Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 49)

— У записаному повідомленні від капітана Варода йшлося про те, що для того, щоб вислати надсвітлове повідомлення, мені знадобляться координати.

— Це було відвертою брехнею.

— Слова про те, що це було радіоповідомлення, теж брехня?

— Звісно.

Я заходив уперед-назад, а за мною слідом почав рухатися телевізійний давач. Що відбувається? Чому Варод збрехав мені про сигнал? І де він, якщо його одержав? Якщо він одержав сигнал і не послав свого флоту абощо, то це він муситиме бути відповідальним за вбивства. Ліга такого не полюбляє. Проте Марк може знати, що коїться. Я швидко розвернувся.

— Говори, старезний мозку в коробці! Флот Ліги прибув чи ще в дорозі?

— Вибач, Джиме, я просто не знаю. Останній орбітальний телескоп розрядився багато століть тому. Мені відомо про це не більше, ніж тобі. Я можу лише здогадуватися, що ми дуже далеко від рятівників, на яких ти очікуєш.

Я перестав ходити й раптом відчув неймовірну втому. День мав видатися важким. Я оглянув кімнату.

— У тебе немає старого ящика чи чогось такого, на що можна сісти?

— Ой-йой, щиро прошу вибачення. Я не дуже гостинний господар, еге ж? Розівчився.

Поки він говорив, до кімнати вкотився електричний диван і зупинився позаду мене. Я впав на нього. Марка важко було сприймати як неістоту: він же мав голос і все таке.

— Красно дякую, дуже м’яко.

Я прицмокнув губами, і він зчитав натяк.

— Прошу, влаштовуйся зручно. Може, чогось випити?

— Я б не відмовився. Як ти розумієш, просто для стимуляції мислення.

— Наразі в мене не надто багаті запаси. Є трохи вина, та йому, певно, щонайменше чотириста років. Можна сказати, залізна витримка.

— Ми можемо тільки скуштувати!

Стіл зупинився біля мого ліктя, і я здмухнув із пляшки пил, а тоді активував електронний штопор, який витягнув по-справжньому стародавній корок, не розламавши його. Я налив вина, понюхав і охнув.

— Ніколи... ніколи не нюхав нічого подібного!

На смак вино виявилося ще краще. Усе це нюхання й куштування дещо розрядило атмосферу в психічному плані. Я відчув, що здатен краще розібратися із насущними проблемами.

— Не знаю, котра зараз година, — сказав я.

— До обіцяних страт іще понад шістнадцять годин.

Марк був аж ніяк не дурний. Я надпив вино й перебрав у голові варіанти.

— Я надіслав повідомлення — отже, флот має прямувати сюди. Проте ми не можемо сподіватися на те, що ситуацію врятує їхнє прибуття. Єдиний позитив у всьому цьому — те, що я принаймні знаю, що не стирчатиму на цій планеті вічно. То що я можу зробити для порятунку чиїхось життів? Очевидно ж, що ні ти, ні твої прихильники ІМ і пальцем не поворухнуть.

— Я б так не сказав, Джиме. Просто зараз у місті триває кілька нарад. Люди масово повертаються.

— Вони скоряються? Стають до роботи?

— Аж ніяк. Зараз організовують протест, але його форму ще обговорюють.

— Звідки ти все це знаєш? Шпигуни?

— Не зовсім. Я просто користуюся всіма схемами зв’язку та відстежую всі телефонні дзвінки. Субблоки шукають за мене ключові слова й роблять записи.

— Невенкеблійськими схемами ти теж користуєшся?

— Так. Це дуже цікаво.

— Знаєш тамтешню мову?

— Я знаю всі мови. Усі чотирнадцять тисяч шістсот дванадцять мов.

— J’amen, in ting er і hvert fold siker. Du taller ikke dansk[8].

— Og hvorfor sa ikke det? Dansk er da et smukt, melodisk sprog[9].

Непогано — а я думав, що, крім мене, більше ніхто не чув про данську. Втім про ще одну мову Марк, без сумніву, не чув ніколи. Стародавня мова за назвою латина. Нею розмовляє лиш одне таємне товариство, таке таємне, що я не наважуюся сказати про нього більше.

— Nonne cognoscis linguam Latinam?[10]

— Loquarne linguam Latinam?[11] — відверто зарозуміло озвався Марк. — Quid referam in singulorum verborum delectu, in coniunctorum compositione, et structura, in casuum atque temporum discriminatione, in certarum con-cinnitate formularum, in incisorum membrorumque confor-matione, in modulandis circumdictionibus, in elegantiarum cuiusque generis accurata, elaborataque frequentatione quan-tus turn sim et quam purus putas Ciceronianus? Ex qua Cicero mortuus est, meis verbis nihil latinius. Memoria vero libros omnium auctorum latinorum tarn veterum quam recentiorum et neotericorum continet. Voces peregrinae et barbarae quae latinis eloquiis inseruntur, omino mihi notae sunt. Nae tu es baro et balatro, nam ego studeo partes difficiles cognoscere quas scholastici doctores gestant, latebras singulas auxilio mei ipsius cerno. Doctissimi enimvero homines omnino univer-sitatum modernarum me rogant sensus omnium talium verborum[12].

Тут я зміг хіба що роззявити рота, тим часом як він гудів від електронної радості, страшенно пишаючись собою.

— Ти вловив там усі нюанси, Джиме? Оцінив, який я щирий цицероніанець? Ретельний добір кожного слова, побудову структури речень, контраст відмінків і часів, фраз і речень...

І так він розводився ще досить довго. Хвалився. Теревенячи з Марком, я був схильний олюднювати його. Її. Байдуже. Це була не людина, а розумна машина зі здібностями, які значно перевершували все, що я уявляв собі доти. Та як я міг змусити їх працювати?

— Скажи мені, Марку, ти мені допоможеш?

— Чим тільки зможу.

Я знову надпив вино й відчув, як наснажуюся його цілющими та натхненними силами. Спогад. Те, що сталося сьогодні.

— Марку... Я сьогодні побачив, як дезертирували двоє вояків. У місті є інші нещодавно прибулі дезертири?

— Є, і чимало. Загалом сто двадцять один... вибач, сто двадцять двоє. Щойно прибув іще один.

— Хтось із них озброєний?

— Тобто оснащений зброєю? Та всі вони. Всі вони дезертирували з патрулів у місті.

Та чи застосують утікачі свою зброю? А якщо так, то як мені цим скористатися? Почала викристалізовуватись ідея. Зустріти вогонь вогнем. А вони цілком на це здатні. Перевірити ж можна було лише в один спосіб. Я налив собі ще трохи вина й повернувся до електронного господаря.

— Я хотів би, щоб усі дезертири зустрілися зі мною десь у центрі. Зі зброєю. Ти можеш це організувати?

Кілька довгих секунд він мовчав. Шукав способу відступитися від своєї пропозиції? Але я його недооцінив.

— Усе готово, — сказав він. — Ті, хто переховує дезертирів, проведуть їх після настання темряви до спортивного центру. А це дуже близько до місця, обраного для вбивств.

— Ти на крок попереду мене.

— Сподіваюся, що так. Я ж незмірно розумніший за тебе. Отже, позаяк до вашої зустрічі ще кілька годин, чи не відплатиш ти мені за послугу, потеревенивши зі мною? Я тисячу років, якщо не більше, доволі мало стежив за галактичними справами. Як воно там?

День і ранній вечір видалися дивними. Пам’ять у нього, як і належало, виявилася доволі потужною, тож я дізнався дещо цікаве. Та був один факт, якого він не міг мені повідомити, бо народився (був збудований? змонтований?), коли людство вже давно розповсюдилося галактикою.

— Я, як і ти, Джиме, знаю лише міфи та спогади про прадавні часи. Якщо в людства й була рідна планета, якась Багнюка чи Земля, чи ще якось так, то про її місцезнаходження у моїх банках пам’яті відомостей немає.

— Ну, я просто надумав запитати. Але мені, мабуть, уже час іти. Приємно було поспілкуватися.

— Аналогічно. Заходь, коли схочеш.

— Ловлю тебе на слові. Ти не проти вимкнути світло, коли я підіймуся сходами?

— Без проблем. Це місце, як ти можеш здогадатися, непогано автоматизовано.

— Жодних проблем із електропостачанням?

— Присягаюся своєю п’ятою точкою, ні. Найперше почуття, якого я навчився — це потяг до виживання. Електропостачання в місті, запасні генератори, резервний акумулятор, двійко паливних елементів і термоядерний генератор, який можна запустити за десять хвилин. Не тривожся за мене.

— Не буду. Па-па.

Я зійшов довгими сходами нагору, і, коли торкнувся дверей, світло згасло. Потому я відчинив двері, визирнув назовні й не побачив жодного патруля. Тоді широко розчахнув двері та попрямував до Ніб і Штірнера, що чекали на мене, сидячи на лавці.

— А ви не боїтеся, що ворог знайде вас тут після комендантської години?