Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 36)

— Пане, — сказала вона, — випущеному на волю в’язню часто заважка свобода і серцю його не вистачає полону. Пане, я добра рабиня і любляча, візьми мене з собою!

— Ні, Драмано, — відповів я, стрибаючи в човен. — Човник переобтяжений. Це не привело б ні до твого щастя, ні до мого. Прощавай!

Вона пильно дивилася на мене, і вираз скорботи на її обличчі поступово змінився гнівом, як це часто буває в ображеної жінки. Потім, прошепотівши щось подібне до “зневажена”, вона залилася злими сльозами і пішла геть. Я, зі свого боку, дав знак відчалювати, почуваючись злодієм і зрадником. Та що мав удіяти? Правда, Драмана була добрим другом, я був їй вдячний. Але ми відплатили їй за допомогу — ми врятували її від Хоу-Хоу. А в іншому треба ж було покласти цьому край. Тільки-но вона сіла 6 у човен, висловлюючись метафорично, вона вже не вийшла б із нього.

Ми вийшли у відкрите озеро. Яскрава вода весело фала брижами, і я був радий, що розквитався з усіма цими болісними ускладненнями і міг відпочити серед чистої природи. Ми дісталися до острова і зупинилися поблизу того місця, де колись стояло стародавнє місто зі скам’янілими мешканцями. Але ми не зійшли на берег; навколо лише збігали струмки гарячої лави, стікаючи в озеро, а руїни зникли в морі попелу. Не думаю, що хтось побачить знову ці страшні реліквії минулого, невідомо наскільки віддаленого.

Тихо обминали ми острів і ось під’їхали до місця, де була скеля Пожертв. Вона зникла, а з нею і паща печери, і сад Хоу-Хоу з деревом Видінь, і всі родючі оброблені поля. Води озера, каламутні і пінні, билися тепер лише об купу каміння, що була єдиним залишком Священного острова. Катастрофа розгорнулася грандіозна: на місці вулкана підіймався лише уламок охололої лави, вмираюче серце якої ще стікало червоними потоками вогненної крові.

Коли ми закінчували Наш об’їзд берегів, де не залишалося жодної живої істоти, і лише раз чи двічі ми бачили роздутий напівмавпячий труп хоухойа, що гойдався на хвилях; сонце вже сідало, і перш ніж ми опинилися знову з боку міста, стало зовсім темно. Поки світло дозволяло нам бачити, ми гребли прямо на пристань.

Та ледве згас останній промінь, наші четверо веслярів — екс-неофіти Хоу-Хоу — пошепки почали радитися. Потім наш напрям змінився, і човен пішов паралельно берегу, поки ми не досягли гирла Чорної річки. Було так темно, що я не помітив, як ми залишили за собою озеро й увійшли до річки. Я відчув цей перехід лише за зростанням сили течії. А течія була дуже стрімка після розливу, і несло нас з великою швидкістю. Я боявся, як би нам у темряві не наштовхнутися на скелі або на навислі гілки дерев, але наші веслярі, очевидно, знали кожну п’ядь на річці. Ми весь час не відхилялися від середини, де течія була особливо сильною.

Так ми пливли, потроху гребучи, побоюючись нещасного зіткнення, поки не зійшов місяць, що пролив достатньо світла навіть у це затінене місце, оскільки нещодавно був повний місяць. Веслярі налягли на весла, і ми стрілою понеслися повноводою рікою.

— Тепер, баасе, все прекрасно, — сказав Ханс, — при такій швидкості дурні веллоси навряд чи нас спіймають, навіть якщо спробують. Ми маємо вважати себе щасливими: ви — оскільки втекли від двох дам, які розтерзали б вас на шматки в суперечці через вас, я — через те, що покинув країну, де тубільний дурень до того надокучав мені, що я б незабаром помер.

Він замовк і раптом відчайдушно промовив:

— Зовсім ми не такі щасливчики! Ми дещо забули!

— Що? — запитав я з тривогою.

— Та як же, баасе, а ті червоні й білі камінчики, по які ми сюди приїхали? Сабіла наповнила б ними наш човен, якби ми тільки попросили її про це, і нам би не довелося більше працювати, а сиділи б ми в найпривітніших будинках та пили б кращий джин з ранку до ночі.

Із цими словами мені остаточно зробилося погано. Істина була очевидна. Серед невідкладних справ, що стосуються життя і смерті, одруження і свободи, я зовсім забув про алмази і золото. Втім, я не уявляю собі, як би я при прощанні попросив їх у Сабіли. Це означало б із найвищих гірських висот упасти в глибочезну безодню. Таке прохання залишило б у неї неприємне відчуття. Людина, яку вона вважала — ну, абсолютно неабиякою, раптом нагадує їй, що залишається владнати деякі грошові справи і їй треба заплатити кругленьку суму за надану послугу. Далі, мішки з коштовностями неодмінно викликали б підозру. Звичайно, Сабіла могла б покласти їх у човен разом зі зброєю. Але їх важко і незручно було б везти, як я пояснив Хансові. І все-таки мені було прикро — ще раз мої надії на багатство, тобто солідне забезпечення до кінця моїх днів, розсіялися димом.

— Життя дорожче за золото, — повчально сказав я Хансові, — а велика шана ліпше того й іншого.

Це звучало цитатою з книги прислів’їв, але я навів її не зовсім правильно, розраховуючи, що Ханс може не помітити неточності. Але він знав більше, ніж я думав, бо відповів:

— Так, пане, ваш преподобний батько, бувало, мовив це і ще додавав, що краще жити на порожній юшці, як би від неї не здувало живіт, але зі спокійною душею, ніж у багатих хоромах з двома безглуздими бабами, що сталося б із вами, баасе, якби ви залишилися у веллосів. А зараз ми спокійні, баасе, хоча й не набили собі кишень золотом та алмазами, які, за вашими словами, занадто важкі, — такі спокійні, що я думаю поспати, баасе. Але, баасе, це що таке?

— Нічого. Це виють у лісі нещасні волохаті жінки за своїми мертвяками, — відповів я безтурботно, оскільки крики відчаю, що гучно лунали в тиші над річкою, ще дзвеніли. До того ж думки мої були зайняті втраченими алмазами.

— Добре, коли так, баасе. Хай виють, поки не набридне, не мій це клопіт. Але це не крики, це плескіт весел. Веллоси женуться за нами.

Я прислухався і з жахом почув удалині розмірені удари весел — їх було багато, мабуть, п’ятдесят. За нами гнався великий човен.

— О, баасе! Це знову ваша вина. Без сумніву, пані Драмана так любить вас, що не хоче розлучатися і послала за нами навздогін великий човен. А можливо, — додав він, знову сподіваючись на краще, — це панна Сабіла присилає нам як прощальний дар коштовності, щоб ми іноді згадували про неї.

— Це прокляті веллоси посилають Нам у подарунок списа, — похмуро відповів я і додав: — Заряди рушницю, Хансе. Я не здамся живим.

Яка б не існувала причина, але було зрозуміло, що нас переслідують, і в глибині душі мені хотілося знати, чи винна в цьому Драмана. Звичайно, я повівся з нею грубо, а дикунки бувають іноді дуже мстиві. Але все-таки мені хочеться вірити, що вона була непричетною до цього. Істини я так і не дізнався.

Наша команда з чотирьох утікачів-шпигунів теж почула весла і посилено взялася за роботу. Великі небеса! Як вони гребли! Годину за годиною ми линули вниз за швидкою річкою, а за нами з кожною хвилиною все ближче лунали удари невпинних весел. Стрімко летів наш човен, але в наших переслідувачів було п’ятдесят веслярів, а в нас лише четверо — як могли ми сподіватися на успішну втечу?

Ми якраз проходили мимо місця ночівлі, коли їхали сюди — ліс ми вже залишили позаду і тепер мчали ущелиною, — коли я розрізнив переслідувачів на відстані півмилі вище. Це був один із найбільших човнів веллоського флоту. Потім місяць перемістився і протягом кількох годин я човна не бачив. Але було чутно, що він. до нас усе ближче й ближче, як вірний шукач, що наганяє раба-втікача.

Наші веслярі почали втомлюватися. Ми з Хансом узялися за весла, щоб двоє з них могли відпочити і поїсти. Потім ми змінили другу пару. Наш човен втратив при цьому деяку відстань, оскільки ми непризвичаєні були до веслування. Втім, завдяки швидкості течії, брак спритності великої ролі не відігравав.

Нарешті почало світати, відблиск дня проник до ущелини, і при слабкому непевному світлі я побачив переслідувачів за якихось сто ярдів позаду. То було чарівне у своєму роді і незабутнє видовище. Круті схили кам’яного громаддя; вузька смуга синього неба між ними. Темний бурий потік, а його поверхнею ковзає наш вутлий човник із чотирма змученими веслярами, а за ним мчить велике бойове судно, присутність якого видає чорний силует остова і білі смужки збитої веслами піни.

— Вони швидко йдуть, баасе, а нам ще далеко. Вони нас скоро наздоженуть, баасе, — сказав Ханс.

— Отже, ми маємо затримати їх трохи, — відповів я похмуро. — Подай мені рушницю, Хансе, а сам бери вінчестера.

Лежачи на дні човника, вперши руки в корму, ми вичікували зручного моменту. Та ущелина розширилася, і ми досить чітко могли бачити наших переслідувачів уже за п’ятдесят ярдів від нас.

— Цілься нижче, Хансе, — сказав я і випустив обидва заряди з рушниці у двох передніх веслярів.

Ханс не змусив себе чекати, й оскільки вінчестер був на п’ять зарядів, продовжував ще стріляти, коли я вже закінчив.

Результат позначився миттєво. Кілька чоловік полягло, кілька весел упало у воду — не скажу скільки, — і здійнявся стогін і крик поранених та їхніх супутників. Серед полеглих був, мабуть, керманич. Човен закрутився і якийсь час стояв упоперек течії, підставляючи під постріли дно і ризикуючи перекинутися. Я зарядив рушницю і всадив у неї дві розривні кулі, надіючись пробити дно. Мабуть, я досяг мети, оскільки, виправивши курс, вони пішли значно повільніше, і мені здавалося, що один з веслярів вичерпував воду.