Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 37)

А ми летіли вперед, користуючись затримкою ворога. Але наші люди були дуже стомлені. Руки у них покрилися пухирями, і лише страх смерті змушував їх веслувати. Наше просування сповільнювалося — ми рухалися тільки завдяки течії, тому човен веллосів, що мав, мабуть, запасних веслярів, знову почав наздоганяти нас.

Тепер річка звивалася ущелиною, так що ми лише зрідка могли бачити наших переслідувачів. Але щоразу, як випадала нагода, я хапав вінчестер і стріляв, поза сумнівом, завдаючи ворогу втрат і затримуючи його хід.

Зрештою, ми досягли повороту, від якого річка бігла близько милі абсолютно прямим руслом, наприкінці якого розливалася вже знайомим нам болотом.

До цього часу обидва човни йшли зовсім тихо, оскільки і переслідувачі і переслідувані знесиліли. Щоразу, коли була змога прицілитися, я стріляв у ворогів, але вони йшли вперед, уперто і мовчки. Вже нас відділяло якихось двадцять кроків. Пролетіло кілька списів, і один із них встромився у дно нашого човна, трохи зачепивши мою ногу. Але в цьому місці ущелина була така тісна, що мені довелося припинити стрільбу; я вирішив приберегти заряди для останньої сутички. Нарешті, ми досягли кінця ущелини і врізалися в першу мулисту мілину болота.

Ті переслідувачі, хто був іще неушкоджений, робили останні зусилля, щоб нас наздогнати. При яскравому світлі, що падало позаду нас, я бачив їхні очі і висунуті язики, що пересохли.

— Хапай, що в нас є, і біжи! — крикнув я, згрібаючи в оберемок рушницю і все, що було під рукою, не забуваючи патронів, які ще залишилися.

Інші вчинили так само — не думаю, щоб у човні залишилося що-небудь, окрім весел. Потім я вискочив на берег і побіг праворуч краєм болота. Ханс і наші веслярі мчали за мною. Пробігши ярдів шістдесят, я в повній знемозі опустився на пагорбі, бо зомлілі ноги не могли нести мене далі, і чекав, що станеться. Далебі, я так змучився, що швидше був готовий померти на місці, ніж намагатися бігти вперед.

Ми сіли всі рядком, чекаючи нападу. Але його не було. Поблизу мілини веллоси склали весла і якийсь час сумно сиділи у своєму судні, поки не відсапалися.

Потім уперше за весь час переслідування ці німі нишпорки дали волю язикам, і на нас полилися прокляття, особливо ж на наших чотирьох веслярів, неофітів Хоу-Хоу. Веллоси кричали, що закон забороняє їм далі переслідувати втікачів, а вони (тобто втікачі) помруть, як помер Іссикор, що покинув країну. Один із наших не стримався від спокуси і в’їдливо заперечив, що дехто з переслідувачів помер, спробувавши затримати нас у країні, в чому вони можуть переконатися, перерахувавши своїх веслярів.

На цю очевидну істину переслідувачі нічого не відповіли, як і на запитання, хто послав їх у погоню за нами. У наш маленький човен вони склали тіла своїх убитих і тихо рушили вгору за потоком, потягши його за собою. Більше я не бачив цих прекрасних фанатичних облич — останній привіт проклятої країни, де я мало не помер, або, ще гірше, мало не зробився полоненим на все життя.

— Баасе, — сказав Ханс, закурюючи люльку. — Ми ж здійснили велику подорож, про яку приємно згадувати тепер, коли вона закінчилася, хоч мені шкода, що ми не вбили більше цих людоловів веллосів.

— А я не шкодую, Хансе; навпаки, мені гірко, що я в них був змушений стріляти, — відповів я, — і не хотів би згадувати про ці перегони на життя і смерть, хіба що мимоволі привидиться в нічному кошмарі.

— Не хотіли б? А мені, баасе, приємні такі думки, коли небезпека минула, і ось ми живі, а інші померли і тепер розказують казки містеру Хоу-Хоу.

— У кожного свій смак, — пробурчав я. Ханс попихкав своєю трубкою і продовжував:

— Дивно, баасе, чому ці каналії не вийшли із човна і не напали на нас зі своїми списами? Побоялися, мабуть, наших рушниць.

— Ні, Хансе, — відповів я. — Вони сміливі воїни, і кулі б їх не зупинили. Їх затримало щось більш сильніше — страх прокляття, що тяжіє над кожним, хто переступить межі їхньої землі. Хоу-Хоу надав нам велику послугу, Хансе.

— Так, баасе, в Країні Вогнів він став християнином і віддячує добром за зло, підставляючи другу щоку, баасе. Адже часто люди, вмираючи, стають святими, баасе. Я це відчував на собі, коли веллоси мало нас не спіймали. Пам’ятайте, баасе, ваш преподобний батько говорив, бувало, що коли ти любиш небеса, то й небеса піклуються про тебе і витягують тебе з брудної ями, в яку ти потрапив. Ось чому я тепер сиджу і покурюю, баасе, замість того, щоб служити їжею крокодилам. Якби ми ще не забули алмази, я б сказав, що небо зовсім добре турбувалося про нас; але було стільки клопотів, і небо забуло про коштовності.

— Ні, Хансе, — відповів я, — небо передбачило, що якби ми надумали витягувати з човна мішки з камінням на додачу до зілля для Зікалі і всього іншого, то веллоси наздогнали б нас, перш ніж ми кинулися бігти. Адже вони були дуже близько, Хансе.

— Так, баасе, розумію, і це було дуже люб’язно з боку небес. А тепер, я вважаю, нам час вирушати. Веллоси можуть забути на якийсь момент про прокляття і повернутися шукати нас. Небо примхливе, баасе. Іноді воно зовсім несподівано змінює своє обличчя і раптом стає сердитим, точнісінько, як пані Драмана, коли ви вчора відмовилися взяти її з собою.

Аллан зупинився, щоб налити Собі трохи слабкого віскі з водою, і різко сказав:

— Ось і кінець усієї історії. Не знаю, як ви, а я йому радий, бо в мене пересохло в горлі. Ми благополучно дісталися до мого воза після втомливого переходу безводною пустелею, і саме вчасно, оскільки ми прибули в село з трьома патронами на нас обох. Адже нам довелося розстріляти масу зарядів у цих хоухойа, коли вони напали на нас на озері, а потім у веллосів, щоб затримати гонитву. Але у возі їх у мене були ще багато, і дорогою назад я вбив чотирьох слонів. У них були вельми великі бивні, які я згодом продав за добру ціну, чим майже покрив витрати на поїздку.

— А примусив вас старий Зікалі платити за биків? — запитав я.

— Ні, бо я йому сказав, що якщо він тільки спробує, то не отримає в’язки гілок, які ми зрізали з дерева Видінь і дбайливо везли всю дорогу. А оскільки він дуже хотів одержати своє зілля, то віддав мені волів задарма. Мало того, своїх власних я знайшов гладкими і слухняними. Зікалі їх вилікував. І що дивно, старий шахрай уже знав майже все, що сталося з нами. Можливо, йому все розказали ті служителі Хоу-Хоу, що втекли з нами з країни веллосів. Я забув сказати, що ці пани — вельми неговіркі люди — зникли під час нашої зворотної подорожі. Раптом їх не стало. Я думаю, вони влаштувалися самостійно і зробилися знахарями. Якщо так, абсолютно можливо, що хтось із них зустрівся із Зікалі, перш ніж я досяг Чорного Яру.

Перше, що він запитав у мене, було:

— Чому ти не привіз із собою ні золота, ні алмазів? Ти міг зробитися багатим, а ти залишився бідним, Макумазане?

— Тому що я забув попросити їх, — відповів я.

— Так, я знаю, ти забув попросити їх. Ти був такий зайнятий думкою про те, як важко сказати “пробач” тій прекрасній пані, імені якої я не знаю, що забув попросити алмази. Це дуже схоже на тебе, Макумазане, е-ге-ге! Дуже на тебе схоже! — потім він втупився на вогонь, перед яким сидів, як завжди, і додав: — Все-таки мені здається, що алмази зроблять тебе багатим одного прекрасного дня, коли не буде жінки, з якою міг би ти попрощатися, Макумазане.

То був вдалий випад з його боку, бо, як ви знаєте, друзі мої, цей прогноз збувся в копальнях царя Соломона, чи не так? “Коли не було більше жінки, з якою міг би я попрощатися”.

Гуд відвернувся, а Аллан поспіхом продовжував, мабуть, пригадавши Фаулату і помітивши, що його мимовільний натяк завдав болю.

— Зікалі дуже зацікавився всією нашою історією і залишив мене на кілька днів у Чорному Яру, щоб я міг йому все розповісти.

— Я знав, що Хоу-Хоу — ідол, — сказав він, — але хотів, щоб ти сам у цьому переконався, і я бачив, що той красень Іссикор помре. Але я нічого йому не сказав, бо тоді б він міг померти дуже рано, не довівши вас до своєї країни, і я не одержав би цього листя. А як би я без них показував картини у вогні? А тепер у мене багато листя з дерева Видінь. Мені вистачить до кінця своїх днів. Нині дерево згоріло, й іншого такого немає на землі і не буде. Я радий, оскільки не хочу, щоб з’явився інший волхв, такий же могутній, як і Зікалі. Поки росло дерево Видінь, верховний жрець Хоу-Хоу був майже такий самий великий, але нині він мертвий, а дерево його згоріло, а я, Зікалі, владарюю один. Ось чого я добивався, Макумазане, і ось навіщо я тебе послав до країни хоухойа.

— Хитрий ти, старий шахраю! — вигукнув я.

— Так, Макумазане, я хитрий, а ти простий, і серце моє чорне, як моя шкіра, а твоє серце біле, як шкіра твоя біла. Ось чому я великий, Макумазане, і простягаю владу свою над тисячами, і бажання мої виконуються, а ти, Макумазане, малий і не маєш влади і помреш, не виконавши своїх бажань. Але — хто знає? Мабуть, на тому світі буде інакше. Хоу-Хоу був великий, а нині де Хоу-Хоу?

— Ніякого Хоу-Хоу ніколи не було, — сказав я.

— Так, Макумазане, ніякого Хоу-Хоу ніколи не було, але були жерці Хоу-Хоу. Хіба не так буває з усіма богами, яких люди створюють собі? Їх немає і не було, але є їхні жерці, і вони піднімають спис могутності і пронизують серце людей великим страхом. Що таке боги, яких ніхто не бачить, коли є жерці, що стрясають списом і пронизують серця своїх шанувальників? Бог є жрець, або жрець є бог — як тобі більше подобається, Макумазане.