Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 3)

Питання це, мабуть, дуже спантеличувало їх і, нарешті, наперед вийшов їхній представник і запитав нас, куди ми поділи нашу худобу.

— Ми тепер підемо шукати худобу, — кричав він, — а потім уб’ємо вас.

Мені це здалося дивним, але поки я міркував, що б це могло означати, зулуси швидко пробігли повз нас до річки і зникли.

— Хотів би я знати, чи справді дияволи пішли геть, — звернувся до мене Ганс Бот.

— Я піду і дізнаюсь, — запропонував Індаба-Зімбі, — якщо ти підеш зі мною, Макумазане.

Я погодився, і ми вирушили. Я захопив із собою свою велику слонову рушницю і патрони. Ми дійшли до підйому і почали повзти.

— Я нікого не бачу! — сказав я, підіймаючись.

Але не встиг я підвестися, як із-за кожного каменя, із-за кожного куща трави постав зулуський воїн. Мене схопили і повалили.

— Тримайте його! Тримайте Білого Духа! — кричав чийсь голос, — не забийте його, тримайте міцно, а то він вислизне. Хай Індаба-Зімбі йде з ним!

Я обернувся до Індаба-Зімбі.

— Ти мене виказав! — закричав я.

— Почекай, Макумазане, і побачиш! — холоднокровно відповідав він. — Тепер почнеться бій.

Я задихався від люті. Заради чого мене виманили з табору, схопили, але не вбили? Чому вони називають мене “Білим Духом”? Чи не для того мене помилували, щоб приготувати з мене ліки? Я чув, що у деяких племен існує подібний звичай. Кров похолола у мене в жилах: бути зваженим, перетвореним на ліки і з’їденим?

Але мені ніколи було думати, оскільки весь загін висипав із-за берегового насипу, де він ховався, і вишикувався на схилі. Мене поставили в центрі резервної лінії під наглядом величезного зулуса на ім’я Бомбіане. Ця тварюка розглядала мене з цікавістю. Іноді він обмацував мене своїм списом, неначе бажаючи дізнатися, з чого я зроблений… І кілька разів просив мене проректи, скільки буде вбито зулусів, перш ніж бурів винищать.

Я роздратувався і напророчив йому, що він помре через день.

Він тільки голосно засміявся.

— О, Білий Духу, — сказав він, — невже це правда? Та байдуже, я далеко пішов від землі зулусів і хочу відпочити.

І він пішов спочивати, як дізнаємось згодом…

Зулуси рушили на табір бурів. Бій не був тривалим. Усіх бурів перебили. Переможці заходилися грабувати фургони.

Я побачив Бомбіане, який тягнув Тоту. Він підійшов до начальника загону, сивого вождя Сусузе, і передав йому маленьку дівчинку.

— Помацай палицею, чи не мертва вона! — крикнув Сусузе.

Бомбіане підняв дубця, але я кинувся вперед і так сильно вдарив його кулаком в обличчя, що він упустив Тоту.

— Уф! — закричав Бомбіане, хапаючись за носа, — у Білого Духа важкий кулак. Я готовий з ним битися за дівчинку.

Воїни засміялися.

— Так, так, — кричали вони, — хай вони б’ються на списах!

Хвилину я вагався. Я не сподівався на перемогу над велетнем, але присягався Гансу охороняти його дочку. Я передав із поважним виглядом через Індаба-Зімбі, що я готовий убити Бомбіане, але в цьому разі нехай дитину віддадуть мені.

Індаба-Зімбі переклав мої слова. Говорячи про мене, він закривав обличчя руками і називав мене “Духом” і “Сином Духа”.

Начальник дав згоду на бій.

Нам простягнули списи, і всі воїни оточили нас колом.

Бомбіане, глузливо поглядаючи, стояв навпроти мене. Індаба-Зімбі обійшов коло і, минаючи мене, шепнув:

— Чекай, Макумазане, доки він не нападе. Я владнаю справу.

Тільки-но Індаба-Зімбі відійшов, Бомбіане мовчки кинувся на мене. Я побачив, як рушив його величезний тулуб і як блиснув його спис. Неначе за якимось навіюванням або під дією чарів Індаба-Зімбі я став навколішки, нахилився і швидко, наче блискавка виставив свого списа. Спис Бомбіане пролетів над моєю головою, а сам він усією вагою навалився на вістря мого списа і звалив мене на землю.

Я підвівся й озирнувся — велетень зі списом у ребрах лежав мертвий. З хвилину стояла тиша, а потім пролунали крики:

— Білий Дух убив Бомбіане! Смерть Духові!

Натовп оточив мене. Крізь галас пролунав дзвінкий, деренчливий голос Індаба-Зімбі.

— Назад! Хіба Духа можна вбити?

— Заколи його! — ревли голоси. — Ми подивимося, чи Дух він!

— Назад! — знову закричав Індаба-Зімбі. — Я сам заколю його, і він знову оживе. Але горе вам!..

— Макумазане, — шепнув він мені на вухо, — довірся мені, стань навколішки переді мною і впади, коли я вдарю тебе списом, і вдавай померлого. Коли ж почуєш мій голос, устань!

Галас трохи стих, і воїни відступили назад.

— Великий Білий Дух, Дух перемоги! — гучно й урочисто заговорив Індаба-Зімбі. — Ці діти осліпли у своєму безумстві і вважають тебе смертним. Зроби милість, опустися на коліна переді мною і дозволь проколоти твоє серце ось цим списом. Коли ж я покличу тебе, постань неушкодженим.

Ми так і зробили.

Зулуси були цілком задоволені. Із ревом жаху весь загін кинувся бігти вгору, і ми залишилися одні з тілом убитого та з непритомною дитиною.

— Яким чином ти зробив усе це, Індабо-Зімбі? — запитав я.

— Не питай, Макумазане, — насилу відповідав він. — Ви, білі люди, хоча й дуже розумні, але багато чого не знаєте. Є на світі люди, які можуть примусити людину бачити речі, яких вона не бачить. Але ходімо звідси, доки вони не схаменулися і не повернулися.

Я прислухався до поради Індаба-Зімбі. За двісті ярдів від табору був маленький видолинок, де я сховав двох коней. На щастя, вони вціліли. Поки Індаба-Зімбі ходив у табір пошукати запаси їжі, Тота оговталася і плакала, питаючи, де батько. Я втішав її, кажучи, що ми скоро його наздоженемо, умив її і дав напитися.

Індаба-Зімбі повернувся, і ми поїхали. Я тримав Тоту на руках. Цілий день ми їхали вздовж річки. Сонце зайшло; коли ми злізли з коней, Тота поїла і заснула. Я лежав, роздумуючи, і бачив, що Індаба-Зімбі сидить біля багаття і робить якісь штуки з кістками і попелом, змоченим водою. Я спитав його, що він робить, і він відповів мені, що вибирає шлях, яким ми маємо їхати. “Дурниці”, — мало не сказав я, але пригадав усе, що сталося і, обійнявши крихітку Тоту, заснув.

Коли розвиднилося, ми побачили, що наших коней немає; вночі їх уполювали леви. Довелося далі йти пішки.

Ми йшли страшною пустелею без їжі і майже без води. Удень, бредучи глибоким піском, ми по черзі несли дитину; ночі проводили, пережовуючи траву і вилизуючи росу з листя. Наставала третя ніч. Ми вмирали від спраги. У пляшці залишалося лише з чарку води. Ми змочили собі губи та язики, а решту віддали дитині.

Світало. Миль за вісім перед нами виднілися гори — вони були в зелені, отже, там була вода.

Індаба-Зімбі поклав Тоту в мішок, і ми побрели пісками. Тота прокинулася і знову попросила пити. Та в нас не було води. Язики не вміщалися в роті, і ми ледве могли говорити.

Минула ще година. До величезного піку залишалося не більше двох миль. За двісті ярдів від нас ріс величезний баобаб. Чи доберемося ми до його тіні?.. Як ми допленталися до нього — я не пам’ятаю. Під густим шатром його листя було темно і холодно, як у льоху. Я ліг і подумав, що добре було б тут померти, і знепритомнів.

Я отямився, тому що мені здалося, ніби дивний дощ падає на моє обличчя і голову. Я майже розплющив очі, але побачив привида і знову закрив їх.

— Хай помирає, міс Стелло, — говорив чийсь грубий голос. — Він принесе вам нещастя! Хай помирає!..

Я знову розплющив очі і побачив молоду дівчину.

Вона була висока й струнка, як очеретинка. Вона сердилася. Очі її виблискували і гнівний погляд був спрямований на жінку в якомусь дивному вбранні, що стояла перед нею. Ця жінка була молода, приземкувата, з вигнутими широкими плечима. Її лоб, підборіддя й вуха виступали вперед. Загалом вона надзвичайно нагадувала мавпу.

— Принеси горілки! Як ти смієш, Гендріко, — сердито заговорила дівчина.

— Не треба горілки! — прошепотів я англійською, ледве ворочаючи розпухлим язиком. — Дайте води!..

— Ах, він живий! — вигукнула чарівна дівчина. — Він говорить англійською! Сер, ось ваша пляшка — вона повна чистої води зі струмка, який протікає тут, за деревом!..

Я ледве підвівся, підніс до губ пляшку і напився. Я відчував, як з кожним ковтком поверталося до мене життя. Але молода дівчина зупинила мене.

— Досить, досить! — сказала вона і майже силоміць забрала у мене пляшку.

— Що з дитиною? — запитав я. — Вона померла?

— Я не знаю! Де вона?

Я сяк-так доплентався до того місця, де лежали Тота і Індаба-Зімбі. Важко було сказати, померли вони чи знепритомніли.