Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 48)
— І я, — докинула Ніб. — Це було б неймовірно захопливо. Але нас, ясна річ, не запрошували, тож ми не можемо туди лізти.
— Як мені ввійти?
Штірнер показав на бронзові двері в задній частині кам’яного постаменту статуї.
— Отуди.
— Ключ є?
Вони обоє здивовано поглянули на мене.
— Звісно, що ні. Їх не замкнено.
— Я мав би знати, — буркнув я. Оце так філософія. Сотні, тисячі років двері стояли тут незамкнені, а в них ніхто жодного разу не проник. Я простягнув руку, а вони по черзі взялися за неї й урочисто потиснули. Я міг їх зрозуміти. Це було трохи схоже на прощання з головою місцевої церкви, що взявся лізти драбиною на зустріч із Богом.
Ручка виявилася непіддатливою, та коли я добряче її крутонув, повернулася. Я смикнув, і двері, зарипівши, поволі відчинилися. Вниз, у землю, вели трохи припорошені сходи. Ввімкнулося світло, і я побачив, що одна з лампочок вигоріла. Залишалося сподіватися, що Марк Четвертер не вигорів так само.
Коли мої ноги потривожили багатовіковий пил, я чхнув. Спуск був довгий. Сходи закінчувалися маленькою кімнаткою з освітленими монтажними схемами на стінах і великими дверима із золотими пластинами. На них було вирізьблено й інкрустовано діамантами безсмертні слова: «Я Є, ОТЖЕ, Я МИСЛЮ». Під ними висіла маленька табличка з написом червоними літерами: «БУДЬ ЛАСКА, ВИТИРАЙТЕ НОГИ, ПЕРШ НІЖ УВІЙТИ». Я витер ноги об розстелений килимок, глибоко вдихнув і потягнувся до ручки, що здавалася витесаною з одного рубіна.
Двері розчахнулися, повернувшись на змащених петлях, і я ввійшов. Велика, добре освітлена кімната, суха та з кондиціонуванням повітря. Одна стіна вкрита шкалами й електронними приладами. А посередині кімнати...
Звісно, Марк Четвертер. Достоту як на картинах. Ось тільки від нього до зібрання апаратури неподалік тягнулися кабелі та дроти. Циферблати ж сяяли електронним світлом, а в мій бік крутнувся телевізійний давач. Я наблизився, зупинився попереду та притлумив потужне бажання вклонитись. А що саме кажуть розумній машині? Пауза затягнулась, і я став почуватись абсурдно. Прокашлявся.
— Марк Четвертер, як я розумію?
— Звісно. Ти сподівався на когось іншого... кр-р-к!
Голос був різкий і хрипкий, а слова, що звучали, поступово затихаючи, завершило неприємне рипіння. Водночас із панелі спереду вихопився дим, і розчахнувся люк. Мені урвався терпець.
— Шикарно! Справді чудово. Сотні років цей електронний всезнайко сидить отут, ховаючи у своїх банках пам’яті мудрість віків. А щойно я до нього озвався, він вибухає й гине. Це схоже на кінець поганого анекдоту...
Позаду щось заторохтіло, і я підскочив, розвернувся та застиг у захисній стійці. Але це був усього-на-всього маленький робот на пневматичному ходу, наїжачений механічними насадками. Він підкотився до Марка й завмер. Викинулася рука з клешнею й занурилася під відкриту панель. Зацокала, задзижчала й видобула монтажну плату, а тоді шпурнула її на підлогу. Тим часом зі слоту на горішній поверхні робота виходила ще одна монтажна плата. Хаплива клешня взяла її й делікатно просунула в отвір перед собою. Маркова панель різко закрилась, а тим часом робот розвернувся й посунув геть.
— Ні, — промовив низьким звучним голосом Марк Четвертер, — я не вибухнув і не загинув. Це зробила моя плата симуляції голосу. Її закоротило. Я кілька століть нею не користувався. Ти — інопланетянин, Джеймс ді Ґріз.
— Так. Як на машину в підземному сховищі ти, Марку, непогано відстежуєш події.
— Це не проблема, Джиме — тобі, здається, до вподоби неофіційне звертання. Оскільки всі входи в мене електронні, місцезнаходження мого центрального процесора насправді не має значення.
— Так, я про це не подумав.
Я відступив убік: підбіг робот, наїжачений віником і щіткою, та замів до свого відра викинуту монтажну плату.
— Що ж, Марку, якщо ти знаєш, хто я, то, безперечно, знаєш, що відбувається нагорі.
— Звичайно, знаю. Уже тисячу років не бачив стільки колотнечі.
— О, тобі це подобається?
Я починав сердитися на цей холодний і загадковий електронний розум. Коли ж він захихотів, явно щось утямивши, я дещо вразився.
— Спокійно, спокійно, Джиме. Я заради тебе повернув на місце емоційні схеми голосового зворотного зв’язку. Користуватися ними я перестав багато століть тому, виявивши, що істинні віряни надають перевагу офіційному голосу. Чи тобі більше до вподоби жінки? — Він увімкнув тепле контральто.
— Залишайся чоловіком, будь ласка, чомусь це здається природнішим. Хоч я й гадки не маю, нащо мені асоціювати якусь стать із машиною. Це має для тебе значення?
— Аж ніяк. Можеш називати мене «він», «вона» чи «воно». Статеве питання для мене неважливе.
— Ну, а для нас, людей, важливе, і б’юсь об заклад, що тобі без нього сумно!
— Дурниці. Не можна сумувати за тим, чого ніколи не мав. Чи прокидаєтеся ви серед ночі, безпорадно прагнучи фоторецепторів на кінчиках пальців?
Зауваження було слушне: старий Марк не був телепнем. Але хай якою захопливою видавалася ця балачка, час було перейти до мети цього візиту.
— Марку, я прийшов сюди з дуже вагомої причини.
— Безсумнівно.
— Ти чув передачі, ти знаєш, що відбувається там, нагорі. Той кровожерливий дебіл Зеннор уранці збирається вбити десятьох твоїх вірних послідовників. Як ти плануєш цьому зарадити?
— Ніяк.
— Ніяк!
Я втратив самовладання й копнув поліровану панель спереду.
— Ти вигадав індивідуальний мутуалізм і нав’язав його галактиці. Ти навчив вірних і привів їх сюди, а тепер будеш спокійно сидіти й дивитись, як вони помирають?
— Кінчай цю каґальню, Джиме, — тепло промовив він. — Постарайся не відступати від істини. Я оприлюднив політичну філософію. Люди ознайомилися з нею, захопилися, застосували її та вподобали. Це вони мене сюди привезли, а не навпаки. У мене є емоції, так само, як і в вас, але я не дозволяю їм конфліктувати з логікою та правдою. Тож охолонь, малий, і вертаймося до початку.
Я посунувся вбік: ізнову примчав віниковий робот, дістав маленьку вологу ганчірку та прибрав із корпусу Марка мітку, що залишилася там від мого черевика. Я глибоко вдихнув і заспокоївся, бо й справді нічого не досяг би, оскаженівши.
— Твоя правда, Марку, до початку. Там, нагорі, невдовзі буде вбито людей. Ти маєш намір якось цьому зарадити?
— Я мало на що здатен фізично. А все, що стосується політики чи філософії, є в моїй книзі. Громадянам там, нагорі, відомо про ІМ стільки, скільки й мені.
— То ти просто сидітимеш тут і слухатимеш шкварчання своїх електронів, а вони хай гинуть.
— Люди й раніше гинули за свої переконання.
— Чудово. Що ж, я волію жити за мої переконання. І я щось зроблю — навіть якщо ти не зробиш нічого.
— Що ти збираєшся зробити?
— Ще не знаю. У тебе є для мене поради?
— Про що?
— Про рятування життів, ось про що. Про те, як закінчити вторгнення й позбутися Зеннора...
І тут до мене дійшло. Мені не треба було обмінюватися з Марком політичними аргументами — я просто мав скористатися його розумом. Якщо в нього є банки пам’яті, яким кілька тисяч років, то, звісно, є й потрібні мені знання. А ще в мене досі є електронний птах-шпигун!
— Що ж, старий автомате Марку, ти міг би мені допомогти. Лише трохи інформації.
— На здоров’я.
— Ти знаєш просторові координати цієї системи й цієї планети?
— Звісно.
— То роздрукуй їх мені якнайшвидше! Тоді я зможу надіслати флотові Ліги надсвітлове повідомлення з проханням про допомогу.
— Не розумію, нащо мені це робити.
Я зірвався.
— Ти не розумієш!.. Слухай сюди, дебільна ти машино. Я просто прошу інформації, що врятує не одне життя, а ти не розумієш...
— Джиме, мій новий інопланетний друже. Не розлючуйся так швидко. Це погано впливає на тиск. Дай мені, будь ласка, завершити своє твердження. Я збирався додати, що ця інформація непотрібна. Ти вислав надсвітлове повідомлення сам, щойно дістав замаскований під ворона передавач.
РОЗДІЛ 29
— Я вислав надсвітлове повідомлення? — перепитав я. Мої думки незграбно забігали невеличкими колами.
— Так.
— Але... але... але...
Я зупинився, схопив себе за психічний карк і добряче потрусив. Логіка, Джиме, час для логіки.