Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 38)
— Так, Зікалі. — І, не розводячи з ним теревені про це, я запитав: — Хто створив статую Хоу-Хоу в печері Мани? Веллоси цього не знають.
— І я не знаю, Макумазане, — відповів карлик. — Світ дуже старий, і були в ньому народи, про які ми нічого не чули, — так говорить мені мій дух. Можливо, один такий народ і створив статую багато тисяч років тому — який-небудь народ, що вдерся туди і був нащадком вимерлої раси, яка сховалася в тому втаємниченому місці серед орди дикунів, таких огидних, що, здавалося, їх мають переслідувати дияволи. Там, у печері посеред озера, де ніхто їх не міг потривожити, створили вони зображення свого бога або, можливо, бога тих дикунів, на яких бог схожий.
Можливо, дикуни одержали своє ім’я від Хоу-Хоу, а може, Хоу-Хоу від дикунів. Хто знає? Але завжди, коли людина шукає бога, вона створює його за своєю подобою, тільки більшим, потворнішим і злішим — принаймні в цій країні, — а як в інших країнах — не знаю. І часто люди говорять, що бог був колись їхнім вождем, бо всі ми в глибині серця завдячуємо нашим предкам, що дали нам життя, і часто, оскільки предки дали нам життя, ми їх вважаємо за богів. Великі предки були першими богами, Макумазане, а якби вони не були злі, вони б не були великими. Поглянь на Чака, Зулуського Лева. Його звуть великим, бо він злий і жорстокий. Так було, і так буде.
— Неприваблива це віра, Зікалі, — сказав я.
— Неприваблива, Макумазане. Але у світі мало є красивого, окрім самого світу. Хоухойа некрасиві, точніше, не були красивими, бо, я думаю, ти убив їх майже всіх, висадивши гору, що було доброю справою. Ні Хоу-Хоу не був красивий, ані його жерці. Тільки веллоси, особливо ж їхні жінки, ще красиві, завдяки стародавній крові, що тече в них, високій стародавній крові, яку Хоу-Хоу висмоктував з їхніх вен.
— Але Хоу-Хоу більше немає, Зікалі, що станеться тепер із веллосами?
— Не можу сказати, Макумазане, але думаю, вони підуть за Хоу-Хоу, який володіє їхніми душами і захопить їх за собою. Якщо так — не велика біда, Макумазане, бо вони лише гнилий пень дерева, яке колись було високе і чудове. Порох часу приховує багато таких пнів, Макумазане. Але що з цього? інші зростають дерева, які теж стануть пнями свого часу, і так до кінця віків.
Зікалі продовжував у тому ж дусі, хоч я й забув багато що зі сказаного ним. Він прорікав істини, але пам’ятаю, що їх сумний песимізм мене пригноблював, і я постарався якомога швидше обірвати цю мову. І нічого вона мені не роз’яснила — Зікалі не знав, ні хто такі веллоси і Волохатий народ, ні того, як стали вони поклонятися Хоу-Хоу, ні яке їхнє походження, або яким буде їхній кінець.
Усе це й досі покрите таємницею. Відтоді я нічого не чув про них. Якщо і добирався який-небудь пізніший дослідник до веллоських меж, що вельми малоймовірно, то навряд чи вдавалося йому піднятися річкою; а якщо вдавалося, то назад він уже не повертався. Отже, якщо ви хочете дізнатися ще щось, то маєте самі вирушити туди. Тільки, як я вже попереджав, я вам не попутник.
— Так, — сказав капітан Гуд, — дивна казка. Чорт забирай, я й сам би кращої не вигадав!
-. Правильно, Гуде, — відповів Аллан, запалюючи свічку, — я цілком упевнений, що ви таку не вигадаєте, бо, розумієте, факти — це одне, а те, що ви називаєте “казками”, — зовсім інше. На добраніч усім вам, на добраніч.
І він пішов спати.
ДИТЯ ЗІ СЛОНОВОЇ КІСТКИ
Розділ І
АЛЛАН ДАЄ УРОК СТРІЛЬБИ
Там я прожив якийсь час у Скрупа, чи точніше у рідних його нареченої в їхньому красивому будинку в Ессексі.
Під час свого перебування в цих краях я мав нагоду бачити прекрасний старовинний замок з баштовими воротами, майстерно відреставрований і обернений на сучасний житловий будинок. Називатимемо цей замок “Регнолль-Кестлем” за ім’ям його власника.
Я багато чув про лорда Регнолля. Подейкували, що він дивовижно красивий, має великі наукові знання, хороший спортсмен — був капітаном в оксфордських човнових перегонах, — незрівнянний оратор, уже відзначений в Палаті Лордів, сміливий мисливець, який застрелив багато тигрів та інших великих звірів у Індії, поет, який видав під псевдонімом збірку своїх віршів, що мали значний успіх, хороший офіцер у минулому на військовій службі і, врешті, володар колосального майна; окрім величезних маєтків, він мав кілька кам’яновугільних копалень та ціле містом на півночі Англії.
— Господи! — вигукнув я, коли цей довгий перелік був, нарешті, завершений, — мабуть, ця людина родилася в сорочці. Та, можливо, він нещасливий у коханні?
— У цьому саме він найщасливіший, — відповіла міс Маннерс, наречена Скрупа, з якою я розмовляв, — мені говорили, що він заручений з наймилішою, найвродливішою і найрозумнішою дівчиною в усій Англії, і що вони обожнюють одне одного.
— Господи! — повторив я, — дивно, чому доля така щедра до лорда Регнолля і його коханої?
Згодом мені судилося дізнатися це…
Коли наступного ранку мені запропонували оглянути примітні місця Регнолль-Кестля, я охоче погодився.
Проте мені цікавіше за все було побачити, якщо випаде нагода, самого лорда Регнолля, оскільки всі перераховані позитивні якості його справили на мене, бідного колоніста, вельми сильне враження.
Часто стикаючись у житті з демонами в людській подобі, я ніколи не зустрічав ангелів, принаймні чоловічої статі.
Окрім того, могла випасти нагода побачити наречену лорда, яку, як я дізнався, звали міс Хольмс.
Отже, ніщо не могло надати мені більшого задоволення, ніж відвідини цього замку.
Був уже грудень; стояла тиха морозна погода.
Коли ми приїхали в Регнолль-Кестль, Скрупові повідомили, що лорд Регнолль (з яким він був добре знайомий) стріляє десь у парку, але що містер Скруп може показати своєму другові замок. Ми ввійшли втрьох, оскільки з нами була міс Маннерс, яка привезла нас у своїй колясці, запряженій поні. Сторож передав нас біля головного входу чоловікові, якого він назвав містер Саведж, шепнувши мені, що це особистий слуга його ясновельможності.
Це ім’я абсолютно не відповідало зовнішності його власника14. Він здавався мені переодягнутим герцогом, оскільки я уявляв собі герцогів, але ніколи не бачив жодного.
Його вбрання — на ньому був чорний вранішній костюм — було бездоганне; манери вишукані, чемність межувала з іронією з відтінком прихованого гонору. Він був красивий зі своїм тонким носом і сміливими яструбиними очима. Років йому було, можливо, тридцять п’ять-сорок, і манера, з якою він відібрав у мене палицю і капелюх, виказувала рішучий характер. Мабуть, він вважав мене здатним пошкодити палицею картини й інші витвори мистецтва.
Згодом містер Самуель Саведж зізнався мені, що я не помилився у своєму припущенні, судячи про мене із зовнішності, він прийняв мене за “ханархіста”, про яких він читав у газетах.
Ця людина, така бездоганна в іншому, дивно перекручувала деякі слова.
Показуючи нам картини, він говорив про них мовою хорошого художнього критика, та раптом так переінакшував яке-небудь слово, що складалося враження, ніби вилили на голову цебро холодної води.
Він водив нас парадними кімнатами замку, показуючи нам безліч рідкісних, коштовних речей і принаймні сотні дві картин кращих майстрів.
При цьому йому випала нагода знайти своє, правильне, мінливе розуміння історії. Правду кажучи, мені невдовзі набридло вислуховувати нескінченні подробиці, тим паче, що в парадних кімнатах було дуже холодно.
Дорогою з великої галереї до меншої ми проходили через невелику кімнату, досить затишну і добре натоплену.
То була студія лорда Регнолля.
Затримавшись на хвилину біля вогню, я помітив на стіні картину, закриту полотном, і запитав Саведжа, що на ній зображено.
— Це, сер, — відповів він з гордою скромністю, — портрет майбутньої дружини його ясновельможності; портрет, так би мовити, тільки для очей його ясновельможності.
Міс Маннерс стримала усмішку, а в. мене промайнула думка, що приховувати портрет таким чином — зовсім інша прикмета.
Потім, побачивши у відкриті двері передпокій, де залишилися мій капелюх і палиця, я уповільнив кроки і, коли мої супутники сховалися в галереї, забрав свої речі і вийшов у парк, розраховувавши зігрітися, походивши туди-сюди терасою до повернення Скрупа і його нареченої.
Я чув кілька пострілів, що долітали з невеликого дубового гаю, ярдів за п’ятсот від мене. Стріляли, очевидно, з маленької недробової рушниці.
Стрільба — моя професія: я не міг стримати своєї цікавості і попрямував до гаю кружним шляхом через чагарник. Незабаром я опинився біля одного краю галявини і за величезним старим в’язом побачив неподалік двох чоловіків.
Один із них був молодий єгер, який тримав і заряджав запасну рушницю, в другому я відразу впізнав лорда Регнолля. Це був справді дуже красивий, широкоплечий чоловік високого зросту, з гострою борідкою, привітним обличчям і великими темними очима. На його плечі був накинутий плащ, і в усьому, за винятком рушниці в руках, він був схожий на одного зі своїх предків часів Карла І, портрет якого, написаний Ван-Дейком, я бачив у великій галереї замку.