Генри Форд – Моє життя та праця (страница 17)

На фабриці «Пікет» циліндр під час лиття мав спершу пройти відстань близько 4 тисяч футів; тепер ми скоротили цей шлях до 300 із хвостиком футів.

Жоден матеріал не обробляється у нас руками, жоден процес не проводиться вручну. Якщо можна досягти того, щоб машина функціонувала автоматично, то так і є. Про жоден ручний рух ми не думаємо, що він є найкращим і найдешевшим. При цьому лише 10% наших машин — спе­ціалізовані; інші ж — цілком звичайні машини, але пристосовані для певних дій. І всі ці машини стоять близько одна від одної! Ми встановили на площі в один квадратний фут більше машин, ніж будь-яка фабрика в світі — кожен зайвий лікоть означає непотрібне підвищення витрат із виробництва. А ми ж не хочемо непотрібного дорожчання. Незважаючи на це, місця не бракує — кожен займає стіль­ки місця, скільки треба і не більше. Поряд із цим не варто забувати, що всі запчастини сконструйовані так, аби за можливості спростити їхнє виконання. А економія? Хоча порівняння трохи кульгає, але ефект все ж вражаючий: якби за нашої реальної продуктивності припадало таке ж число службовців на автомобіль, як 1913 року, зважаючи на обсяги нашого виробництва, причому ця робоча сила застосовувалася лише для роботи з монтажу, ми повинні були б мати близько 200 тисяч робітників. На­справді ж число наших робітників тепер, коли наша продуктивність досягла межі в 4 тисячі машин на день, не дійшло ще й до 50 тисяч.

Розділ VI. Машини та люди

Найбільші труднощі та зло, з яким доводиться боротися за спільну працю більшого числа людей, полягає в надмірній організації та тяганині, яку вона провокує. На мою думку, немає небезпечнішого покликання, ніж так званий організаційний геній. Він любить вигадувати жахливі схеми, які, наче генеалогічне дерево, створюють розгалуження влади до її останніх елементів. Весь стовбур дерева обвішаний гарними круглими ягодами, які мають імена осіб чи посад. Кожен має свій титул і певні обов’язки, строго обмежені обсягом і сферою діяльності своєї ягоди.

Якщо начальник бригади робітників хоче звернутися до свого директора, то його шлях проходить через молодшого начальника майстерні, старшого начальника май­стерні, завідувача відділенням і через усіх помічників директора. Поки він передасть кому слід те, що хотів сказати, цілком імовірно, воно перестане бути актуальним. Минає шість тижнів, поки папірець службовця з нижньої лівої ягідки в кутку великого адміністративного дерева доходить до голови або президента наглядової ради. Коли ж він щасливо проштовхнувся до цієї всесильної особи, обсяг звернення збільшився, як лавина, цілою горою критич­них відгуків, пропозицій і коментарів. Рідко трапляється, що справа доходить до офіційного «затвердження» раніше, ніж минув уже момент для її виконання. Папери мандрують із рук у руки, і кожен намагається звалити відповідальність на іншого, керуючись зручним принципом, що «одна голова добре, а дві краще».

Але, на мою думку, підприємство — зовсім не машина. Це робоче спілкування людей, завдання яких, як я вже казав, — працювати, а не обмінюватися записками. Одному відділенню зовсім немає потреби знати, що відбувається в іншому. Той, хто серйозно зайнятий своєю роботою, не має часу виконувати іншу. Справа керівників, які скла­дають весь план роботи, — стежити за тим, щоб усі відділення працювали узгоджено для спільної мети. Збори для встановлення контакту між окремими особами або від­ділен­нями абсолютно зайві. Щоб працювати пліч-о-пліч, немає потреби любити один одного. Занадто близь­ке товариство може бути навіть злом, якщо воно призводить до того, що хтось намагається приховувати помилки іншого. Це шкідливо для обох сторін.

Коли ми працюємо, то маємо ставитися до справи сер­йозно, коли веселимося, то на повну силу. Безглуздо змішувати одне з іншим. Кожен повинен поставити собі за мету добре виконати роботу й отримати за неї хорошу винагороду. Коли робота закінчена, можна й веселитися. Тому фордівські фабрики та підприємства не знають жодної організації, жодних посад із особливими обов’язками, жод­ної розробленої адміністративної системи, дуже мало титулів і ніяких конференцій. У нашому бюро працює рів­но стільки службовців, скільки треба, якихось «документів» немає зовсім, отже, немає й тяганини.

Ми покладаємо на кожного всю відповідальність повністю. У будь-якого працівника є своя робота. Начальник бригади відповідає за підлеглих йому робітників, начальник майстерні — за свою майстерню, завідувач відді­ленням — за своє відділення, директор — за свою фабрику. Кожен має знати, що відбувається навколо нього. «Директор» — неофіційний титул. Фабрика підпорядкована вже багато років одному-єдиному керівнику. Поруч із ним стоять дві особи, які ніколи не отримували якогось певного кола завдань, але взяли самостійно на себе завідування деякими відділеннями. В їхньому розпоря­джен­ні перебуває штаб, десь шестеро працівників, із яких ні­хто не має якихось особливих обов’язків. Вони вибрали собі роботу — коло їхніх обов’язків не обмежене раз і назавжди. Вони з’являються там, де їхнє втручання необ­хідне. Один зайнятий інвентарем, інший узяв на себе ін­спекцію.

На перший погляд, це сумнівно і пахне випадковістю, але це не так. Для групи людей, які знають лише одну ме­ту — працювати і творити, шлях відкривається сам собою. Вони об’єднуються один із одним не повноваженнями, адже титули не становлять якоїсь цінності. Якби в їхньому розпорядженні були канцелярії з їхніми «тому» і «тому», вони незабаром почали б заповнювати свій час канцелярською роботою та ламати собі голову над тим, чому їхнє бюро не краще, ніж сусіднє.

Оскільки у нас немає ні титулів, ні службових повноважень, то немає й тяганини та якихось перевищень влади. Кожен працівник має доступ до всіх. Ця система настільки увійшла в звичку, що начальник майстерні навіть не відчуває себе ображеним, якщо хтось із його робітників звертається через його голову безпосередньо до керівника фабрики. Правда, у робітника рідко виникає причина для скарг, адже начальники майстерень чудово знають, як своє власне ім’я, що будь-яка несправедливість дуже скоро виявиться, і тоді вони перестануть бути начальниками майстерень. Несправедливість у нас належить до числа тих речей, які не можуть бути терпимими. Якщо у людини замакітрилося в голові від високої посади, то це виявляється, і потім його або виганяють, або повертають до верстату.

Робота, винятково робота є нашою вчителькою та ке­рівником. Це також одна з підстав нашої нелюбові до титулів. Більшість людей може здолати роботу, але легко дає титулу звалити себе. Титули справляють дивовижну дію. Занадто часто вони служать вивіскою для звільнення від роботи. Нерідко титул дорівнює відзнаці з де­візом: «Власник цього не зобов’язаний займатися нічим іншим, крім оцінки свого високого значення та незначною оцінкою інших людей».

На жаль, титул часто має невигідні наслідки не лише для свого носія, але й для оточення. Здебільшого приватне невдоволення в цьому світі походить від того, що носії титулів і сановники не завжди реально є справжніми вождями. Кожен готовий визнати природженого вождя — людину, яка може мислити та наказувати. Коли зустрічається справжній вождь, який водночас є й володарем титулу, то доводиться дізнаватися про його титул у когось іншого. Він особисто не виставляє його напоказ.

У діловому житті надавали занадто багато ціни титулам, і сама справа страждала від цього. Один зі шкідливих наслідків цього полягає в поділі відповідальності між різними титулованими особами; це інколи заходить настільки далеко, що знищується будь-яка відповідальність узагалі. Там, де відповідальність розділена на дрібні частини між безліччю відомств, причому кожне відомство підпорядковане шефу, який своєю чергою оточений цілою плеядою підлеглих чиновників із гарними гучними титулами, важко знайти того, хто б справді почувався відповідальним. Усі знають, що означає пересилати папірець зі столу в стіл. Цю гру винайшли, імовірно, в тих виробництвах, де різні відділи просто звалюють відповідальність один на одного. Користь і шкода виробництва залежать від того, чи усвідомлює кожен окремий його учасник, незважаючи на його становище, що все, що може посприяти процвітанню підприємства, якщо випадково потрапило йому на очі, є його надзвичайно особистою справою. Цілі залізничні товариства на очах департаментів розвалювалися під три чорти лише з однієї цієї причині: «Це не стосується нашого департаменту. Департамент X, який розташований на відстані сотні миль, відповідає за це».

Чиновникам часто давали добру пораду не ховатися за титул. Але необхідність давати такі поради вказує на ситуацію, за якої простими порадами не зарадиш. Вихід лише в одному: скасувати титули. Одні, можливо, неминучі на вимогу закону, інші слугують дороговказом для публіки, щодо решти залишається застосувати просте пра­вило: «Геть їх усіх!»

Фактично справжня ділова кон’юнктура достатньо спри­ятлива, щоб знищити наші старі титули. Ніхто не хизуватиметься тим, що він директор збанкрутілого банку. Курс, якого набуло ділове життя, не був настільки блискучим, щоб додати багато слави тим, хто стояв біля керма. Сучасні носії титулів, які чогось варті, готові забути про свої титули, повернутися до первинних умов роботи та досліджувати, в чому полягає причина загальних помилок. Вони повернулися до своїх посад, із яких піднялися догори, щоб спробувати будувати з фундаменту. Хто справді працює, той не потребує довгого титулування. Його робота є для нього достатньою честю.