Куртіс був такий люб’язний, що терпляче вислухав мої настанови і навіть подякував мені за них. Одразу ж після церемонії мене перенесли до будинку, де я тепер пишу ці рядки. Це чарівний куточок, за дві милі від Мілозиса. Тут протягом п’яти місяців, не сходячи з ложа, я на дозвіллі складав ці записки, історію наших мандрів. Напевне, ніхто ніколи не прочитає їх, та це неважливо. Принаймні складання цих записок допомогло мені згаяти час тяжких страждань. Я дуже мучився тоді. Слава Богу, швидко скінчаться мої страждання.
Минув тиждень відтоді, як я написав останні рядки. Тепер я знову беруся за перо, востаннє, бо кінець мій близький.
Моя голова свіжа, і я можу писати, хоча ледве тримаю перо. За останній тиждень хвороба легенів загострилася, але тепер стабілізувалася, я відчуваю повне оніміння кінцівок і ні на що вже не сподіваюся.
Біль зник, а з ним зник і страх смерті, і я відчуваю близькість вічного спокою і відпочинку. Радісно, з тим відчуттям спокою, з яким дитя лежить на грудях матері, я готовий впасти в обійми ангела смерті! Будь-яка боязкість, усі страхи, що не залишали мене за життя, відлетіли від мене, бурі минули, і Зірка вічної надії, що блищала крайнеба, тепер наблизилася до мене. Багато разів був я близький до смерті, багато товаришів померли на моїх очах, тепер — моя черга! Ще двадцять чотири години, і світ буде далеко від мене з усіма його страхами і надіями. Мене не стане, і світ забуде про мене! Так було і буде з усіма! Тисячі століть тому вмираючі люди думали свої думи і були забуті! Мине ще тисяча століть, і нащадки наші вмиратимуть і думатимуть і їх також забудуть у свою чергу.
“Людське життя — дихання бика взимку, зірка, що блукає небом, легка тінь, яка зникає із заходом сонця!” — так висловився одного разу зулус у розмові зі мною.
Ні, наш світ недобрий! Хто може не погодитися з цим, окрім тих, хто засліплений собою?
Як може бути хорошим світ, в якому першорядне значення мають гроші, де дороговказною зіркою є егоїзм і себелюбство?
Тепер, коли моє життя закінчується, я радий, що жив, що пізнав ніжне дихання жіночого кохання і вірну дружбу, яка пережила кохання жінки, радий, що чув дзвінкий сміх дітей, милувався сонцем, місяцем і зірками, відчував солоне дихання моря на своєму обличчі і плавав осяяною промінням місяця водою, полюючи на звірів. Та я не хотів би знову почати життя! Ні, ні!
У мені все змінилося. Світло зникає з очей, і темрява наближається. До мене з’являються крізь цей морок знайомі обличчя дорогих померлих… Там мій Гаррі та інші, і найкраща, найдосконаліша жінка, яка колись жила на землі.
Навіщо говорити про неї тепер? Навіщо говорити про неї після довгого мовчання, тепер, коли вона така близька до мене; коли я йду туди, куди пішла вона дуже давно.
Призахідне сонце горить полум’ям на золотому куполі храму. Пальці мої втомилися.
Усім, хто знав мене або чув про мене, всім, хто схоче іноді пригадати старого мисливця, я простягаю руку на прощання і прошу прощення!
У руки Всемогутнього Бога, Творця життя і смерті, віддаю дух свій!
“Я все сказав!” Це був улюблений вислів покійного зулуса.
Розділ XXIV
ІНШОЮ РУКОЮ
Минув рік від дня смерті нашого незабутнього друга Аллана Квотермейна, коли він закінчив останній розділ своїх записок, під назвою “Я все сказав!” Випадково у нас з’явилася можливість переслати ці записки до Англії. Правда, ця можливість не спокушала нас надіями, але ми з Гудом вирішили спробувати. Протягом останніх шести місяців наші люди старанно працювали на кордонах країни Цу-венді з наміром відшукати будь-що або прокласти зручний шлях сполучення до країни. Результатом робіт стало відкриття каналу, який сполучав країну із рештою світу. Я впевнений, що цим самим каналом тубільний мандрівник дістався сюди і до місії містера Мекензі, хоча прибуття його за три роки до нас до цієї країни і вигнання з неї жерці ретельно приховують! Поки тривали обстеження країни, на континент відправили посла з депешею. Ми вручили йому рукопис, два листи від Гуда до його друзів і лист від мене до мого брата Георга. Мені боляче думати, що я ніколи не побачу його, і я повідомляв йому як найближчому моєму спадкоємцю в Англії, що він може володіти всіма моїми родовими маєтками, оскільки я не думаю колись повернутися на батьківщину. Ми не могли б покинути країну Цу-венді, якби навіть хотіли! Цим послом був Альфонс, дай Бог йому щастя в його житті! Він до смерті скучив тут!
— Так, так, тут добре! — говорив він. — Але мені нудно, тоскно!
Він скаржився на відсутність будь-яких кафе і театрів і зітхав за своєю Анетою. Та мені здається, що весь секрет його огиди до країни і туги полягав у тому, що народ страшенно сміявся з нього та його поведінки в битві, що відбувалася вісімнадцять місяців тому, коли він сховався під прапором Зорайї, щоб уникнути бою.
Кожний хлопчисько бігав за ним вулицями і насміхався, ображаючи його гордість і роблячи життя нестерпним. Принаймні Альфонс зважився перенести всі жахи тривалої подорожі, небезпеки, зусилля, навіть готовий ризикнути зустріти французьку поліцію, ніж залишатися в цій “сумній країні”.
Бідолашний Альфонс! Ми були дуже засмучені розлукою з ним, але я щиро бажаю йому щасливо прибути на батьківщину. Якщо він дістанеться щасливо і довезе з собою дорогоцінний рукопис, який ми йому вручили разом із солідною кількістю золота, він буде там, у себе, багатою людиною і може одружитися зі своєю Анетою, якщо вона жива і вшанує його!
Тепер користуюся нагодою, щоб сказати кілька слів про незабутнього Квотермейна.
Він помер удосвіта наступного дня, дописавши останні свої рядки. Нілепта, Гуд і я були біля нього. Це була зворушлива сцена. За годину до настання ранку ми помітили, що він помирає, і наше горе було вельми сильне. Гуд залився слізьми, і ці сльози викликали останній милий жарт з уст умираючого друга. Він міг жартувати навіть в останні хвилини свого життя. Гуд хвилювався, плакав, і скельце його постійно випадало зі свого звичного місця. Квотермейн помітив це.
— Нарешті, — пробурмотів він, намагаючись посміхнутися, — я побачив Гуда без скельця в оці!
Потім він замовк до ранку і при першому промінні світанку попросив підняти його, щоб востаннє побачити схід сонця.
— За кілька хвилин, — сказав він, — маю пройти через його золоті ворота!
За десять хвилин він підвівся і подивився на нас.
— Я вирушаю в довгі мандри, страшніші, ніж ті, які ми здійснили всі разом. Згадуйте іноді про мене! — пробурмотів Квотермейн. — Хай Бог благословить вас! Я чекатиму на вас там!
Він зітхнув, упав на подушки і помер!
Так пішла від нас назавжди прекрасна людина! Ніжний, надійний, наділений великим запасом гумору і поетичними схильностями, він був неоціненний як людина діла і громадянин. Я не знав нікого, хто був би такий компетентний у думці про людей й їхні вчинки.
— Усе своє життя я вивчав людську натуру, — говорив часто Квотермейн, — і гадаю, що знаю її!
Справді, він знав людей. У нього було дві вади: його надмірна скромність і схильність до ревнощів стосовно людей, яким він симпатизував.
Читачі, певно, пам’ятають, що він часто говорив про себе як про несміливу, боязку людину; насправді ж він мав безстрашну душу і ніколи не губився. У битві з військом Зорайї він одержав серйозну рану, від якої і помер, але ця рана зовсім не була випадковістю, як можна було судити з його слів. Він був поранений, рятуючи життя Гуда, ризикуючи своїм життям задля іншої людини. Гуд лежав на землі, й один із вогнів Насти був готовий убити його, але Квотермейн кинувся захищати товариша й одержав сильний удар у бік, хоча вбив солдата.
Щодо його ревнощів, я можу легко виправдатися. У своїх записках він кілька разів згадує про те, що Нілепта абсолютно заволоділа мною, і обидва ми почали ставитися до нього холодніше. Нілепта і тепер має вади, як і будь-яка інша жінка, вона буває часом надто примхливою, але, загалом, наше уявне охолодження до нього — це плід його фантазії. Він скаржиться, що я не хотів прийти побачити його, коли він був хворий, але лікарі рішуче заборонили мені це. Коли я прочитав ці слова в його записках, вони боляче зачепили мене, бо я глибоко любив Квотермейна, поважав його як батька, і ніколи не припустився б думки, щоб мій шлюб із Нілептою міг відсунути на другий план давнього друга. Тепер усе це минуло. Ці маленькі слабкості роблять ще дорожчим для мене незабутній образ покійного друга!
Квотермейн помер. Гуд прочитав над ним похоронну службу, на якій були присутні ми з Нілептою. Потім його останки, під урочисті крики народу, були спалені. Коли я йшов у довгій і пишній процесії за тілом свого друга, я думав, що якби Квотермейн бачив усю цю церемонію, він би обурився, оскільки ненавидів пихатість і розкіш.
Але я не міг нічого вдіяти з цим! За кілька хвилин до заходу сонця, на третю ніч після смерті, його принесли і поклали на мідну підлогу храму, перед вівтарем. Коли останній промінь призахідного сонця впав на його обличчя й осяяв бліде, благородне чоло покійного, заграли труби, підлога розсунулася, і труп Квотермейна впав у вогонь. Ніколи ми не побачимо його, якщо й проживемо ще сто років. Він був обдарованою людиною, справжнім джентльменом, вірним другом, найвправнішим спортсменом і якнайвлучнішим стрільцем у всій Африці!
