лорд Регнолль, — він, мабуть, найцікавіший з усіх гостей разом. Але чому, Місяцю, ви постійно думаєте і говорите про Африку? Можна подумати, що ви збираєтеся там жити.

— Це може колись статися, — задумливо сказала вона, — хто знає, де він жив і де житиме.

І знову щось таємниче промайнуло на її обличчі.

Кінця їхньої розмови я не чув. Правду кажучи, я хотів уникнути сусідства з міс Хольмс за обідом, оскільки я байдужий і не люблю бути на видноті, тому я попрямував у протилежний кінець вітальні. Але це було даремно: лорд Регнолль наздогнав мене і підвів до мене свою наречену.

— Дозвольте вас познайомити з міс Хольмс, — сказав він мені, — вона хоче бути вашою сусідкою під час обіду. Вона дуже цікавиться…

— Африкою, — підказав я.

— Містером Квотермейном, про якого мені говорили, як про найбільшого мисливця в Африці, — поправила мене міс Хольмс із чарівною усмішкою.

Я вклонився, не знаючи, що сказати. Лорд Регнолль посміхнувся і пішов, залишивши нас удвох. У цей час лакей оголосив, що обід подано. Ми попрямували в середині довгої процесії до розкішної їдальні, яка ще зберігала свій середньовічний стиль.

Містер Саведж провів нас на наші місця ліворуч від лорда Регнолля, що сидів біля головного кінця довгого столу з леді Лонгден праворуч. Старий священик, доктор Джеффріс прочитав коротку молитву, і обід почався.

— Я чула, — звернулася до мене міс Хольмс, — що ви сьогодні перемогли сера Юніуса Фортеск’ю в стрільбі і пожертвували купу грошей на доброчинність. Я не люблю парі і тих, хто б’ється об заклад. Дивно, що ви пішли на це: ви зовсім не схожі на таких людей. Але мені огидний сер Юніус, і в цьому наші думки збігаються.

— Я нічого не говорив про свою антипатію до сера Юніуса, — заперечив я.

— Так, але ваше обличчя змінилося, коли я згадала його ім’я.

— Тоді мені доведеться зізнатися, що ви маєте рацію. Але я маю додати, що я теж не любитель парі.

Тут я розказав усю історію з Ван-Купом і його боргом.

— Я завжди вважала його жахливою людиною, — зауважила міс Хольмс, коли я закінчив свою розповідь.

Потім наша розмова перейшла на майбутнє весілля, і я поспішив висловити міс Хольмс свої щирі побажання і впевненість, що її щастя завжди буде так само безхмарне, як і тепер.

— Дякую вам, — сказала вона, — але чи не здається вам, що ця безхмарність — погана ознака. Адже майбутнє так само приховане від нас, як і мій портрет у робочому кабінеті лорда Регнолля, в чому ви теж бачите погану ознаку.

— Звідки ви це знаєте? — запитав я, вражений цим зауваженням.

— Не знаю, містере Квотермейне, але мені це відомо. Адже ви так думали, правда ж?

— Навіть якщо й так, — сказав я, ухиляючись від прямої відповіді, — то що з цього випливає? Хоча портрет і прихований від сторонніх очей, але завжди можна відсмикувати завіску…

— А раптом одного разу за цією завіскою виявиться пустка?

На деякий час ми замовкли.