Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 6)

І він показав незнайому мені рослину: вона мала колюче листя, дуже схоже на листя звичайної англійської кропиви.

— Тепер, Макумазане, — продовжував він, — накажи людям залишити нас наодинці і йди за мною он до тієї маленької прогалини біля води.

Я так і зробив. Коли я вийшов на прогалину, Індаба-Лімбі запалив невелике багаття під деревом на березі.

— Сідай сюди, Макумазане, — сказав він, показавши на камінь біля багаття. — Нічому не дивуйся і не лякайся того, що побачиш. Якщо ти ворухнешся або крикнеш, ти нічого не дізнаєшся.

Я сів і став чекати. Коли вогонь яскраво розгорівся, старий роздягся і пірнув у воду; потім він вийшов із води, тремтячи від холоду, і, нахилившись над багаттям, узяв у рот листя і почав жувати його, щось бурмочучи. Великий жмуток листя він кинув у вогонь. Пішов густий дим, старий втягував його у свої легені, поки не почав задихатися. Жили в нього на шиї і грудях роздулися, він голосно дихав, і з очей в нього текли сльози. Раптом він упав і лежав нерухомо. Я страшенно злякався і хотів було кинутися на допомогу, але пригадав його застереження і залишився на місці.

Індаба-Зімбі лежав на землі, наче мертвий. Його тіло закоцюбло. Це було дуже схоже на смертне ціпеніння. Потім, на мій подив, тіло обм’якнуло, і на грудях з’явилася пляма; вона збільшувалася і збільшувалася, і хвилини за три чоловік став трупом, який уже розклався. Я сидів уражений, спостерігаючи це надзвичайне видовище і чекаючи подальшого розвитку процесу розкладання. Я чекав, що Індаба-Зімбі на моїх очах перетвориться на порох. Продовжуючи свої спостереження, я помітив, що ознаки розкладання поступово пропадали. Спочатку плями зникли на кистях рук і ступнях, потім на інших частинах тіла і, нарешті, на животі. Після цього Індаба-Зімбі спокійно прокинувся.

Я від здивування не міг говорити і дивився на нього з роззявленим ротом.

— Ну, Макумазане! — промовив він, схиливши голову набік, як птах, і кумедно хитаючи своїм білим завитком. — Усе добре. Я бачив її

— Бачив кого? — запитав я.

— Зірку, твою дружину, і маленьку дівчинку. Вони налякані, але здорові. Їх вартує жінка-мавпа. Вона божевільна, але мавпи слухаються її і не посміють нічого зробити твоїй дружині. Зірка спала, і я прошепотів їй на вухо, щоб вона не боялася, бо ти скоро звільниш її, і я порадив їй вдавати, ніби їй приємно бути з Гєндрікою.

— Ти прошепотів їй на вухо! — промовив я. — Та як ти міг це зробити?

— Це було небезпечно, Макумазане. Забарившись хоч трохи, не був би я тепер живим. У вас, білих людей, так багато різних знань, що ви уявляєте, що вам здається, начебто ви вже все знаєте. Ви дивитеся на хмари і не бачите того, що у вас під ногами. Ти віриш, Макумазане? Чи немає в тебе якоїсь речі Стелли?

У мене в записнику зберігалося її пасмо, яке я дав йому. Він підійшов до багаття, запалив волосся і, коли воно перетворилося на попіл, змішав із соком згаданої рослини. — Тепер, Макумазане, заплющ очі, — сказав він. Я послухався його, і він потер мої повіки одержаною пастою. Вона обпалила мене, і голова в мене запаморочилася. Стан цей тривав недовго; голова моя знову стала свіжа, але я не відчував землі під ногами. Індаба-Зімбі повів мене до струмка.

— Дивися на воду, Макумазане, — сказав він, і голос його звучав глухо, неначе оддалік.

Вода потемнішала, потім посвітлішала, і я побачив у ній підземелля, де горіло багаття. Біля стіни лежала Стелла. Одежа на ній була розірвана, вона виглядала блідою і стомленою, повіки в неї були червоні, ніби вона плакала. Поряд із нею, поклавши голову їй на груди, лежала маленька Тота; вона була прикрита звірячою шкурою. Дитина не спала і, здається, стогнала від страху. Стелла ж спала, і мені здалося, що її губи шепочуть моє ім’я. Біля багаття, щось помішуючи в грубому дерев’яному горщику, сиділа жінка-мавпа, Гендріка. Світло падало їй на обличчя. На ній була шкура мавпи і лице її вкривала темна фарба, яка де-не-де посходила. Час від часу вона поглядала на Стеллу своїми дикими безтямними очима з виразом ніжності, майже благоговіння. Вона також зиркала на бідну дитину і скреготіла зубами від ненависті. Біля входу в підземелля виднілися голови мавп. Гендріка зробила знак одній із них. Мавпа підскочила до неї, і Гендріка тицьнула їй дерев’яного горщика. Мавпа взяла його і сховалася. Видіння почало блякнути, останнє, що я побачив, була примарна постать мавпи, що повернулася з горщиком, повним води.

Раптом усе зникло. Переді мною — вода, а поряд усміхався Індаба-Зімбі.

— Тепер ти бачив? — сказав він.

— Бачив, — відповів я. — Ти знаєш дорогу до підземелля?

Він кивнув головою.

— Так ходімо; люди підобідали й відпочили.

За три години ми дісталися величезної долини на північному схилі високого піку. З одного боку в цій долині тяглося пасмо кам’яних круч, а з другого — підносилася суцільна скеляста стіна. Ми йшли вздовж цієї стіни близько двох миль. Раптом Індаба-Зімбі зупинився.

— Тут! — сказав він, показавши на отвір у скелі.

Отвір знаходився на висоті сорока футів від землі, мав форму еліпса і був не більше двадцяти футів заввишки та десяти завширшки; його прикривали папороті й кущі.

Незважаючи на свої гострозорі очі, я навряд чи помітив би його, бо на скелястій поверхні високої гори було багато таких тріщин.

Ми уважно оглянули місце. Я помітив, що скеля була вичовгана від постійного лазіння мавп; помітив також, що на кущі біля самого входу висіло щось біле. Це був носовичок.

Подальші сумніви були зайвими. Із прискореним биттям серця я поліз угору. Перші двадцять футів підніматися було легко, тому що скеля мала виїмки; наступні десять футів долалися дуже важко, але все-таки були доступні спритній людині, і я піднявся у супроводі Індаба-Зімбі. Але останні десять або п’ятнадцять футів можна було здолати тільки за допомогою мотузки, перекинутої на стовбур змиршавілого дерева, яке росло посеред отвору. Ми ледве здолали цей підйом. Футів за два над моєю головою висіла носова хустинка, яку гойдав вітер. Повиснувши на мотузку, я схопив її. Це була хустинка моєї дружини. І тут я помітив морду мавпи, що визирала з тріщини. Мавпа заверещала і зникла. Сховавши на грудях хустинку, я вперся ногами у скелю і поліз уперед. Часу гаяти було не можна, тому що ця зграя мавп могла швидко зібратися. Нарешті я досяг отвору. Це була промита водою галерея зі склепінням. Вона закінчувалася проходом у широкий відкритий грот. Я зазирнув у прохід: він кишів мавпами. Я спустив з плеча свою слонову рушницю і крикнув своїм людям, аби вони поспішали… Я вистрілив прямо в середину нападаючого натовпу; у вузькому просторі проходу штук двадцять мавп було поранено і вбито. Індаба-Зімбі опинився вже біля мене і двома пострілами зупинив юрбу. Мавпи відступили, тягнучи за собою своїх поранених, і дали моїм людям час піднятися на скелю. В цю хвилину з’явилася Гендріка, що бігла до нас з нерухомим тілом маленької Тоти на руках.

Почався справжній бій. Гендріка з виском кидалася на всі боки, замість щита прикриваючись тілом Тоти. Після нетривалого, але кровопролитного бою мавп охопила паніка, і вони відступили.

Гендріка зрозуміла, що битва програна. Кинувши дитину, вона з лютим завиванням рвонула до нас. Вона повалила Індаба-Зімбі і сховалася в проході, супроводжувана кількома вцілілими мавпами.

У нас виявилося семеро вбитих і кілька небезпечно покусаних. Шлях був вільний, і ми піднялися на самісінький вершечок амфітеатру. На повний голос я гукав Стеллу. Ледь чутний звук долинув мені у відповідь. Серце моє завмерло. Я знову покликав… Так, тепер я почув голос моєї дружини, що линув зі скелі. Я розсовував повзучі рослини, але не знаходив входу.

— Відсуньте камінь! — промовив голос Стелли.

Я увіткнув списа в скелю, звідки йшов звук. Відгорнувши мох, я побачив камінь, що затуляв отвір. Відкрився вузький прохід, куди я ввійшов із завмерлим серцем. Прохід вів до другого підземелля, того самого, яке я бачив у воді. При світлі, що падало звідкись згори, я побачив на купі шкур напівлежачу постать. Я кинувся до неї. Це була Стелла — Стелла, зв’язана ременями, обірвана, побита, але жива!

Побачивши мене, вона скрикнула і, коли я обняв її, знепритомніла. Узявши її на руки, я виніс дружину на повітря, поклав у затінок дерева і розрізав ремені, якими її було зв’язано.

Виходячи з підземелля, я озирнувся — все було так, як я бачив у воді: горіло багаття, стояли дерев’яні горщики, і один з них був із водою…

Стелла і Тота були дуже стомлені і тому ми провели тут ніч. Ще напередодні вранці послані мною по драбини люди чекали нас біля гори, і ми легко спустилися.

Ми благополучно дійшли до краалів. Якби я розказував вигадану історію, я закінчив би такими словами: “І зажили ми чудово!” Але — на жаль! — моя історія має інший кінець, і чи вистачить у мене сил переповісти її!..

Наступного дня після повернення я бачив, що стан здоров’я моєї дружини не припускає й думки про від’їзд. Пережита нею жахлива ніч знесилила її… Вона усвідомлювала, що помирає, оскільки вона завжди говорила про моє майбуття, але не про наше. Не можна висловити, наскільки вона була покірна і терпляча.

Фатальна година наставала. У мене народився син Гаррі; мати встигла поцілувати його і поблагословити… Зажевріла зоря і зійшло сонце… Проміння його, падаючи на них, відбилося на західному боці неба. Стелла опритомніла і побачила сонце. Знаком вона показала мені, щоб я відкрив двері. Я виконав це. Вона спрямувала свій згасаючий погляд на небо, потім поглянула на мене і посміхнулася усмішкою ангела. Останнім зусиллям вона підняла руку і промовила, вказуючи на небо, що яскравіло світанком: