Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 4)
Молода леді змочила водою обличчя Тоти, а Гендріка вчинила так само з Індаба-Зімбі.
Незабаром, на превелику мою радість, Тота розплющила очі і хотіла, мабуть, закричати, але не змогла, бо язик у неї розпух. Леді влила їй у рот кілька крапель води, і це відразу підбадьорило бідолаху. Індаба-Зімбі теж опритомнів, застогнав, розплющивши очі, і відразу зрозумів свій стан.
— Що я говорив тобі, Макумазане? — прошепотів він, підносячи пляшку до губ.
Поглянувши ліворуч, я побачив двох прекрасних коней, на одному з яких було жіноче сідло.
Чарівна дівчина взяла Тоту і тримала її на руках, заколисуючи.
— Дозвольте запитати ваше ім’я, — сказав я.
— Стелла! — відповіла вона.
— Стелла… а далі?
— Стелла — і більше нічого. Мого батька звати Томас, ми живемо онде… — вона показала на підніжжя величезного піка.
— Давно ви живете там?
— Мені було сім років, коли ми поселилися тут. Раніше ми жили в Англії, в Оксфордширі, у містечку Гарзингелі.
Я знову подумав, що бачу сон.
— Знаєте, міс Стелло, — сказав я, — це так дивно, так дивно, що здається надприродним. Багато років тому я приїхав також з Оксфордшира. Моє ім’я Аллан Квотермейн.
Обличчя її зблідло, губи розтулилися, вона подивилась на мене здивовано.
— Дивно!.. — прошепотіла вона. — Я часто чула це ім’я. Мій батько розказував мені, як маленький Аллан Квотермейн урятував мені життя, загасивши вогонь, коли в мене загорілося плаття.
— Я пам’ятаю, — сказав я, — гасячи вогонь, я обпалив собі руки. Ми замовкли, дивлячись одне на одного.
— Це знак провидіння, — заговорила, нарешті, Стелла. — Ви врятували мені життя, коли я була дитиною. Тепер я врятувала ваше життя і вашу дівчинку. Це ваша дочка?
— Ні. Я розповім вам її історію.
— Ви розкажете дорогою. Гендріко, приведи коней!
— Сер, — сказала Стелла, — ви поїдете на моєму коні, чорношкірий старий на другому. Я піду пішки, а Гендріка понесе дитину.
Я сказав, що ми можемо йти пішки та Стелла не хотіла й чути про це. Ми абияк здерлися на коней, а Гендріка взяла Тоту. Ми рушили. Стелла йшла поряд зі своїм конем.
— Скажіть мені, міс Стелло, — запитав я, — хто така Гендріка?
— Її історія дуже дивна. Уявіть, цю дівчинку невідомо де вкрали мавпи і виховали. Я випадково знайшла її серед зграї мавп і за допомогою свого слуги-готтентота, якого звали Гендріком, викрала її в них. Ми назвали її Гендрікою. Вона людина, а не мавпа, хоча має багато властивостей мавп і схожа на них. Вона обожнює мене і якось урятувала мене. Але вона ревнива і ненавидить усіх людей. Погляньте, як вона гнівно дивиться на вас тільки тому, що я розмовляю з вами.
Поки я роздумував над дивною долею цієї жінки, стежина, якою ми їхали, повернула вбік.
— Погляньте, — закричала Стелла, — он там наш будинок. Правда ж, красиво!
Вид був справді чудовий. Із західного боку величезної гори відкривалася велика западина, близько тисячі ярдів завширшки і майже на милю вглиб. Позаду міжгір’я на кілька сот футів угору підіймалася круча, а за нею і над нею височів величезний пік. Увесь простір, замкнений горами, був розділений на три тераси, що підносилися одна над одною і здавалися творінням людських рук. Із кожної тераси лився водоспад, а з боків протікали два струмки. На березі одного з них, з лівого боку, виднілися краалі8кафрів, збудовані правильними групами, на зразок споруд басутосів, і значна частина землі була оброблена. В очі зразу впадала надзвичайна родючість ґрунту, що століттями змивався з гірських вершин. У центрі верхньої тераси, під купами помаранчів, блищали будівлі, схожих на які мені ніколи не доводилося бачити. Усі вони будувалися за одним планом і розташовувалися кількома групами. У центрі височіла споруда у вигляді вулика, схожа на звичайну зулуську хатину, але вона була принаймні вшестеро більша за звичайну хату. Споруджено цю будівлю було з величезних глиб білого мармуру, складених надзвичайно майстерно, так що сліди скріплення важко було знайти.
Натовп тубільців помітив наше наближення і кілька чоловіків підбігли взяти нашого коня.
— Тепер, — сказала Стелла, підтримуючи мене, — я відведу вас до мого батька.
Ми ввійшли до центральної хатини, де на кушетці лежав чоловік.
— Це ти, Стелло! — промовив він. — Я вже думав, що ти заблукала.
— Ні, батьку, я навіть привела гостей.
— Ласкаво просимо, сер, — озвався господар. — Давно вже ми не бачили білої людини, а ви навіть, судячи з обличчя, англієць.
Він подав мені руку. Тут я раптом пригадав його прізвище.
— Як життя, містере Керсоне? — запитав я.
Він відсахнувся, як ужалений.
— Хто сказав вам моє прізвище? — закричав він. — Стелло, ти сказала його, незважаючи на мою заборону?
— Я не говорила, батьку.
— Сер, — втрутився я, — я поясню вам, звідки мені відоме ваше прізвище. Чи пам’ятаєте, як багато років тому ви прийшли прощатися зі священиком в Оксфордширі?
Він кивнув головою.
— А пам’ятаєте, що там був маленький хлопчик?
— Пам’ятаю.
— Це був я, Аллан Квотермейн. Мене випадково знайшла і врятувала міс Стелла.
— Випадково, кажете ви? — заперечив Керсон. — Ні, це сталося волею провидіння. Але ви втомилися і голодні. Поговоримо потім. Стелло, вже час їсти.
Більше я нічого не пам’ятаю з того, що було цього вечора. Прокинувся я наступного дня в дуже зручному ліжку й, одягнувшись, вийшов до центральної кімнати, де вже був накритий стіл. У дверях з’явилася Стелла, ведучи за руку Тоту.
— Вам доведеться снідати одному, — сказала вона. — Ваш приїзд так схвилював мого батька, що він ще не вставав.
Позаду мене почулося бурчання.
Я обернувся і побачив Гендріку.
Якесь неясне відчуття підказало мені в цю хвилину, що я переживу надзвичайно велике горе. Я здригнувся від її лютого погляду, спрямованого на мене. І Гендріка сама зробила поривчастий рух, трохи розплескавши каву.
— Обережніше, Гендріко! — зупинила її Стелла.
За сніданком Стелла розповіла мені, як їм пощастило влаштуватися з таким комфортом у цій пустельній, дикій місцевості.
Під кінець сніданку вийшов містер Керсон, і ми вирушили оглядати його господарство.
Польові роботи ми застали у повному розпалі. Завдяки надзвичайній родючості ґрунту колонія багатшала. Тубільці називали себе “дітьми Томаса”. “Батько” вирішував усі їхні суперечки, судив і карав винних.
Спираючись на руку своєї дочки, містер Керсон із гордістю дивився на все довкруги.
Час, проведений мною від дня приїзду і до одруження зі Стел-лою, важко піддається опису. У моїх спогадах він пахне квітами і запнутий серпанком літнього вечора. Серед квітів звучить голос Стелли, крізь серпанок блищать її очі…
У вечір нашого освідчення ми гуляли коло гори. Місяць виплив з-за гори і його проміння далеко прослизнуло в туманній долині, поблискуючи на воді, сягнувши найвіддаленіших закутків серед скель, огорнувши всю околицю сріблястою фатою нареченої…
Стелла поглянула на мене. Краса ночі відбилася на її обличчі, ароматом ночі пахло її волосся, таємнича ніч світилася в її очах… У серцях наших пишно розпустилася квітка кохання. Ми не промовили жодного слова, але наблизилися одне до одного, і наші губи з’єдналися, скріплюючи поцілунком наші заручини.
Містер Керсон, коли я попросив у нього руку його дочки, зразу ж погодився й оголосив, що сам нас повінчає, оскільки він був місіонером, а місіонерам на далеких околицях надається право благословляти шлюби, навіть якщо вони і не є пасторами. Весілля призначили через день.
Переддень нашого весілля ми провели зі Стеллою в хаті, оскільки йшов дощ. Ми мовчали, зате містер Керсон говорив багато: він згадував свою молодість, розповідав про країни, які відвідав. Потім прочитав уривок із Біблії і попрощався з нами. Я поцілував Стеллу і також пішов спати.
Я ліг у ліжко і розмріявся. Безмірність мого щастя страхала мене, і мені спало на думку сумне пророцтво Індаба-Зімбі. Він досі передбачав правильно. А якщо його передбачення збудеться і цього разу? Жах охопив мене, і я почав молитися про щастя і продовження нашого життя. Молячись я заснув і побачив страшний сон.
Мені наснилося, що ми стоїмо зі Стеллою поряд в очікуванні обряду вінчання. Вона зодягнена в усе біле і сяє вродою. Але краса її незвичайна — вона неземна і лякає мене. Очі Стелли блищать, як зорі, її обличчя світиться білцм, жодна волосинка на голові не ворухнеться. І мені здається, що її біле плаття — саван, що вівтар, перед яким ми стоїмо, — земля зі свіжовикопаної могили, і що сама могила зяє перед нами. Ніхто не приходить нас вінчати, але раптом із глибини могили з’являється Гендріка. У її руці ніж, яким вона пронизує серце Стелли. Стелла без крику падає в могилу, але, падаючи, дивиться на мене. Слідом за нею і Гендріка кидається в могилу, і я чую, як її ноги вдаряються об землю…
— Прокинься, Макумазане, прокинься!.. — пролунав голос Індаба-Зімбі.
Я схопився з ліжка. Холодний піт покрив моє тіло. З іншого кінця кімнати до мене долинув шум боротьби. Я швидко схопив сірника і запалив свічку. При слабкому світлі я розглянув контури двох постатей, що борсалися. Між ними виблискувала сталь. Але недогарок сальної свічки розтанув, і світло згасло. Індаба-Зімбі і Гендріка боролися і, незважаючи на всю силу чаклуна, жінка долала його. Я кинувся до них. Гендріка встигла вирватися. У її руках виблискував ніж. Але я був уже біля неї і міцно обхопив її ззаду. Вона впала їв боротьбі впустила ніж. Господи, якою сильною була ця чортиця! Вона билася, вищала, дряпалася, кусалася і мало не здолала нас, двох сильних чоловіків. Нарешті вона вирвалася, схопилася на ліжко і стрибнула до стелі. У стелі були отвори, які пропускали світло. Схопившись за край такого отвору, вона збиралася пролізти в нього, але її сили, виснажені боротьбою, зрадили її, і вона впала на підлогу, знепритомнівши.