Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 35)
Можете собі уявити, як я був приголомшений. Я не знаходив, що сказати, мені наче заціпило. Я сидів нерухомо; ці старі мавпи втупилися в мене, а Сабіла скоса стежила за мною і чекала. Мовчання ставало ніяковим. Ханс кашлянув і прошепотів:
— Поступіться, баасе, і кінець. Не так це страшно, як здається, і, далебі, багатьом би навіть сподобалося. Краще поцілувати красуню, ніж щоб вам перерізали горлянку. Якщо жінка публічно просить її поцілувати, а чоловік відмовляється — вона цього ніколи ні за яких обставин не прощає, баасе.
Я зрозумів справедливість цього доказу і, коротко кажучи, сів на знаменитий стілець і зробив… ну, словом… те, що від мене вимагалося. Господи, яким дурнем я почувався, коли ці ідіоти зраділи, і Ханс посміхався до мене знизу, ніби зграя павіанів у клітці. Втім, то була лише церемонна проста формальність — легкий дотик губами до лоба прекрасної Сабіли і такий же дотик у відповідь. Після поцілунку ми якийсь час сиділи поряд і слухали, як ці старі бовдури співали смішну пісню про одруження героя з богинею, складену на такий випадок. Користуючись шумом, який був вельми сильний, бо легені вони мали чудові, Сабіла тихо промовила, не повертаючи до мене голови і навіть не дивлячись на мене:
— Пане, спробуй не здаватися таким нещасним, щоб ці люди нічого не запідозрили і не почали б нас підслуховувати. Згідно із законом, — продовжувала вона, — ми не будемо зустрічатися до дня весілля, але мені потрібно побачитися з тобою наодинці сьогодні вночі. Не бійся, — додала вона із саркастичною усмішкою, — хоча я мимоволі прийду одна, ти можеш привести із собою свого товариша, бо те, що я скажу, стосується вас обох. Чекай на мене в коридорі, що веде з цієї кімнати до твоєї, рівно опівночі, коли всі сплять. У коридорі немає вікна і стіни там товсті — нас не побачать і не почують. Не забудь замкнути за собою двері, а я замкну двері до цієї кімнати. Ти зрозумів?
Розлючено плескаючи в долоні, щоб висловити своє захоплення музичним антрактом, я шепнув у відповідь, що зрозумів і прийду неодмінно.
— Чудово. Коли закінчиться спів, оголоси, що маєш до мене прохання. Ти побажаєш, щоб завтра тобі дали човна і веслярів для поїздки на острів. Скажи, що ти маєш обстежити, чи не залишилося на його берегах кого-небудь із лісового племені. Якщо так, то ти, мовляв, вживеш заходів, щоб покінчити з ними і не дати їм утекти. А зараз більше жодного слова.
Нарешті пісню доспівали, і цим завершилася вся церемонія. На знак закінчення Сабіла підвелася з трону і вклонилася мені. Я зробив те саме. Потім ми публічно розпрощалися до щасливого весільного ранку. Проте перед тим, як розійтися, я привселюдно попросив, як особливої милості, щоб мені дозволили відвідати острів або хоча б об’їхати його, і навів вказані Сабілою причини. Сабіла сказала у відповідь: “Хай буде так, як хоче мій пан”. І, перш ніж хто-небудь устиг заперечити, вийшла у супроводі кількох придворних Дам і Драмани, якій, мабуть, не подобався несподіваний хід подій.
Переходжу до нічного побачення. У визначений час я вийшов у коридор разом із Хансом, що намагався ухилитися, посилаючись на голландське прислів’я, що двоє — пара, а третій завжди зайвий. Кілька хвилин ми прочекали в темряві. Але в кінці коридору відчинилися двері, і назустріч нам з’явилася Сабіла в білому одязі, з факелом у руках. У цій обстановці, в цьому освітленні, вона здавалася такою прекрасною! Не витрачаючи часу на вітання, вона сказала:
— Пане мій, Нічний Вартовий, я бачу тебе на сторожі вночі, за моїм проханням. Це прохання могло здатися тобі дивним, але вислухай мене. Ти, звичайно, не можеш припускати, щоб я хотіла нашого шлюбу, не бажаного тобі. Я належу до іншої раси, і ти в мені бачиш тільки напівдику жінку, яку волею долі ти врятував від ганьби або смерті. Ні, не заперечуй, благаю тебе, бо іноді правда буває хороша. Я також відверто висловлю причину, чому мені самій не бажаний цей шлюб, точніше, найголовнішу причину: я кохала Іссикора, який з дитинства був товаришем моїх ігор, поки не став для мене більше, ніж товаришем.
— Так, — перебив я її, — я знаю, що і він тебе любив. Але чому ж на смертному одрі він сам наполягав на нашому шлюбі?
— Тому, пане, що у Іссикора було благородне серце. Він вважав тебе найбільшою людиною — напівбогом, як говорив він мені. І він думав, що ти зробиш мене щасливою і будеш мудрим правителем і збудиш країну від сну. Нарешті, він знав, що, якщо ти не одружуєшся зі мною, будеш убитий разом із твоїм другом. Мабуть, він судив неправильно, але не варто забувати, що дух його затьмарила отрута, бо я переконана, що не тільки від страху він помер.
— Розумію. Честь йому і слава, — сказав я.
— Дякую. Знай, пане мій, що, хоча і неосвічена, я вірю в нове життя за брамами смерті. Мабуть, ця віра перейшла до мене від моїх прабатьків, які поклонялися іншим богам, окрім диявола Хоу-Хоу; але така моя віра. І я сподіваюся, що, коли я переступлю поріг смерті (чого, мабуть, мені не довго чекати), за порогом я зустріну Іссикора — того Іссикора, яким він був до прокляття Хоу-Хоу й отрути жерців. І з цієї причини я не стану дружиною жодному живому.
— Честь і слава тобі також, — пробурмотів я.
— Дякую, пане. Тепер перейдімо до інших справ. Завтра пополудні буде готовий човен, і в ньому ти знайдеш вкрадену у вас зброю і всі ваші речі. На веслах сидітиме четверо веслярів — люди, відомі в місті за донощиків, поставлених жерцями Хоу-Хоу. Тепер, коли Хоу-Хоу немає, вони приречені на смерть — не раптову, але на смерть від хвороби або нещасного випадку, бо радники Веллу бояться, щоб ці люди не відновили владарювання Хоу-Хоу. А тому вони прагнуть покинути цю країну, поки не пізно.
— Ти бачилася з цими людьми, Сабіла?
— Ні, але Драмана бачилася. А тепер, пане, я маю тобі дещо повідомити, якщо тільки ти сам не здогадався, бо я говорю це не без сорому. Драмана не хоче нашого шлюбу, пане. Ти врятував Драма-ну так само, як і мене, і Драмана, неначе Іссикор, бачить у тобі напівбога. Достатньо тобі сказати, що з цієї причини вона хоче тобі свободи, вважаючи за краще, щоб ти був утрачений для нас обох, аніж залишився тут моїм чоловіком. Чи досить того, що я сказала?
— Цілком, — відповів я, знаючи, що Сабіла говорить правду.
— Отже, мені залишається тільки додати, що я сподіваюся, що все пройде благополучно, і вдосвіта наступного дня ти і жовта людина, твій слуга, будете за межами цієї проклятої країни. Потім я прошу тебе — у своїй рідній країні згадуй іноді Сабілу, нещасну царицю приреченого народу, яка день за днем, підводячись з ліжка і лягаючи спати, думатиме про того, хто врятував її від загибелі. Прощай, пане мій, щасливої дороги, і тобі, Світло-в-темряві, щасливої дороги!
Вона взяла мою руку, поцілувала її і вийшла так само плавно, як увійшла.
Так востаннє я бачив Сабілу Прекрасну. Відтоді я не чув про неї. Не знаю, чи довго вона прожила. Але думаю, що ні, тієї ночі в очах її я побачив смерть.
Розділ XVІ
НА ЖИТТЯ І СМЕРТЬ
Тепер як шотландський пастор я, нарешті, приступаю до того натхненного слова, з якими прокидається найдрімотніша паства. Весь ранок після опівнічного побачення ми з Хансом просиділи в нашій кімнаті, бо, за веллоським етикетом, за кілька днів до весілля наречений не має виходити з будинку без спеціального дозволу — щоб не спокусила його очей чужа врода.
Опівдні ми поїли — тобто, оскільки йдеться про мене, зробили вигляд, що їмо, бо стурбованість позбавила мене апетиту. Потім з’явився начальник нашої тюремної варти — назвімо мою свиту її справжнім ім’ям — і доповів, що йому доручено провести нас до човна, який повезе на оглядини того, що залишилося від острова. Я відповів, що ми йдемо. Отже, зібравши наше скромне майно, аж до вузлика зі зміною білизни і в’язки гілок з древа Видінь, ми вийшли і вирушили на пристань під конвоєм тюремників, обличчя яких набридли мені до нестями. Біля пристані на нас чекав невеликий човен. Четверо веслярів із закритими обличчями — всі четверо міцні хлопці — підняли весла на знак вітання. Мабуть, берег попередньо очистили від роззяв. На пристані була тільки одна людина — жінка в довгому чорному плащі, що приховував її обличчя.
Коли ми сідали у човен, жінка підійшла до нас і скинула капюшон. Це була Драмана.
— Пане мій, — сказала вона. — Мене прислала сестра, нова Веллу, сказати тобі, що ти знайдеш залізні труби, що плюють вогнем, і все інше, під рогожею на носі човна. Вона просила побажати вам від її імені щасливої дороги до острова, який колись називався Священним, який вона не хотіла б іще раз побачити.
Я подякував Драмані і просив передати уклін Веллу, моїй нареченій, і голосно додав, що сподіваюся незабаром вітати її особисто, коли з неї “спаде покривало”.
Потім я обернувся, щоб сісти в човна.
— Пане, — сказала Драмана, судорожно стискаючи пальці. — У мене до тебе прохання. Візьми мене з собою подивитися востаннє на острів, де я так довго жила рабинею, і який мені хочеться побачити ще раз тепер, коли я вільна.
Я інстинктивно відчув, що назріла криза і потрібно бути твердим, навіть грубим.
— Ні, Драмано, — відповів я, — звільненому рабу не варто спокушати щастя і відвідувати свою в’язницю, бо знову її ґрати закриються за рабом.