Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 110)
Розділ XXIII
Я ВСЕ СКАЗАВ
Минув тиждень. Я відчув себе дещо краще одного теплого полудня. До мене раптом з’явився вісник сера Генрі і сказав, що Зорайю приведуть опівдні до першої кімнати королеви, і що Куртіс просить мене бути присутнім при цьому. Мені хотілося подивитися ще раз на нещасну королеву, і я гукнув на допомогу Альфонса — він був справжнім скарбом для мене в моєму стані. Я прийшов раніше за інших, хоча кілька офіційних придворних осіб уже були там, оскільки їм наказали з’явитися. Тільки-но я всівся, як, супроводжувана загоном королівських охоронців, з’явилася Зорайя, така ж прекрасна і гордовита, як завжди, але з виразом гіркоти на гордому і похмурому обличчі. Вона була вбрана за звичаєм у королівську “кеф” і тримала в правиці срібного списа. Захоплення і жаль охопили мене, коли я глянув на неї. Я звівся на ноги і низько вклонився їй, висловивши співчуття, що не можу стояти перед нею через мій стан.
Вона трішки почервоніла і гірко засміялася.
— Ти забуваєш, Макумазане, — сказала вона, — я більше не королева, я — полонянка, над якою будь-хто може сміятися!
— Але ти жінка, — заперечив, — отже, до тебе слід виявляти пошану, крім того, ти перебуваєш у складному стані, отже, удвічі заслуговуєш на пошану!
— Ти забув, — відповіла вона з усмішкою, — що я хотіла загорнути тебе в золотий лист і повісити на колоні храму!
— Ні, — сказав я, — запевняю тебе, я не забув цього. Я часто думав про це, коли мені здавалося, що битва профана нами. Але колона на своєму місці, а я залишився тут, хоча й ненадовго, навіщо говорити про це?.
— О, ця битва, битва! — продовжила вона. — Я хотіла б знову бути королевою, хоч на одну годину, щоб помститися проклятим шакалам, які кинули мене в біді. Ці баби, ці люди з пташиними серцями дозволили перемогти себе!
Зорайя задихалася у своєму гніві.
— О, цей маленький боягуз біля тебе! — вказала срібним списом на Альфонса. — Він утік і виказав мої плани. Я хотіла зробити його начальником війська і показати солдатам, сказавши, що це великий Бугван! — Альфонс зітхнув і засумував. — Усюди мене спіткала невдача! Він сховався під прапором і підслухав усі мої плани. Я хотіла б убити його, та, який жаль! Не можу! А ти, Макумазане, я чула, що ти зробив! Ти — хоробра людина, у тебе чесне серце! і твій чорний дикун! Він був справжній чоловік. Я хотіла б побачити, як він боровся з Насту на сходах!
— Ти дивна жінка, Зорайо! — сказав я. — Прошу тебе, вимоли прощення у королеви Нілепти, може, вона помилує тебе!
Вона голосно засміялася.
— Я проситиму милосердя? — сказала вона. — Ніколи!
Цієї миті ввійшла Нілепта в супроводі Куртіса та Гуда й сіла. Обличчя її було безпристрасне. Що стосується Гуда, він мав зовсім хворий вигляд.
— Вітаю тебе, Зорайо! — сказала Нілепта, помовчавши. — Ти накликала горе і печаль на моє королівство, через тебе тисячі загинули в бою, ти двічі робила спробу вбити мене, ти присягнулася вбити мого пана та його супутників і скинути мене з трону! Хіба ти не заслуговуєш на смерть? Говори, Зорайо!
— Мабуть, королева, сестра моя, забула головний пункт звинувачення! — відповіла Зорайя своїм музичним голосом. — Він свідчить таке: ти намагалася відбити у мене коханого мого Інкубу! За цей злочин сестра моя хоче вбити мене, а не за те, що я почала війну! Щастя твоє, Нілепто, що я надто пізно звернула увагу на його кохання до тебе! Слухай, — продовжувала вона голосніше, — мені нічого сказати вам, окрім того, що сказала б я, якби виграла битву! Роби зі мною що хочеш, королево, хай Інкубу буде королем, тому що він — причина всього зла! Хай це буде кінцем усієї історії. — Зорайя випросталася, кинула гнівний погляд своїх глибоких очей на сера Генрі і почала гратися своїм списом.
Сер Генрі нахилився до Нілепти і щось їй прошепотів.
— Зорайо! — заговорила Нілепта. — Я була завжди доброю сестрою для тебе! Коли наш батько помер, у країні виникли сумніви і розмови про те, чи маєш ти сидіти на троні разом зі мною і бути королевою! Я — старша сестра — подала голос за тебе. “Хай Зорайя буде королевою так само, як і я. Ми — двійнята, ми росли разом від народження, чому ж надавати перевагу мені?” — сказала я. Ми завжди були разом, сестро моя! Тепер ти знаєш, що винна переді мною і твоє життя в небезпеці! Та я пам’ятаю, що ти моя сестра, що ми разом бавилися дітьми і любили одна одну, разом спали, обійнявшись, тому серце моє рветься до тебе, Зорайо! Але образа, яку ти— мені завдала, надто серйозна, я не пощадила б твого життя. Поки ти житимеш, у нашій країні не буде спокою! Але ти не помреш, Зорайо, бо мій дорогий чоловік просив у мене, як милість, пощадити твоє життя! Я дарую йому твоє життя, як мій весільний подарунок, хай він робить із ним, що хоче. Я знаю, що ти кохаєш його, але він не кохає тебе, Зорайо, незважаючи на твою вроду! Хоча ти прекрасна, як зоряна ніч, о, Зорайо, але він кохає мене, а не тебе, він — мій чоловік, і я дарую йому твоє життя!
Зорайя виблискувала очима і мовчала. На Куртіса було боляче дивитися. Манери Нілепти і її слова, хоча вони дихали правдою і силою, зовсім не подобалися мені.
— Я розумію, — пробурмотів Куртіс, дивлячись на Гуда, — я розумію, що ви обидві були приязні одна до одної, ваші почуття природні, але принаймні можна знайти якийсь вихід з того, що сталося! Зорайя має власні володіння, де вона може жити, як заманеться! Чи не так, Нілепто? Втім, я можу тільки радити!
— Я хотів би забути те, що сталося, — додав Гуд, червоніючи, — і якщо Цариця Ночі вважає мене гідним її руки, я готовий завтра ж повінчатися з нею і постараюся бути для неї добрим чоловіком!
Усі погляди звернулися на Зорайю, яка стояла нерухомо, з тією загадковою усмішкою на вродливому обличчі, яку я часто помічав і раніше. Вона помовчала трохи, потім тричі низько присіла перед Нілептою, Куртісом і Гудом.
— Дякую тобі, прекрасна королево, моя велична сестро, — заговорила вона спокійним тоном, — за твою любов до мене з дитячих літ, а особливо за те, що ти віддаєш мою персону і мою долю в руки лорда Інкубу, який буде королем! Нехай щастя, мир і благоденствування уквітчають твій життєвий шлях, ніжна, доброзичлива королево! Царюй довго, звитяжна королево, і тримайся обома руками за кохання твого чоловіка. Хай процвітають твої нащадки, сини й дочки твоєї чудової краси! Дякую тобі, лорде Інкубу, майбутній королю, тисячу разів дякую тобі, що ти захотів прийняти в дар від королеви моє бідне життя і долю та передати її своєму товаришу по зброї і пригодам, лорду Бугвану! Цей учинок гідний тебе, Інкубу! Нарешті дякую тобі також, лорде Бугване, за те, що ти, у свою чергу, удостоїв мене своєю увагою і не відмовився від моєї жалюгідної краси! Дякую тобі тисячу разів і додаю, що ти — добра і чесна людина і присягаюся, поклавши руку на серце, що я сказала б тобі “так”, якби могла! Тепер, коли я подякувала всім, — вона посміхнулася, — я додам усього кілька слів. Мало ви знаєте мене, королево Нілепто, і ви, панове. Для мене немає середини! Я сміюся над вашими жалощами і ненавиджу вас! Я не потребую вашого прощення — для мене це жало змії! Я стою тут перед вами обдурена, покинута, ображена, та все ж тріумфую над вами, сміюся і зневажаю вас усіх! Ось вам моя відповідь!
Раптом, перш ніж хто-небудь міг здогадатися про її намір, вона підняла срібного списа, який тримала в руці, і завдала собі такого сильного удару в бік, що спис пройшов наскрізь, і впала на підлогу.
Нілепта скрикнула. Гуд майже знепритомнів, інші кинулися до Зорайї. Цариця Ночі підняла свою прекрасну голову і поглянула своїми дивовижними очима в обличчя Куртіса, немов прощаючись із ним. Потім голова її відкинулася назад, пролунало зітхання, схоже на ридання, і похмура, але смілива душа Зорайї відлетіла. Її поховали з царською пишнотою, і все було закінчено. Минув місяць від часу трагічної смерті Зорайї. У храмі Сонця відбулася урочиста церемонія, і Куртіс був офіційно оголошений королем країни Цу-венді. Я був хворий і не прийшов на церемонію. Насправді, я ненавиджу такі речі, натовпи народу, звуки труб, майоріння прапорів. Гуд, присутній на церемонії (у повній формі), повернувся і розповів мені, що Нілепта була вельми красивою, а Куртіс тримався так, немов народився королем, і чув на свою адресу гучні вітальні крики, що підтверджували його величезну популярність у країні. Потім, розповідав він, коли в процесії вели королівського коня Денний промінь, народ почав голосно, до хрипоти кричати: “Макумазан! Макумазан!” Кричали так, що він, Гуд, мав був устати на повний зріст в екіпажі і закричати їм, що я хворий і не можу брати участь у церемонії.
Потім сер Генрі, чи, точніше; король прийшов відвідати мене, був вельми стомленим і присягався, що ніколи не нудьгував так у своєму житті. Але я думаю, що він дещо перебільшував. Людській натурі невластиво нудьгувати за таких незвичайних обставин. Насправді, чи не дивна річ, що той, хто за рік до того приїхав у країну нікому не відомим прибульцем, тепер одружився з прекрасною і коханою королевою і зробився королем усієї держави! Я спробував прочитати йому повчання, щоб він не загордився і не захопився блиском і силою своєї влади, і пам’ятав завжди, що був колись простим англійським джентльменом і обраний Провидінням для великого і відповідального обов’язку.