Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 47)

— Але ж тобі, щоб відкопати Марка Четвертого, доведеться повернутися до Белльґарріка, — зауважив Мортон.

Я похмуро кивнув на знак згоди.

— Я сподівався, що ти цього ще не скажеш. Але так, Мортоне, так, давній друже. Я мушу з’ясувати, де живе наш видатний електронний лідер, і розшукати його. І сподіваюся, що в нього є якісь готові відповіді.

РОЗДІЛ 28

— Ти знаєш, де під’єднано Марка Четвертера? — запитав я Ніб. Вона заперечно хитнула головою.

— Фізично — ні. Просто відомо, тобто вважають, що Марк Четвертер прибув із нами й допоміг спроектувати місто Белльґаррік. І так і не покинув його.

— Що ж, хтось мусить це знати. — Я тяжко замислився, а тоді клацнув пальцями. — Наш давній друг, Штірнер, він повинен мати таку надважливу інфу. Один із найкращих у світі електриків. А якщо він і не знає, то вже напевно знає того, хто знає. Є думки щодо того, як із ним можна зв’язатися?

— Телефон отам.

— Дякую, Ніб, але я не маю його номера, геть не здогадуюся, де він зараз живе, і взагалі.

— Але ж номера немає ніхто. І байдуже, де він зараз живе. Просто зателефонуй до ЦД й попроси його.

— ЦД?

— Центрального довідника. Ось, я зроблю це за тебе.

Вона постукала по клавіатурі, і екран спалахнув написом великими літерами: «ПРОШУ НАБРАТИ ІМ’Я». Дуже ввічливо. Дуже ефективно. Скидаю капелюха перед людиною чи машиною, що створила таку програму. Я відповів на чотири запитання, і напис на екрані змінився на «ТЕЛЕФОНУЄМО». Літери згасли, а на екрані з’явилося похмуре лице Штірнера. Побачивши мене, інженер кволо всміхнувся, та він очевидно теж дивився ту передачу.

— А-а-а, добрий інопланетний друзяка Джим. Сподіваюся, у тебе все гаразд. Я можу чимось тобі прислужитися?

— Звичайно, можеш, добрий генераторний друзяко Штірнер. Я хотів би побалакати з вашим напівбогом, Марком Четвертером.

— Дивний вибір термінології. Я однозначно не назвав би його напів...

— Тоді забудь цей термін. Знаєш, де Марк Четвертер?

— Звісно.

— Відведеш мене до нього?

— А-а-а, над цим запитанням уже треба подумати. Індивідуалізм Марка Четвертера зі зрозумілих причин завжди шанували. Я пам’ятаю, як читав у історичних джерелах, що після заснування цього міста він таки вносив пропозиції й до нього час від часу зверталися по поради. Та останнім часом, принаймні останні кількасот років, такого не траплялося. Я б не пішов до нього сам, але так, гадаю, що тебе відвести можу. Твій індивідуалізм я поважаю так само, як індивідуалізм Марка Четвертера. Кожен із нас повинен сам торувати собі шлях у житті.

— А я збираюся торувати собі шлях назад до міста.

— Будь обережний. Це непросто. Потяги не ходять, а громадянам силоміць перешкоджають виїхати. За останніми відомостями, ніхто не повертався.

— Я щось вигадаю. Ти ще в місті?

— Так.

— Залишайся біля телефона. Я прибуду туди сьогодні. Мушу поговорити з Марком, перш ніж завтра вранці завершиться смертельна відстрочка Зеннора.

Я поклав слухавку та втупився порожнім поглядом у простір. Не побачив там жодної відповіді.

— Є якісь поради, Мортоне?

— Жодної слушної. Хіба тільки щось на кшталт «бути дезертиром і повернутись».

— Я, як і ти, думав над цією ідеєю та відкинув її. Так мене просто посадили б назад до в’язниці й розстріляли б.

— Можна дещо запропонувати? — спитала Ніб.

— Дуже радий будь-якій допомозі.

— До міста відвезу тебе я. Ти вдаватимеш мого батька. У нас у Лінгу є чудова театральна трупа з досить відомою гримеркою. Ти міг би бути старим, а я — твоєю донькою та водійкою. Це було б дуже захопливо.

— Ти чудова!

Я скочив на ноги та в пориві божевільного завзяття схопив її й поцілував. Тоді швидко сів ізнову: загули гормони й почали виганяти з голови всі інші думки. Вона була неймовірно яскравою, милою, розумною, гарною дівчиною, а мені просто доведеться начисто про це забути. Поки що.

— Нам варто розпочати.

— До театру тебе відведе мій брат. Я зателефоную туди й домовлюся про те, що треба зробити. Тоді повністю організую транспорт. Ти не проти, якщо я зізнаюся, що мені це теж здається чарівним і захопливим? Мушу подякувати тобі, що дозволив мені допомогти. Це набагато цікавіше за навчання.

— Це я маю тобі дякувати. Що ти вивчаєш?

— Вулканологію. Я просто обожнюю магму та вулканічні шлаки, а потім, якщо спуститися фумаролою...

— Так. Розповіси мені про ці палючі насолоди. Згодом.

— Звичайно. А ось і мій брат.

Гадаю, вони організували якийсь особливий потяг. Усього два вагони й без інших пасажирів. У Мортона був винуватий і водночас радісний вигляд, бо він не їхав назад до Белльґарріка. Я нещиро помахав йому на прощання ціпком і невпевнено заліз у вагон. Я був старезний, примхливий і потребував практики. Сива борода, вологі червоні очі, зморшки як на старому чоботі — в театрі справді чудово постаралися. Завдяки портупеї під одягом я зігнувся так, що дивився на свої зморшкуваті руки в пігментних плямах.

Колія була пряма, потяг швидкий, і до пункту призначення ми не зупинилися жодного разу. На наше прибуття чекала на платформі чорна машина. Її водій вийшов і притримав для нас дверцята.

— Керували коли-небудь такою? — запитав він.

Ніб кивнула.

— Двохсотвольтовим «Візником-Різником». Він дуже цікавий у керуванні.

— Так, справді. Я накрутив її до тридцяти трьох тисяч. Більш ніж достатньо енергії для поїздки. — Він показав на круглий кожух між задніми колесами. — Там махове колесо з електрогенератором на валі. На передніх колесах двигун. Чисто й не забруднює навколишнього середовища.

— А ще її дуже важко перекинути, бо там унизу є гіроскоп, — докинув я.

— Ви правильно зрозуміли. Хай щастить.

Ніб забуксувала, і мене втиснуло в сидіння від сильного прискорення. Ми помчали порожньою дорогою.

— Я сповільнюся, перш ніж ми доїдемо до блокпоста. Хіба це не цікаво? Яка ж тут найвища швидкість?..

— Не... з’ясовуй цього! — прохрипів я, тим часом як повз мене пролітав розмитий краєвид. — Хоч я й стари-гань, що пожив повноцінним життям, мені ще не хочеться його закінчувати!

Вона розсміялася своїм розкішним, схожим на подзвін, сміхом і сповільнилася приблизно до швидкості звуку. Вона явно добре знала дорогу (цьому, звісно, сприяли численні вилазки на велосипеді), бо раптом ударила по гальмах, мало не зупинилась, а тоді завернула за ріг і опинилася просто перед бар’єром на дорозі.

— Навіщо ви так загороджуєте дорогу, харцизяки? — роздратовано прохрипів я з вікна, а тоді посварився ціпком на гладкого капітана, що колупався у зубах. Я сподівався, що він виколупував залишки хот-цюці.

— Кінчай цю каґальню, дідуню. Куди ти, по-твоєму, прямуєш?

— Ти такий дурний, яким здаєшся, дурню? Чи не чув наказів свого верховного головнокомандувача? Робітникам міста негайно повернутись. Я інженер-електрик, і якщо ти хочеш, щоб у ваших сортирах було світло, а ваше пиво охолоджувалося, то притьмом відкриєш цю штуку.

— Не страждай каґальнею, дідуню, — посміхнувся він. Але відступив і подав двом сержантам знак відкрити бар’єр. Я помітив, що там не виднілося жодного рядового, і сподівався, що офіцерам до душі попрацювати самотужки задля розмаїття. Я ще раз, востаннє, потрусив ціпком, і ми проминули бар’єр, а тоді рушили далі дорогою, зробили поворот і зникли з поля зору. Ніб зупинилася біля першого таксофона, і я скочив униз, зображаючи артрит.

— Ти в місті? — запитав Штірнер.

— Щойно повернувся.

— Дуже добре. Тоді зустрінемося біля входу.

— Входу? Що, де?

— Звичайно, на площі Марка Четвертера. А де ще йому бути?

Непогане запитання. Я гадав, що там лише стоїть статуя. Не здогадувався, що там проживає й сам старий Марк. Я заліз назад до машини, і ми поїхали — тільки шини звично завищали. Дорогою я потроху зняв із себе маскування, розпочавши з портупеї. Бороду залишив на випадок наявності патрулів, а вони таки були.

— Сповільнися, — попросив я. — Не будьмо надто підозрілими.

Сержант, який очолював патруль, провів нас сердитим поглядом. Я зігнорував його, проте загін справив на мене серйозне враження. Коли він завернув за ріг, останні двоє бійців прослизнули у відчинені двері якоїсь будівлі та зникли з поля зору. Отже, дезертири не просто не вертаються — їхні лави невпинно поповнюються. Чудово! Якщо це триватиме далі, в Зенноровій армії незабаром зостануться самі офіцери й унтер-офіцери. З таким складом війн не виграють. Я побачив, що ми наближаємося до пункту призначення, тож посмикав себе за бороду та зморшки й помолодшав на сорок років, перш ніж ми завернули на площу та плавно зупинилися. Штірнер стояв біля статуї, із захватом дивлячись на неї.

— Хотів би я піти з тобою, — промовив він.