Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 109)

— Я вмираю, вмираю! — голосно крикнув він. — Але це був королівський удар! Де ж ті, що прийшли великими сходами? Я не бачу їх. Де ти, Макумазане, чи ти пішов раніше за мене і чекаєш на мене в царстві вічного мороку? Кров застеляє мені очі, все крутиться довкола, я чую голос… Галаці кличе мене⁴¹!

Раптом нова думка вразила його, він підняв свою скривавлену сокиру і поцілував її.

— Прощай, Інкозі-каасе! — кричав він. — Ні, ні, ми підемо разом, ми не можемо розлучитися. Ми дуже довго жили разом. Нічия інша рука не візьме тебе! Ще один удар, тільки один! Хороший, сильний удар!

Зулус випростався на повен зріст і з диким криком почав крутити сокиру круг своєї голови. Потім зненацька зі страшною силою він ударив нею у священний камінь. Сила нелюдського удару була такою великою, що полетіли іскри, мармуровий камінь із тріском розколовся, і на підлогу впали уламки сокири і її рогової рукоятки. Священний камінь розсипався, і біля нього, стискаючи в руці уламок сокири, впав старий Умслопогас і помер.

Це була смерть героя!

Здивований і захоплений гомін почувся в натовпі людей, які були свідками надзвичайного видовища.

— Пророцтво збулося! — крикнув хтось. — Він розколов священний камінь!

— Так, — сказала Нілепта з властивим їй самовладанням, — так, мій народе, він розколов священний камінь, і пророцтво збулося, оскільки чужоземний король править Цу-венді. Інкубу, мій чоловік, розбив військо Зорайї, і я не боюся її більше. Корона належить тому, хто врятував її! Ця людина, — додала вона, обернувшись і поклавши руку на моє плече, — приїхала сюди, незважаючи на важку рану, разом зі старим зулусом, який лежить там; вони приїхали за сотні миль, щоб урятувати мене від руки змовників. За ці героїчні вчинки, за ці великі діяння, яким немає прикладів в історії нашого народу, говорю вам, що ім’я Макумазана, ім’я покійного Умслопогаса і ім’я Кара, мого слуги, який допоміг захистити сходи, будуть вічно предметом поклоніння і шанування нашої країни! Я, королева, сказала це!

Ця гаряча, зворушлива промова викликала голосні крики. Я сказав, що ми тільки виконали свій обов’язок і зовсім не заслужили такого захоплення. Народ закричав ще голосніше. Потім мене понесли через зовнішній двір до мого колишнього помешкання, щоб укласти в ліжко. Коли мене несли, я побачив вірного коня Денний промінь, який безпорадно лежав, і його біла голова простягнулася на землі. Я звелів тим, хто ніс мене, підійти до нього, щоб я міг поглянути на добру тварину. На мій подив, кінь розплющив очі і, піднявши голову, слабко заіржав. Я був готовий кричати від радості, побачивши, що він живий, але не мав сили поворухнутися. Одразу ж прислали конюхів, підняли коня, влили йому вина в горло, і до ночі він зовсім отямився, був сильним і свіжим, як завжди!

Мілозис пишався цією твариною. Городяни показували своїм дітям коня, який “урятував життя Білої Королеви”.

Мене вклали в ліжко, обмили мою рану і зняли з мене кольчугу. Я вельми страждав, оскільки в грудях і в лівому боці в мене була рана завбільшки з чайне блюдце.

Я пам’ятаю, що почув тупіт коней за палацовою стіною. Це було набагато пізніше. Я піднявся і запитав про новини. Мені сказали, що Куртіс послав загін кавалерії на допомогу королеві через дві години після заходу сонця. Військо Зорайї відступило в М’Арступу, переслідуване кавалерією. Сер Генрі отаборився із залишками свого війська на тому пагорбі, де минулої ночі стояла Зорайя (така фортуна!), і планував уранці рушити на М’Арступу.

Почувши це, я відчув, що можу померти з легким серцем, і впав у забуття.

Коли я знову прокинувся, перше, що мені впало в око, було симпатичне скельце в оці Гуда.

— Ну, як ви себе почуваєте, друже? — запитав мене ласкавий голос Гуда.

— Що ви тут робите? — здивувався я. — Ви мали бути в М’Арступі. Хіба ви втекли звідти?

— М’Арступу взято минулого тижня, — відповів він весело. — Ви були без пам’яті з тієї ночі. Були всілякі військові почесті… Труби звучали, прапори розвівалися всюди… Але як тій, Зорайї? Скажу вам, ніколи нічого подібного я не бачив у своєму житті!

— А Зорайя? — запитав я.

— Зорайя… О, Зорайю полонили! Вони покинули її, шельми, — додав він, змінюючи тон, — пожертвували королевою, аби урятувати свою шкуру. Зорайю принесли сюди, і я не знаю, що сталося з нею! Бідолашна душа!

Він тяжко зітхнув.

— Де Куртіс? — запитав я.

— З Нілептою. Вона зустріла нас сьогодні, і яке це було побачення, скажу вам! Куртіс прийде побачитися з вами завтра. Лікарі вважають, що вам треба поберегтися!

Я нічого не сказав, хоча подумав про себе, що, незважаючи на заборону лікарів, він міг би прийти до мене. Звичайно, якщо людина нещодавно одружилася і перемогла у битві, вона має слухатися порад лікарів!

Потім я почув знайомий голос, який допитувався у мене: “Чи може пан тепер лягти в ліжко сам?” — і побачив величезні чорні вуса Альфонса.

— Ви тут? — запитав я.

— Так, добродію, війна закінчилася, мої войовничі інстинкти задоволені, і я повернувся, щоб куховарити для вас!

Я засміявся, чи, точніше, намагався засміятися. Який би не був поганим Альфонс у ролі воїна, — я боюся, що він ніколи не піднісся до героїзму свого дідуся, — треба сказати правду, він був найкращою доглядальницею, яку я знав. Бідолашний Альфонс! Сподіваюся, він так само тепло згадуватиме мене, як і я його!

Наступного ранку я побачив Куртіса і Нілепту. Він розповів мені все, що сталося відтоді, як ми з Умслопогасом поскакали з поля битви.

Мені здається, він вів війну чудово і виявив незвичайні здібності командира. Загалом, хоча втрати наші були вельми великі — страшно навіть подумати, скільки людей загинуло, — ,я знаю, що населення країни не засуджувало нашої війни. Куртіс був дуже радий бачити мене і зі сльозами на очах дякував за те мале, що я міг зробити для королеви. Я бачив, що його вразив мій вигляд.

Що стосується Нілепти, то вона тепер аж сяяла, коли її дорогий чоловік повернувся до неї зовсім здоровий, із невеликою подряпиною на голові. Я впевнений, що вся ця вбивча війна, всі ці загиблі люди майже не зменшували її радості, її щастя, і не можу засуджувати її за це, розуміючи, що такою є натура люблячої жінки, яка дивиться на все крізь призму своєї любові і забуває про нещастя інших, якщо кохана людина жива і неушкоджена.

— Що ви робитимете із Зорайєю? — запитав я.

Світле обличчя Нілепти спохмурніло.

— Зорайя! — вимовила вона, тупаючи ногою. — Знову Зорайя!

Сер Генрі поспішив змінити розмову.

— Скоро ви одужаєте і будете зовсім здорові, друже! — сказав мені Куртіс.

Я похитав головою і засміявся.

— Не дуріть себе! — сказав я. — Я можу трохи поправитися, але не одужаю ніколи. Я вмираю, Куртісе! Можливо, я вмиратиму поволі, але напевно. Чи знаєте ви, що у мене вже почалося кровохаркання? Щось погане сталося з моїми легенями! Я відчуваю це. Не засмучуйтеся так! Життя прожите, час іти! Дайте мені, будь ласка, дзеркало, я хочу подивитися на себе!

Куртіс вибачився, відмовляючись дати мені дзеркало, та я наполіг на своєму. Нарешті він подав мені диск із полірованого срібла в дерев’яній рамці, який замінював тут дзеркало. Я глянув на себе і відклав дзеркало вбік.

— Я так і думав! — вимовив я. — А ви кажете, що я одужаю!

Я не хотів показати їм, як уразив мене мій вигляд. Моє сиве волосся стало, сніжно-білим, а обличчя було зрите зморшками, як у старого, і глибокі червоні кола залягли під запалими очима. Нілепта заплакала, а сер Генрі знову змінив розмову. Він сказав мені, що художник зняв зліпок з мертвого тіла старого Умслопогаса і з нього буде виліплена чорна мармурова статуя, що зображає його в той момент, коли він розбиває священний камінь. Замість каменя стоятиме біла статуя, яка зобразить мене і Денний промінь. Я бачив потім ці статуї, закінчені через шість місяців, вони прекрасні, особливо статуя Умслопогаса, дивовижно схожого. Що стосується мене, художник ідеалізував мою непривабливу фізіономію, хоча статуя вельми гарна. Віками простоїть ця статуя, і народ дивитиметься на неї, хоч, я гадаю, зовсім нецікаво дивитися на таке незначне, жалюгідне обличчя!

Потім вони розповіли мені, що останнє бажання Умслопогаса було, щоб його поховали, а не спалили згідно з місцевим звичаєм, як спалять мене після смерті. Бажання його виконали. Зулус похований за звичаєм своєї батьківщини, в сидячому положенні, з колінами під підборіддям, загорнений у товстий золотий лист, і заритий в западині стіни на верхівці сходів, які він захищав, з обличчям, обернутим у бік своєї батьківщини. Так сидить він там і сидітиме завжди, бо його труп набальзамований і поміщений у вузьку кам’яну труну, куди немає доступу повітря.

Люди подейкують, що вночі дух старого зулуса виходить із труни і погрожує примарною сокирою примарним ворогам! Зрозуміло, вночі ніхто не наважується проходити повз те місце, де похований герой!

Тим часом незбагненним чином у народі вже виникла нова легенда або пророцтво. Ця легенда свідчить, що поки старий зулус сидітиме там і дивитиметься на сходи, які він один героїчно захищав проти півсотні нападників, доти буде існувати і процвітати нова династія, започаткована шлюбом англійця з королевою Нілептою. А коли кістки його з часом розсиплються і перетворяться на порох, тоді впаде династія, впадуть сходи, і перестане існувати народ Цу-венді!