Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 34)

— Пане, часу в мене мало, а я маю тобі сказати щось іще. Швидко я відійду, і я буду всіма забутий, навіть Сабілою, якій сподівався стати чоловіком. Тому я прошу тебе одружитися із Сабілою.

Я сторопів, але стримався і дав йому закінчити.

— Я вже велів їй сповістити, що така моя остання воля. Я також сповістив про це всіх старійшин народу, і сьогодні на вранішній нараді вони схвалили цей шлюб, який справедливий і мудрий, і послали вісника сказати мені, щоб я помер якнайшвидше, щоб не затримувати вашого весілля.

— Великі небеса! — вигукнув я, але він знову зупинив мене і продовжував:

— Пане, хоч Сабіла не твоєї раси, все ж таки вона дуже вродлива і розумна. З таким чоловіком, як ти, вона перетворить веллосів на великий народ, яким, за переказами, вони були в давнину, поки не лягло на них те црокляття Хоу-Хоу, яке нині зламане. Бо ти мудрий і сміливий, і знаєш багато того, чого не знаємо ми. Народ тобі служитиме як богу, і, можливо, стане поклонятися тобі замість Хоу-Хоу, і ти започаткуєш могутню династію. Спершу ця думка може здатися тобі дивною, але скоро ти зрозумієш її велич. Як би там не було — якщо навіть ти не згоден — буде так, як я сказав.

— Чому? — запитав я, вже не маючи сили стримуватися.

— Тому, пане, що ти тепер полонений у цій країні, і попри всю твою хоробрість, тобі звідси не піти, бо ніхто не повезе тебе вниз річкою і за тобою буде нагляд. Мало того, повернувшись до будинку Веллу, ви не знайдете своїх зарядів, окрім тих небагатьох, які маєте зараз при собі, отже, ви майже беззбройні. А тому, оскільки ти маєш залишатися тут до кінця життя, тобі краще побратися із Сабілою, ніж з якою-небудь іншою жінкою, бо вона найпрекрасніша і найрозумніша за них усіх. За правом крові вона правителька, і, одружившись з нею, ти станеш Веллу, як став би я, згідно з нашим звичаєм.

Тут він заплющився і хвилину, здавалося, лежав непритомним. Але він знову підвів повіки і, дивлячись на мене впритул, простягнув свої слабкі руки і вигукнув:

— Хай живе Веллу! Довгі літа і слава великому Веллу!

На цьому не скінчилося, бо, на мій жах, через перегородки, які розділяли світлицю, озивалися, немов луна, жіночі голоси:

— Хай живе Веллу! Довгі літа і слава великому Веллу!

Іссикор знепритомнів; ніщо, здавалося, не доходило до його свідомості. Почекавши трохи, ми з Хансом вийшли, вважаючи, що настав кінець. Але ми помилилися, бо він прожив до ночі і, як мені говорили, перед смертю на кілька годин опритомнів. У цей час його відвідала Сабіла у супроводі найзнатніших радників. Тоді, мабуть, цей нещасний, але самовідданий Іссикор, найвродливіший з усіх бачених мною людей, якщо не для мого, то для свого власного задоволення, зробив усе, що йому під силу, для блага своєї батьківщини і володарки серця.

— Що ж, баасе, — сказав Ханс, коли ми вийшли нарешті за поріг, — я вважаю, треба нам іти додому? Тепер це ваш будинок, чи не так, баасе? Ех, баасе, марно тепер дивитися на річку, бо, як ви бачите, ці веллоси такі передбачливі, що вже прислали вам царську свиту, як годиться вождю.

Я озирнувся. Ханс сказав правду. Замість одного старійшини, що проводжав нас до будинку, біля дверей чекали двадцять здорованів, озброєних списами. Вони вітали мене вельми шанобливо і наполягали на тому, щоб іти за мною невідступно. Так ми пішли назад під конвоєм. Ханс усю дорогу пасталакав.

— Я цього чекав, баасе. Коли чоловік за своєю натурою дуже любить жінок, баасе, вони це розуміють без слів, баасе, і готові, зі свого боку, полюбити його. Так воно й сталося в нашому випадку, баасе. Панна Сабіла з тієї миті, як побачила вас, нітрохи не думає про Іссикора, хоч він такий вродливий і так далеко їздив заради неї. Ні, баасе, вона побачила, що у вас є щось таке, чого вона не знайде у двох з гаком ярдах пана Іссикора, який, по суті, просто надутий барабан і лише зчиняє шум, якщо по ньому вдарити. — маленький шум при легкому ударі і великий шум при стусані. А втім, чим би він не був, тепер із ним покінчено, і не варто витрачати часу на розмови про нього. Що ж? Країна непогана — жити можна, тим паче тепер, коли майже всі хоухойа померли, — он скільки їх тіл прибило до берега, а пиво, без сумніву, можна буде зварити міцніше, і тютюн тут є. Нам тут буде непогано, поки не набридне, баасе. А тоді втечемо. Все ж таки я радий, що мене тут не примусять одружуватися, баасе, або працювати як віл, щоб витягнути з твані тутешніх дурнів.

Так він ішов, базікаючи про різні дурниці, а я був до того пригнічений, що не міг слова вимовити. Правда, завжди трапляється те, чого не чекаєш. Яких тільки небезпек не передбачав я за останні кілька днів і скільки небезпек подолав! Але це мені й не снилося! Дрібниці долі! Посадять тебе полоненим до позолоченої клітки та ще примусять заробляти на життя, як дресировану мавпочку. Чудово, я пролізу між пруттям ґрат або моє ім’я не Аллан Квотермейн! Проте в цей момент ґрати видалися дуже щільними і міцними, тим паче, що за нами крокували ці джентльмени зі списами.

Належним чином ми прибули у палац Веллу і пройшли прямо до своєї кімнати. Ханс негайно провів обстеження в кутку і вигукнув:

— Іссикор мав рацію, баасе! Всі патрони зникли і рушниці теж. Тепер у нас залишилися тільки револьвери і двадцять чотири заряди на двох.

Я подивився — немає рушниць! Поглянув у вікно — і що ж! У саду двадцять моїх охоронців уже розмічали відстань, де поставити сторожові будки!

— Вони хочуть влаштуватися поблизу, щоб бути під рукою, коли знадобляться баасу або коли баас знадобиться їм, — багатозначно вимовив Ханс і додав: — Я думаю, куди б Веллу не йшов, йому завжди належить свита з двадцяти чоловіків.

Найближчими днями я зовсім не бачив ні Сабіли, ні Драмани, оскільки вони були зайняті урочистим похованням спочатку Веллу, потім нещасного Іссикора. Мене і Ханса з якихось релігійних мотивів на похорон не запрошували.

Незмінно мене пильно вартували кілька старійшин. Варто було мені висунути носа за двері, як вони з’являлися з-за рогу і з низьким уклоном виступали вперед, не упускаючи нагоди наставляти мене в історії і звичаях веллосів. Мені здавалося, що я знову перетворився на школяра, читаю “Сендфорда і Мертона” і засвоюю науки за допомогою бесід. Набридали мені ці джентльмени до смерті. Щоб відкараскатися від них, я робив довгі прогулянки швидким кроком, але вони відважно дріботіли підтюпцем зі мною поряд, поки не падали з ніг, і говорили, говорили безугавно. А якщо мені вдавалося ухилитися від старих радників, то ескорт двадцяти опинявся тут як тут. І коли моїм охоронцям здавалося, що я заходжу куди не слід, то десятеро з них кидалися вперед і чемно заступали мені дорогу.

Нарешті, на третій чи четвертий день всі похоронні церемонії скінчилися і мене викликали до Сабіли.

Як Ханс сказав згодом, усе мало дуже красивий вигляд. Сцена не була позбавлена пафосу зі своїм дещо облудним напівзабутим церемоніалом, успадкованим від висококультурної раси.

Сабіла була прекрасна у своєму пишному варварському вбранні. З гідністю розігрувала вона роль королеви, як це робили її прабабусі протягом тисячоліть. Її оточували сивочолі придворні індуна — ті самі, що так отруювали мені прогулянки.

Проте процедура здалася мені дуже нудною, бо всі старійшини по черзі виголошували промову, в якій повторювали все сказане попереднім оратором, розказуючи з деякими варіаціями те, що відбулося в країні відтоді, як нога моя вперше ступила на їхній берег, і додаючи до цього фантастичний звіт про скоєне мною і Хансом на острові.

Із цих промов я дізнався, що дикий Волохатий народ, іменований хоухойя, загинув у великій катастрофі і живими для продовження племені залишилася тільки жменька старих, жінок і дітей. Тому, за їхніми словами, веллосам на два-три покоління не загрожує небезпека від диких сусідів, як це доводить плач, що чувся в лісі ночами (я сам чув його, страшний трагічний хор майже тваринного горя). Цей плач, говорили безжальні мудреці, приносив веллосам велике щастя; і тепер саме час вистежити лісовий народ і перебити їх до останнього немовляти. На їхнє переконання, я був саме тією людиною для виконання цього завдання!

Коли всі вони висловилися, настала черга Сабіли. Вона підвелася зі свого трону і звернулася до мене із витонченим пишнослів’ям. Перш за все вона згадала про своє особисте горе — втрату батька і нареченого, що загострювало почуття її слабкого жіночого серця. Потім вона дуже зворушливо дякувала Хансу і мені за все, що ми зробили заради її порятунку. Тільки завдяки нам уникла вона смерті або ще гіршої долі зробитися жалюгідною рабинею в Хоу-Хоу, якого ми знищили і тим визволили і її, і всю країну. Далі вона проголосила заздалегідь підготовленими фразами, що тепер їй не час думати про минулі жалі і загиблу любов, бо вона має дивитися в майбутнє. Для людини, подібної до мене, може бути лише одна гідна нагорода — царський скіпетр і на додачу її власна чарівна персона.

Тому, за бажанням своїх радників, вона призначила наше весілля на чотирнадцятий ранок від нинішнього дня, після чого за шлюбним правом я буду всенародно проголошений законним Веллу. При цьому вона запросила мене сісти поряд на спеціально для цього випадку приготований порожній стілець, щоб ми могли обмінятися поцілунком заручених.