Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 51)

Я кинувся до нього із простягнутими вперед руками. Він штовхнув на мене Штірнера й ударив мене по голові дулом наведеного пістолета, а тоді провів пальцем по спусковому гачку.

— Ти йдеш добровольцем, ді Ґрізе? Добре. Тоді станеш першим.

Площею промайнула тінь, і об наші барабанні перетинки забухкав підсилений голос.

— Війну закінчено. Опустіть зброю.

Небо затулив найбільший із бачених мною коли-небудь космічних кораблів. Він наїжачився зброєю — і всю її було спрямовано вниз, на солдатів Зеннора. Флот прибув! Але трохи запізно.

— Нізащо! — вигукнув Зеннор. — Стрільці, вогонь! Убийте полонених! Підстрельте отой корабель!

Мене він теж не забув — утиснув мені у скроню ствол пістолета й утопив спусковий гачок. Зброя не вистрілила.

Я побачив, як кісточка його пальця побіліла від напруження, та спусковий гачок не рухався. Зрозумівши, що відбувається, він пополотнів. Я смикнувся та збив пістолет.

Тоді аж із землі завдав удару вгору — такого, до якого, мабуть, готувався все життя. Мій кулак летів угору, невпинно прискорюючись, аж доки не врізався Зеннорові в щелепу. Підняв його в повітря й опустив непритомним на землю. Я потер зболені кісточки пальців і зрозумів, що дурнувато шкірюся.

— Ваша зброя не працює! — знову забухкав голос із неба, і я, попри відлуння та спотворення, упізнав капітана Варода. — Цей корабель випускає ентропійне поле, що не дає металу рухатися, торкаючись металу, а електронам — текти. Живі організми воно не зачіпає. Тому, якщо ви, добрі громадяни Хоєцького, зволите знезброїти цих загарбників, я буду неймовірно вам вдячний.

Швидко затупали ноги: першими прибігло кілька дезертирів. Офіцерські фінгали та роз’юшені унтер-офіцерські носи виявилися приємним видовищем. У кораблі вгорі відчинився люк, і з нього спустилася на тросі знайома постать в однострої. Я відчув на своєму передпліччі чиюсь руку, озирнувся й уздрів прекрасне усміхнене лице Ніб.

— Отже, усе скінчилося, Джиме?

— Так, і кінець щасливий.

— Що буде тепер?

— Загарбники поїдуть і більше ніколи не повернуться. Твоя планета знову належатиме тобі. Мир пануватиме тут вічно.

— Ти теж поїдеш?

Моє серце голосно гупнуло кілька разів, і я стиснув руку дівчини, приготувавшись потонути в її очах. А тоді опам’ятався та стрепенувся.

— Не знаю... неправда. Знаю. Хай які чудові тут цікавинки, — я стиснув руку найбільшої місцевої цікавинки, — у довготривалій перспективі я не буду тут щасливим. І люди довкола мене теж. Твоя планета, даруй на слові, занадто тиха для мене. Побути певний час у раю чудово, та я б не хотів до нього звикнути. На світі є безліч інших планет, яких я ще не бачив. Галактика — дуже велике місце. Це боляче казати, та я мушу йти далі.

— Залишайся на цій планеті, Джиме, — порадив Варод, підступивши до мене ззаду. — Бо, вирушивши звідси, ти дізнаєшся, що на певній планеті на тебе чекають правосуддя та в’язничний термін.

— Хто б казав, Вароде, хто б казав! — Я розвернувся й дуже сердито помахав пальцем у нього перед носом. — Ви ошукали мене, обманом змусили приїхати сюди, а тоді проігнорували моє надсвітлове повідомлення й покинули тут гнити, мало не вбивши мене й десь із половину планети...

— У жодному разі! Ми весь цей час перебували на орбіті та стежили за всім. Прибувши, ми відразу обвішали всього Зеннора жучками, які неможливо виявити. Ми прибули сюди за два дні після того, як ти вислав надсвітлове повідомлення. Молодець.

— Два дні? Жучки? Це нереально. Марк Четвертер повинен би був про них знати.

— Він знав. Ми постійно радилися із цим видатним інтелектом. Він став у великій пригоді.

— Ви маєте на увазі, що Марк Четвертер мені збрехав — достоту як ви?

— Так.

Я розтулив і стулив рота, а тоді обдумав усе заново.

— Чому... Тобто навіщо зволікати й ризикувати тим, що все вийде з-під контролю, коли можна було приземлитися відразу?

— Ми мусили зачекати, доки відбудуться вибори, — промовив він із обурливою привітністю. — Ми зробили все, що могли, щоб якомога швидше вигнати Зеннора з рідної планети. Сховали купу жучків із функцією радіо-передавання, щоб він знав, що за ним стежать. Ми роздмухували його параною, сподіваючись, що він не контактуватиме з місцем своєї постійної дислокації, доки не стане надто пізно. Ти дуже добре морочив йому тут голову. Мушу привітати тебе з цим. Тому в нього геть не було часу бодай подумати про зв’язок зі своєю базою. Це було дуже важливо для нас. Щойно Зеннор подався у свою міжпланетну пригоду — як ми й сподівалися, — на Невенкеблі вдалося влаштувати невеличкий переворот. Цивільні були більш ніж утомлені нескінченним надзвичайним станом. Палацовий переворот швидко ліквідував армію. Було обрано цивільний уряд, і відтепер там пануватиме мир. Ця роззброєна армія повернеться й розчиниться серед простого народу.

— Ви обвели мене круг пальця, — не без теплоти сказав я.

— Не знаю, що це означає, та гадаю, що це означає, що ми несправедливо скористалися тобою, переклавши на тебе нашу брудну роботу.

— Згодиться, доки не з’явилося краще визначення. Ну, а хіба не так було?

— Аж ніяк. Ти встряв у цю справу з власних причин. Якби ми не стежили за тобою й не нагодилися тобі на допомогу, зараз ти був би мертвий.

Із цим було дуже важко посперечатись. І я приїхав сюди з власної волі. Я опустив погляд на тіло, що лежало долілиць, і поборов у собі стійке бажання зламати йому кілька ребер.

— А як щодо Зеннора?

— Зеннор хворий і пройде потрібний йому курс лікування в лікарні, що спеціалізується на таких проблемах, як у нього. Наразі його вже не існує.

— А як щодо мене?

— З твого боку було б розважливим рішенням залишатися там, де ти зараз. В’язень-утікач, досі не засуджений...

— Не верзіть мені цієї каґальні, — посміхнувся я. — Я — агент флоту Ліги під прикриттям, тож і поводьтеся зі мною відповідно. Завдяки мені ви виявили цю планету, а ще я постраждав в ім’я правосуддя Ліги. Я навіть укладав фінансові домовленості від вашого імені...

— Так, вояк, якому ти обіцяв кредити за допомогу. Записувальний пристрій із голосовою активацією в птахові-шпигуні зафіксував твою розмову з ним. Аспії заплатять.

— Тоді заплатять і мені. Повну платню за весь час, який я пропрацював із вами. Гаразд?

Він потер щелепу й насупився.

— Гадаю, ти проситимеш повного помилування за злочинами, скоєними на Біт О’Хевен?

— Ні. Я просто хочу, щоб цей інцидент повністю стерли з моїх даних, аби я міг жити як вільна людина. Із отриманою платнею в кишені.

— Я згоден. За умови, що ти зостанешся на службі у флоту. Хоча ти й дещо запальний, із тебе добрий польовий агент...

— Нізащо! — вигукнув я, відсахнувшись і заіржавши, як кінь. — Нізащо! Працювати на закон? Платити податки та з нетерпінням чекати на жалюгідну пенсію під старість? Краще смерть, аніж безчестя! Заплатіть і зробіть мені ручкою, капітане. У мене свої кар’єрні пріоритети.

— Скажімо, вести злочинне життя?

— Це інше. Я справді можу вам пообіцяти: ніколи більше! — Я поклав одну руку на серце, а другу підняв долонею назовні. — Я свій урок вивчив. Цим зрікаюся будь-якого інтересу до злочинного життя та даю слово віднині й надалі бути продуктивним членом суспільства.

— Добре, мій хлопчику, добре. Тоді я подбаю про гроші для тебе. Таким, як ти, у злочинності не місце.

— Ні, сер, не місце! — підтакнув я.

Я знову брехав; брехав, усміхався й безсоромно брехав. Як не крути, в мене були добрі приклади для наслідування. Коли тобі бреше повний капітан флоту Ліги, коли тобі бреше найвидатніший штучний інтелект у відомій частині галактики, чи слід змушувати простого колишнього свинобразопаса говорити правду?

У мене пересохло в горлі, і я раптом відчув потужне бажання випити того чотирьохсотлітнього вина. Мені не терпілося підняти келих із ним. Підняти й виголосити тост.

За свою майбутню кар’єру серед зірок. Я мало не відчув смак цього вина на губах і сухо прицмокнув ними, а тоді повернувся до Ніб і Штірнера.

— Друзі мої, це треба відсвяткувати. Ходімо зі мною, благаю. Я знаю один дуже елітний бар не надто далеко звідси.

ЕПІЛОГ

— Це, без сумніву, — промовив Штірнер із вологими від хвилювання очима, — келих найкращого вина, яке я коли-небудь випив, надумав випити, зміг випити, вип’ю коли-небудь, про яке я коли-небудь думав, що можу колись надумати випити...

— Хоча знання синтаксису тебе відверто підводить, — сказав Марк Четвертер, — я високо ціную твої почування. Тепер, коли ви всі скуштували вино — я дуже радий, що воно вам до вподоби, — хотілося б виголосити тост. За Джеймса ді Ґріза, рятівника планет. Ми вічно будемо тобі вдячні, Джиме.

— Вічно будемо вдячні! — хором повторили присутні, підняли келихи й випили. Усі, крім Марка, що не мав келиха, який можна було би підняти. Замість того, щоб пити вино, він звелів одному зі своїх роботів залити в сухий акумулятор порцію електролітичної рідини; Марк пояснив нам, що раптовий приплив електронів від цього неймовірно стимулює.

— Дякую, друзі, дякую, — озвався я, а тоді підняв келих у відповідь. — За Мортона й Шарлу, що сидять на дивані поруч із вами, тримаючись за руки й шаріючись, бо невдовзі одружаться.

Під радісні вигуки всі випили, а Марк Четвертер захихотів над своїми жвавими електронами. Я підняв келих знову.

— Також вип’ємо на знак подяки моєму фізичному провідникові й інтелектуальному наставникові, Штірнеру. І моїй супутниці у пригодах, Ніб — хай її велосипед котиться довго.