Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 5)

— Уф, — промовив Індаба-Зімбі, — треба зв’язати диявола, поки він не прокинувся.

Ми міцно зв’язали ременем руки і ноги Гендріки так, що вона не могла ворухнутися. Індаба-Зімбі з ножем у руці залишився вартувати її. Оговтавшись, вона борсалася і марно силкувалася розірвати міцний ремінь. Індаба-Зімбі без церемоній усі вся на неї. Нарешті вона вгамувалася, і ми її замкнули в проході. Я одягнувся в найкраще вбрання, яке тільки міг дістати в краалях, але обличчя моє виявилося подряпаним нігтями Гендріки. Я, як міг, замаскував подряпини і пішов гуляти.

Повернувся я до сніданку. В їдальні мене зустріла Стелла, одягнена в білу сукню, з квітами помаранчів на грудях. Із сором’язливим виглядом вона підійшла до мене, але відсахнулася, побачивши моє обличчя.

— Аллане, — вигукнула вона, — що з тобою сталося?

У цей час увійшов містер Керсон і поставив мені таке саме запитання. Я розказав їм усе, змовчавши тільки про свій віщий сон. Обличчя Стелли сполотніло, як її квіти.

— Треба було розповісти про це раніше, Аллане, — суворим тоном сказав містер Керсон. — Я сьогодні ж покінчу з цим звіром.

— Батьку, не вбивай її! — заступилася Стелла. — Вона так любила мене! До того ж сьогодні день мого весілля!

— Її не вб’ють, хоча вона заслуговує на це. Але вона повернеться туди, звідки прийшла…

Після сніданку містер Керсон покликав управителя і дав йому необхідні розпорядження.

Вінчання мало відбутися після недільної служби, яку правив містер Керсон у краалі-каплиці. Всі тубільці у святковому одязі зібралися, щоб бути присутніми на весіллі Зірки, як місцеві жителі називали Стеллу, перекладаючи її ім’я буквально. Після служби містер Керсон сказав, що бажає повінчати нас просто неба у присутності всього народу. Ми стали в затінку величезного дерева, обличчям до натовпу тубільців.

Містер Керсон місцевою говіркою повторив, що хоче повінчати нас за християнським обрядом у присутності всього народу. Урочисто й чудово він прочитав увесь обряд. Ми склали обітницю, і вінчання завершилося.

— Народе мій, — сказав містер Керсон, коли ми підписали шлюбну угоду й обмінялися поцілунком. — Макумазан і моя дочка Зірка тепер чоловік і дружина. Вони житимуть в одному краалі, їстимуть з однієї чашки і разом ділитимуть все аж до могили. Тепер слухайте. Чи знаєте ви цю жінку?

Він указав на щойно приведену Гендріку.

— Так, ми знаємо її! — відповів хтось із групи індун, які склали первісний суд і за тубільним звичаєм всілися навпочіпки в коло перед нами.

— Підійди ж, Індабо-Зімбі, — продовжував містер Керсон, — і розкажи, що скоїлося сьогодні вночі.

Індаба-Зімбі виступив наперед і, сівши навпочіпки, з великою виразністю й артистичною жестикуляцією передав те, що сталося, і показав великий ніж, від якого мене врятувала його пильність.

Потім я стисло підтвердив його розповідь.

— Макумазан украв у мене любов моєї пані, — несподівано вимовила Гендріка, — якби я вбила його, Зірка забула б про нього. Я вб’ю його.

— Смерть їй! — закричали індуни, і двоє з них підійшли до неї, щоб негайно виконати вирок. Але тут заступилися Стелла і я. Тоді головний індун наказав Гендріці йти, погрозивши вбити її, як шакала, якщо хтось зустріне біля краалів.

Проходячи повз мене, Гендріка прошепотіла мені: “До наступного місяця!” — і зникла.

— Пішла! — сказав Індаба-Зімбі, — ах, Макумазане, навіщо ти помилував її!..

Але Стелла, моя кохана дружина, була біля мене, й одна її усмішка розсіювала всі мої тривоги.

РОЗДІЛ IV

Повного щастя не буває на цьому світі, навіть упродовж однієї години. Як день нашого весілля затьмарила описана сцена, так і наш медовий місяць затьмарила печаль.

За три дні після нашого весілля містера Керсона розбив параліч. Ми прийшли обідати до кімнати-їдальні і знайшли його паралізованим. Дня за чотири він почав говорити і трохи рухатися, але свідомість не поверталася до нього, хоча він і впізнавав Стеллу, а іноді й мене. Так тривало близько семи місяців.

Помер він раптово. Ми сиділи одного вечора біля ліжка містера Керсона, коли раптом, на наш подив, він сів і гучно промовив:

— Я чую тебе! Так, так, я прощаю тобі. Бідна дружино, ти також страждала!

І він упав мертвий.

Ми поховали містера Керсона наступного дня на маленькому цвинтарі біля водоспаду. Це була сумна церемонія, і Стелла гірко плакала, незважаючи на всі мої старання заспокоїти її.

Цієї ж ночі, коли я сидів і палив біля дверей хатини (погода була спекотна), а Стелла лежала в хаті, підійшов Індаба-Зімбі, вклонився і сів навпочіпки біля моїх ніг.

— Що тобі, Індабо-Зімбі? — запитав я.

— Ось що, Макумазане. Коли ти маєш намір їхати звідси?

— Не знаю, — відповів я. — Зірка ще надто слабка, щоб подорожувати. Треба зачекати.

— Ні, Макумазане, тобі не можна чекати, ти маєш негайно виїжджати, і Зірка мусить ризикнути. Вона сильна. Це дурниці, минеться.

— До чого ти це говориш? Чому ми маємо їхати?

— А ось чому, Макумазане… — він обережно озирнувся і тихо промовив: — З’явилася величезна кількість мавп. Уся гора кишить ними.

— Я не знав, що вони пішли, — сказав я.

— Пішли, — відповідав він, — вони відразу після весілля сховалися, а тепер повернулися всі, здається, скільки їх є на світі. Уся круча кишить ними.

— Мене не злякає натовп мавп.

— Жінка-мавпа, Гендріка, з ними.

Я пройшов до Стелли і, нічого не кажучи про мавп, мовив, що ми маємо сліпо скоритися інструкції її батька і негайно покинути краалі. Я вважаю зайвим переповідати нашу розмову, але кінчилася вона тим, що Стелла погодилася і заспокоїла мене, що чудово перенесе подорож, і що тепер, коли помер її батько, вона залюбки полишить ці місця.

Я піднявся рано-вранці. Відчай народу, коли вони дізналися про наш від’їзд, викликав жаль. Я сказав, аби їх утішити, що ми виїжджаємо не назавжди і за рік повернемося.

Я пішов у крааль тубільців, щоб відокремити їхню худобу від худоби, що належала містеру Керсону, яку я брав із собою. Стадо було величезне, і це зайняло багато часу. Незадовго до заходу сонця я доручив Індаба-Зімбі завершити розділ, сів на коня і поїхав додому.

Передавши коня одному з конюхів, я увійшов до центральної хатини. Стелли не було там, хоча речі, які вона складала, лежали на підлозі. Я пройшов спочатку до спальні, потім до інших кімнат, але слідів Стелли не було. Гукнувши із саду кафра, я запитав, чи не бачив він свою пані.

Так, він бачив, як вона несла квіти на цвинтар, тримаючи за руку білу дівчинку, коли сонце стояло “там”, — і він показав місце на обрії, де сонце було півтори години тому.

— З ними було двоє собак, — додав він.

Я побіг на цвинтар, до якого було чверть милі.

Біля цвинтаря я зустрів тубільця, котрий, за моїм наказом, сторожував крааль; він тер очі і позіхав. Очевидно, він щойно прокинувся. Я запитав його, чи не бачив він свою пані, і він відповів, що не бачив, і це було дивно. Вважаючи за марне лаяти його, я наказав йому йти за мною і зайшов на цвинтар. На могилі містера Керсона лежали квіти, які принесла Стелла, і на м’якому ґрунті виднілися сліди шкіряних черевичків Тоти. Мою дружину і Тоту викрали. Вони не були вбиті, інакше їхні трупи знайшлися б. Їх було викрадено. Мавпи, що діяли за вказівками Гендріки, відвели їх у якесь потаємне лігво, щоб тримати там, доки вони не помруть.

Я повернувся назад. Мій гонець уже підняв усе населення; тубільці зі списами і палицями в руках поспішали до краалів. Біля хатин я зустрів Індабу-Зімбі; у нього був дуже серйозний вигляд.

— Отже, сталося нещастя, Макумазане, — сказав він. — Вона жива, і дівчинка також жива. Гендріка любить її і не завдасть їй шкоди, вона не дозволить скривдити її. Вона тільки постарається приховати її від тебе. От і все.

— Дай Боже, щоб ми знайшли її, — простогнав я. — Уже скоро стемніє.

— Місяць зійде за три години, — відповів він. — Ми шукатимемо при місячному світлі. Тепер немає сенсу йти, дивися, сонце заходить. Зберемо людей, закусимо і приготуємо все в дорогу. Поспішай повільно, Макумазане.

Нарешті зійшов місяць, і ми вирушили. Нас було близько сотні, і ми мали тільки п’ять рушниць — моя слонова гвинтівка і чотири рушниці, що належали містеру Керсону.

Ми цілу ніч блукали порожніми, освітленими місяцем долинами, порушуючи тишу криками, які луна тисячократно повторювала. Марно наші погляди ковзали прірвами, марно обстежували ми нескінченні яри і балки, порослі папороттю.

Зоря застала нас смертельно втомленими майже біля того самого місця, звідки ми прийшли.

Я сидів на камені з розбитим серцем. Поруч розташувався Індаба-Зімбі і пильно вдивлявся вперед, неначе щось бачив. Ця людина володіла таємничою силою. Багато разів під час наших мандрів його передбачення збувалися.

— Індабо-Зімбі, — звернувся я до нього, — ти говорив, що можеш бачити те, чого ми не бачимо. Ти можеш робити дивні речі, я це знаю. Чи не допоможеш мені? Якщо ти повернеш мені мою дружину, я подарую тобі половину нашої худоби.

— Я не говорив нічого подібного, Макумазане, — відповів він. — Я роблю багато чого, але мовчу про це. І я не прошу платні за те, що роблю. Ти добре зробив, Макумазане, що звернувся до мого мистецтва, бо що б я чинив, якби мене не просили, навіть заради Зірки і тебе, хоча вас люблю; мій Дух розсердився б. Утім, марно було просити мене раніше: я тільки тепер знайшов потрібну траву.