Генри Форд – Моє життя та праця (страница 16)

Такий розвиток справ дає нам право робити вагомі висновки. Це означає, як я ще зазначу в наступному розділі, що надзвичайно нормалізована та диференційована промисловість жодним чином не повинна концентруватися в одній-єдиній фабричній будівлі, а повинна брати до уваги пов’язані з виробництвом витрати з перевезення та труднощі через далекі відстані. Тисяча чи п’ять тисяч робітників мають складати законний максимум, реквізит для однієї фабрики. Цим самим вирішилося б важке завдання — доправляти робітників на місце роботи і назад. Не було б перенаселених робочих кварталів і всіляких неприродних осель, які нині є неминучим наслідком ко­ло­сального виробництва, що вимагає поселення поблизу ньо­го величезної кількості робітників.

У Гайленд-парку тепер працює 500 відділів. Фабрика Пікет має лише 18 відділів; раніше в Гайленд-парку було лише 180. Звідси випливає, наскільки далеко ми зробили крок у виробництві окремих запчастин.

Не минає тижня, щоб не з’явилося якесь покращення в машинах або в процесі виробництва, іноді навіть у повній суперечності до прийнятих у країні «найкращих виробничих метод». Я, наприклад, пам’ятаю, як ми викликали одного власника машинобудівного заводу, щоб обговорити з ним побудову однієї спеціальної машини. Машина мала випускати 200 одиниць на годину.

«Це, мабуть, помилка, — здивувався виробник машин. — Ви маєте на увазі 200 одиниць на день, адже не існує машин, які могли б видавати 200 одиниць на годину».

Працівник нашої компанії послав за інженером, який збудував машину, і виклав йому свої побажання.

«Гаразд, а що ще?»

«Абсолютно неможливо, — енергійно заперечив виробник машин, — немає машини з такою продуктивні­стю. Це неможливо!»

«Неможливо? — вигукнув інженер. — Якщо схочете пройти зі мною на перший поверх, я покажу вам її на повному ходу; ми самі збудували одну таку машину, щоб переконатися, чи це можливо, а тепер нам потрібно кілька машин такого типу».

У своєму виробництві ми не нотуємо проведення дослідів. Заготівельники і контролери пам’ятають зроблене. Якщо якусь методу вже одного разу випробували без результату, то хтось про це пам’ятатиме, мені байдуже, що люди будуть посилатися на те, що дослід проводив хтось інший. Інакше у нас незабаром накопичилося б море нездійсненних речей. У цьому й полягає шкода від занадто сумлінної реєстрації. Цілком нелогічно припускати, що експеримент має щоразу не вдаватися лише тому, що проводився певною особою, певним чином і зазнав невдачі.

Подейкували, що сірий чавун неможливо виливати за нашою цінною методикою, адже існував цілий ряд невдалих дослідів. Незважаючи на це, ми тепер це робимо. Той чоловік, якому це нарешті вдалося, нічого не знав про попередні експерименти або не звернув на них уваги. Так само нам доводили, що абсолютно неможливо виливати гарячий метал із плавильних печей прямо в форми. Зазвичай метал спочатку тече по лотках, відстоюється там трохи і перед виливанням у форму розтоплюється ще раз. Але на фабриці в Рівер-Ружі ми виливаємо метал безпосередньо з круглих печей, які наповнюються з доменних печей.

У нас немає так званих експертів. Ми навіть відпустили всіх, хто вважали себе експертами, бо ніхто, хто добре знає свою роботу, не переконуватиме себе, що знає її досконало. Хто добре знає роботу, той настільки ясно бачить помилки та можливості для виправлень, що невпинно прагне вперед і не має часу міркувати про свої потреби. Це постійне прагнення вперед створює віру та самовпевненість, тому з часом ніщо не здається неможливим. Але якщо довіритися «експерту», то з’явля­ються речі, які видаються нездійсненними.

Я навідріз відмовляюся вважати щось неможливим. Не переконаний, що на землі є хоча б одна людина, яка була б настільки обізнаною в певній царині, щоб мати змо­гу з упевненістю стверджувати про можливість або неможливість чогось. Правильний шлях досвіду, правильний шлях технічної освіти мали б насправді розширювати кругозір і обмежувати число неможливостей. На жаль, це не завжди так. У більшості випадків технічна освіта і так званий досвід служать лише до того, щоб показати наслідки невдалих дослідів. Замість того, щоб оцінювати такі невдачі за їхньою суттю, вони стають кайданами для успіху. Нехай прийде хтось, оголосить себе авторитетом і скаже, що це або це нездійсненне, і цілий ряд безглуздих по­слідовників повторюватиме: «Це нездійсненно!»

Наприклад, лиття. При ливарних роботах завжди втра­чалося багато матеріалу; також ця справа настільки стара, що її обплутує ціла сіть традицій. Унаслідок цього покращення запроваджуються лише з неймовірними труднощами. Один авторитет заявив іще до того, як ми почали наші досліди: той, хто стверджує, що зможе впродовж ро­ку знизити витрати на лиття, — дурисвіт.

Наша ливарня була майже така ж, як і всі інші. Коли 1910 року ми відливали наші перші циліндри «Моделі T», усі роботи відбувалися вручну. Лопати й тачки викори­стовувалися по повній. Були потрібні навчені та нена­вче­ні робітники, ми мали своїх формувальників і своїх ро­бітників. Тепер маємо в своєму розпорядженні не більше 5% ґрунтовно навчених формувальників і ливарників; інші 95% — ненавчені або, точніше, вони мають навчитися лише одному руху, який може освоїти навіть найменш освічена людина за два дні. Відливають винятково машини. Кожна запчастина, яку треба відлити, має свою єдність або групу єдностей, зважаючи на передбачене виробничим планом число. Машини, призначені для цього, пристосовуються для відливання, а робітники, причетні до цієї єдності, мають виконувати лише один, постійно повторюваний рух рукою. Єдність складається з вільно підвішеного до балок шляху, на якому влаштовані через певні проміжки маленькі платформи для ливарних форм. Не вдаючись у технічні подробиці, хочу ще вказати, що виготовлення форм-шишок відбувається тоді, коли робота на платформах триває.

Метал виливається в форму в іншому місці в той час, як робота просувається далі, і поки форма з налитим у неї металом дійде до кінцевої стадії, вона вже охолоне достатньо, щоб автоматично піддатися очищенню, машинній обробці та збиранню, тоді як платформа просувається далі за новим навантаженням.

Інший приклад — складання поршня.

Навіть за старою системою ця процедура вимагала ли­ше трьох хвилин — здавалося, що вона не заслуговує на особливу увагу. Для цього були поставлені два столи і загалом було залучено двадцять вісім людей: упродовж де­в’ятигодинного робочого дня вони збирали всього-на-всьо­го 175 поршнів — тобто їм було потрібно рівно три хвилини і п’ять секунд на кожен. Ніхто не спостерігав за цим, і багато поршнів виявлялися непридатними при скла­данні двигуна. Весь процес був загалом простий.

Робітник витягав валик із поршня, змащував його, вставляв на місце шатун, і валик через шатун і поршень укручував один гвинт і підтягував інший, і справа була закінчена. Заготівельник піддав весь процес точній перевірці, але не мав змоги сказати, чому на це знадобилося цілих три хвилини. Він проаналізував тоді різні рухи за хронометром і з’яcував, що при дев’ятигодинному робочому дні чотири години витрачалися на пересування вріз­нобіч. Робітники не ходили далеко, але вони мали рухатися то туди, то сюди, щоб принести матеріал і відкласти набік готову запчастину. Під час усього процесу кожен робітник робив вісім різних рухів рукою. Заготівельник запропонував новий план, причому він розклав весь процес на три дії, підігнав до верстата візок, поставив трьох осіб із кожного боку й одного контролера наприкінці. Замість того, щоб виконувати всі рухи, кожен робітник виконував лише третину з них — стільки, скільки можна було зробити, не рухаючись навсібіч. Групу робітників скоротили з двадцяти вісьмох до чотирнадцятьох осіб. Рекордна продуктивність двадцяти восьми людей була — 175 одиниць на день. А тепер семеро впродовж восьмиго­динного робочого дня випускають 2600 одиниць. Справді варто обчислити економію.

На покриття лаком задньої вісі раніше витрачалося багато часу. Вісь занурювалася вручну в цеберко з емалевим лаком, для чого знадобилися різні рухи двох людей. Тепер усю цю роботу проводить одна людина за допомогою особливої, винайденої нами та збудованої машини. Робітнику потрібно лише підвісити вісь на рухомий ланцюг, на якому вона просувається до цеберка. Два важелі підштовхують кріплення до цапф, прикріпленим до діжки, остання підіймається вгору на шість футів, вісь занурюється в лак, потім діжка знову опускається, а вісь просувається далі в піч для сушіння. Вся процедура займає 13 секунд.

Радіатор — справа складніша, а запаювання вимагало певної вправності. Воно складається з дев’яноста п’яти трубок, які треба приладнати та запаяти вручну; ця робота вимагала терпіння та спритності. А тепер усе робить одна машина, яка за вісім годин випускає 1200 радіаторів — порожніх тіл; їх переправляють механічним шляхом до печі й там запаюють. Ковалі та навчені робітники стали зайвими.

Раніше ми прикріплювали частини кожуха до самого кожуха за допомогою пневматичних молотів, які вважалися тоді новітнім винаходом. Потрібно було шістьох, аби тримати молоти, шістьох близько кожуха, і шум був неймовірний. Тепер же автоматичний прес, який обслуговує одна людина та виконує вп’ятеро більше, ніж робили ці дванадцятеро впродовж одного дня.