Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 50)

— То не проблема, — відповів Штірнер. — Дезертирувало так багато бійців, що патрулі неначе скасовано. Усі військові або на базі, або в муніципальній будівлі. А тепер, прошу, розкажи нам. Ти поговорив із Марком Четвертером?

Вони обоє нахилилися вперед у напруженому очікуванні.

— Поговорив із ним і насолодився його гостинністю. А ще в нього залишилося кілька ящиків вина — такого, що ви б і не повірили.

— Я повірив би чому завгодно про Марка Четвертера, — зауважив Штірнер, а Ніб кивнула на знак згоди. — Але мені жаль, що він не порадив тобі, як вирішити проблему вбивств.

Я швидко закліпав.

— Звідки ти знаєш? Я нічого про це не сказав.

— А ти й не мусив. Марк Четвертер знає, що із цією проблемою ми маємо впоратися самотужки. І ми це зробимо. Було ухвалено рішення. Усі, хто в місті, зберуться завтра на місці вбивств — таке індивідуальне рішення кожного з нас. Ми станемо перед дулами.

— Шляхетний жест, але марний. Вас просто застрелять.

— Тоді наші місця займуть інші. Ненасильство не має кінця. Вони стрілятимуть, доки в них не скінчаться патрони для зброї чи доки їх не охопить відчай від скоєних убивств. Я певен, що не всі вони — такі моральні лиходії, як їхній очільник.

— Я б на це не сподівався. Але може знайтися альтернатива. З допомогою Марка — порадую вас тим, що ми вже на «ти», — я організував зустріч усіх дезертирів у місті. Якщо ви зводите провести мене до спортивного центру, ми переконаємося, чи не є, бува, мій план кращим і практичнішим.

Прогулянка вдалася приємною: на вулицях міста вперше, відколи висадилися завойовники, не було страху. Ми зустріли інші компанії, що простували в тому самому напрямку, і кожна з них супроводжувала одного-двох озброєних дезертирів. Сміх, усмішки — тепер вони раділи, що звільнилися від армії, — та чи підтримають вони план, що може поставити під загрозу їхню новоздобуту свободу? Був лише один спосіб це з’ясувати.

У спортивному центрі був закритий стадіон із ареною для боротьби, де ми всі й розмістилися. Вояки-втікачі сиділи в нижчих рядах, тим часом як зацікавлені глядачі із цивільних розсілися над ними й позад них. Я вибрався на арену й зачекав, доки всі посідають, а тоді взяв мікрофон. Глядачі зашурхотіли й затихли.

— Колеги, колишні призовники, новоприбулі дезертири, вітаю вас. Більшість із вас мене не знає...

— Та всі тебе знають, Джиме! — гукнув якийсь голос. — Ти той хлопака, шо мало не задушив генерала.

— Спробуй ще!

Я всміхнувся та зачекав, доки радісний гамір не стихне.

— Дякую, хлопці, приємно, коли тебе цінують. А тепер мушу попросити вас про допомогу. Наш любий генерал, каґалець Зеннор, планує завтра розстріляти кількох неозброєних цивільних. Це люди, що допомагали вам і вашим приятелям утекти, ті, хто запропонував усім нам дружбу, а за бажання й щасливу домівку тут. Тепер ми маємо допомогти їм. І я розповім, як саме.

Ми візьмемо до рук оцю вогнепальну зброю, якою навчені користуватися, націлимо її на Зеннора та його банду й пригрозимо знищити, якщо хоч хтось із них натисне на спусковий гачок. Це буде протистояння — і ми, можливо, не залишимося після нього безкарними. Та ми повинні це зробити.

Я трохи соромився додавати брутальний емоційний аргумент, але вибору не мав. Це була не найкраща на світі ідея, і дірок у ній було більше, ніж у машині з донатами. Та це був єдиний мій план.

Вони багато сперечались і кричали, та врешті-решт більшість проголосувала за. Меншість не бачила жодного способу гідно піти — я ж апелював до мужності, — тож нехотячи пристала на план. Місцеві провели нас манівцями до будівель, що виходили фасадами на площу, і ми, лігши на свою зброю, поснули там. Я був певен, що за ніч дехто з прибулих зникне. Сподівався тільки на те, що вранці їх залишиться достатньо, щоб забезпечити мені трохи вогневої підтримки.

На світанку я помітив на площі рух. Трохи відсунув плюшевого ведмедика, щоб зазирнути за фіранки магазину іграшок, у якому ховався. Починали прибувати солдати.

А ще виштовхували з вантажівки полонених, усіх десятьох, у наручниках і зв’язаних. Коли посвітлішало, я роздивився, що всі вояки — офіцери чи унтер-офіцери. Ну звісно — Зеннор не міг довірити брудну роботу рядовим! Усі вони зараз, либонь, сидять під вартою та замком на базі.

Із муніципальної будівлі вибрів сам Зеннор і став посеред площі. Тоді ж я почув гуркіт коліс і потужних моторів: підкотилися загони важкої артилерії. На це я не очікував.

А ще я не очікував, що Зеннор дістане пістолет і вистрілить у вікно магазину іграшок.

— Виходь звідти, ді Ґрізе — усе скінчено! — зарепетував він і зніс пострілом ведмедика.

Хіба в мене був вибір? Я відчинив двері та ступив на вулицю. Поглянув на безліч рушниць, націлених у вікна, за якими ховалися мої бунтівні солдати. Поглянув на лиху переможну усмішку на обличчі Зеннора.

— Я ж генерал, пам’ятаєш? Ти справді вважав, що твій сміховинний маневр удасться? Мій агент розповів мені про твої дурнуваті плани в усіх подробицях. Чи хотів би ти з ним зустрітися?

За сигналом Зеннора з-за дверей вийшов один із дезертирів і наблизився до нас. Він був у темних окулярах і мав великі вуса; я вже бачив його колись іздалеку. Тепер же я побачив його зблизька, а він відклеїв свої вуса та викинув окуляри.

— Капрал Ґоу, — видихнув я.

— Понижений до рядового! Бо дав змогу тобі втекти. Мене б розстріляли, якби я не був досить багатий, аби дати хабарі. Одначе тепер моє падіння — це твоє падіння. Інші рядові, мерзенні свині, знали, що я був капралом, і не говорили зі мною. Проте я здогадувався, що щось не так. Коли вони дезертирували, я негайно доповів генералові. За його вказівками пройшовся містом — і мене підбурили до дезертирства зрадливі аборигени. Я дезертирував, а генерал Зеннор отримав повні звіти.

— Ти щур!

— Без образ, шпигуняро. Добрий генерал поновив мене у званні. А ти влип у каґал.

— Що правда, те правда, — погодився Зеннор. І навів свій пістолет мені межи очі. — Ти зазнав невдачі, жахливої невдачі. Хай це буде твоєю останньою думкою перед смертю. Тепер тобі кінець!

РОЗДІЛ 30

Ну, так. Це був чи не найбільш кепський із усіх кепських моментів мого життя. Життя, що, на жаль, було повне кепських моментів. Ну, тобто справді. Ось цей генерал-убивця шкірив на мене зуби й погладжував чутливий спусковий гачок свого пістолета. За ним були його пузаті солдати, що дивились у приціли своїх гармат. Тим часом мою знезброєну армію зусібіч копняками виганяли зі сховків і під дулами рушниць гнали на площу. Мало які моменти можуть бути більш кепськими, ніж цей.

— Ти не залишишся після цього безкарним, Зенноре, — промовив я. Це було досить кволо, та тоді мені не спадало на думку більш нічого.

— О, ні, залишуся, дрібното. — Він підняв пістолет, наставив його мені межи очі й погладив спусковий гачок. А тоді опустив його. — Та я не хочу, щоб тобі зараз було надто легко. Перш ніж я тебе застрелю, ти побачиш, як я розстрілюю цих зрадливих дезертирів — усіх до одного. Їм вистачило нахабства спробувати повстати проти мене зі зброєю в руках. За цю помилку вони загинуть. Тоді я застрелю десятьох в’язнів, як і обіцяв. А вже тоді й тільки тоді вб’ю тебе.

— Якщо я вб’ю тебе першим, то ні, — прогарчав я, відчуваючи, що шкірю зуби. Мені було нічого втрачати. Я підняв руки й побрів до нього. А він побіг!

Недалеко. Лише до найближчої полоненої, схожої на бабцю жінки із сивим волоссям. Відтягнув її від інших і приставив дуло свого пістолета до її голови.

— Ну ж бо, ді Ґрізе. Підійди до мене ще на крок, і я натисну на спусковий гачок. Ти в мені сумніваєшся?

Сумніватися в ньому? Нізащо. Я не зробив цього кроку. Світ наближався до свого кінця, і я ніяк не міг цьому зарадити. В них була вогнепальна зброя, а в нас — нічого.

Саме тоді, найпохмурішої миті, я розрізнив крізь чорноту своїх думок човгання великої кількості ніг, і водночас із Зеннором озирнувся.

З-за рогу вийшов щільний, на всю ширину вулиці натовп, нескінченна юрба. Першу шеренгу очолювали Штірнер — і Ніб!

— Ні, не треба, назад! — закричав я. Ніб мило мені всміхнулась. І продовжила йти поруч зі Штірнером. Зеннор тепер цілився з пістолета у Штірнера, якому до цього неначе було цілком байдуже. Штірнер зупинився й голосно гукнув:

— Усім, хто має зброю, покласти її. Ми не завдамо вам шкоди, бо в нас так не прийнято...

— Ще одне слово — і я тебе вб’ю! — проревів Зеннор.

Штірнер повернувся до нього з холодним, як смерть, обличчям і промовив:

— Я тобі вірю. Досі я насправді не вірив у те, що одна людина здатна вбити іншу. Побачивши тебе, я в це повірив.

— Добре, тоді...

— Заспокойся. Я зроблю саме те, заради чого прийшов сюди. Заберу в тебе зброю. Якщо ти мене вб’єш, у тебе забере зброю хтось інший. Якщо йому не вдасться, спробує хтось іще. Кінець кінцем вона спорожніє, розрядиться, і її в тебе заберуть. Ти не можеш перемогти. Ті, хто йде за тобою, не можуть перемогти. Усе скінчено.

— Ні, не скінчено! — скрикнув Зеннор. На губах у нього тепер була слина, а в очах — божевілля. Він відштовхнув полонену та втиснув пістолет у Штірнерів тулуб. — Нікому не стане на це відваги. Коли я рознесу твою кров по всій площі, вони розвернуться й побіжать. Мої бійці зроблять один залп, а ті, хто вціліє, тікатимуть у паніці. Ось що я зроблю, і ти мене не зупиниш...