Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 5)
На базарі Мар’яна та Саїд потрібну людину вирахували одразу. Це був саме той, якого впізнав Тимош. Мар’яна та Саїд пристроїлися до нього у хвіст, так, щоб між ними та клієнтом були певна відстань і хоча б людини три-чотири у натовпі, і, переходячи за ним від ятки до ятки, пасли невідривно.
– Ну, що робити будемо? Він, схоже, не дебіл і в малолюдну місцину не піде, – прошепотів Саїд. Мар’яна, перебираючи у черговій ятці низки намистин з різних матеріалів, теж шепотом відповіла:
– Мабуть, що так. Можна спробувати обшмонати, але малоймовірно, що він товар тримає в зовнішніх кишенях. Одначе… відлити ж йому напевне має закортіти, рано чи пізно. От що, а йди-но ти ближче до сортирів, випасай його там, а я у хвості залишуся.
Саїд слухняно відійшов, зробивши вигляд, ніби зацікавився товаром у іншій ятці. Мар’яна вибрала чотки з якихось видовжених фруктових кісточок, вкритих різьбою, і розрахувалася з продавцем, краєм ока спостерігаючи за клієнтом. Той нарешті відлипнув від ятки з декоративними накладками на зброю, так нічого і не придбавши, і перейшов у ряд із їжею. Мар’яна пішла за ним, крутячи в руках новокуплені чотки. Кісточки трошки кололи долоні своїми гостренькими кінчиками, але в цілому перебирати їх було доволі приємно. Заспокоювало. Вони на вигляд дуже нагадували чотки, які вона колись постійно носила із собою, і загубила… в дуже сумних обставинах. Щоб відігнати моторошні спогади, Мар’яна купила улюблені ласощі – пакунок пастили з водоростей, вгризлася в пружний брикетик, і стала вештатися по ряду, намагаючись не випустити з очей клієнта. Той, мабуть, вже втомився бродити ринком і вирішив перекусити, для чого присів біля одного з кіосків, де подавали локшину із різними добавками, замовив великий контейнер і став чекати, поки локшинар приготує. Мар’яна раптом відчула, що задуже зголодніла, і вирішила, що нічого страшного не станеться, якщо вона також попоїть та заразом на клієнта ближче подивиться. Намотала чотки на руку і теж підійшла до локшинниці:
– За скільки локшина?
– Та вся за галакт, – відповів продавець. – У нас правило: локшина – галакт, добавки безкоштовно, бери скільки влізе в один контейнер – галакт за все. Вам яку? Зара рисову варю.
– Та по дюзам, давай рисову, – Мар’яна скинула з картки галакт. – Запити є чим?
– Аякже, чай є, – продавець якраз виловив з казана шумівкою прозору рисову локшину та навалив клієнту в контейнер, той присунув до себе коробочку та навалив кілька добавок, спритно похапавши їх бамбуковими паличками з мисок, що рядком стояли на прилавку. Мар’яна також отримала свою коробку, й замислилася над вибором добавки.
– І чаю давай, – вона підхопила паличками добавку з трохи підсмаженої в соусі лососини та молодих паростків бамбуку, взялася накладати в свій контейнер. У всій засвоєній людьми галактиці, на будь-якій достатньо жвавій станції можна було побачити таку тяньгойську локшинницю, й в усіх цих місцях подібну їжу треба було їсти паличками, тим більше що бамбук ріс практично в будь-якій гідропонній системі у величезній кількості й був популярним матеріалом для усіляких потреб. Тяньгойські локшинниці разом із джамахірійською шавармою, республіканськими вареничними, інтернаціональними пундиковими, зоряносоюзовськими піццеріями та альфабетанськими бургер-шопами були найпопулярнішим фастфудом у всій Галактиці.
Локшинар поставив перед Мар’яною великий паперовий кухоль з чаєм. Тут відреагував клієнт:
– А пиво є?
– Авжеж є. Чай – двадцять сантимів, пиво – п’ятдесят літр.
– Давай. Два літри – щось локшина в тебе якась солона.
Продавець виставив йому дві пластикові фляги:
– Ще галакт за пиво.
І клієнт, і Мар’яна мовчки скинули йому потрібну суму з карт. Мар’яна гостро пожалкувала, що в неї нема із собою нічого такого, що можна було б непомітно вкинути в пиво клієнтові. Залишалося сподіватися, що два літри пива (особливо якщо це місцеве «пиво» з генмодифікованого ячменю та водоростей) неодмінно через певний час покличуть його віддати борг системі рециклу. Поїдаючи локшину, вона сховала під прилавок ліву руку й, викликавши внутрішній інтерфейс зв’язку на контактну лінзу, легкими порухами пальців швидко набрала та відправила Саїдові повідомлення. Її комм був підключений до слухового імплантата, датчики в пучках та контактна лінза-монітор дозволяли користуватися зв’язком непомітно для оточуючих.
Розрахунок виправдався: клієнт доїв локшину, допив пиво, кинув порожні контейнери й палички у бачок-рециклер та зліз із табуретки. Озирнувся, мазнув поглядом по Мар’яні, але та навіть на нього не дивилася, длубалася у своїй локшині та цмулила чай. Клієнт розвернувся та пішов уздовж рядів. Мар’яна, не поспішаючи, доїла локшину, допила чай, викинула посуд у рециклер та, подякувавши продавцеві, теж пішла вештатися рядами, не спускаючи з клієнта очей. Добре хоч народу тут було не так щоб і багато, якраз для того, щоб не потрапляти на очі клієнту і при цьому спокійно висіти в нього на хвості.
Семен церемонитися не став – вирахував свого клієнта в барі «Дірявий шолом», просто присів за стійку поряд з ним та замовив собі горілки з перцем.
Клієнт – середнього віку чоловік із нашивкою техніка на плечі – цідив віскі з льодом та зацікавлено витріщавсь на голоплатформу в центрі, де вибагливо крутилася напівгола дівиця у якихось пістрявих шкурках і зі списом. Її надто вже гнучкі рухи та спритність, з якою вона поводилася зі списом, наводили на думку, що цей номер навряд чи знятий з реальної танцюристки, скоріше за все добре промальована графіка. Семен, користуючись тим, що клієнт відволікся на голограму, а бармен обслуговував іншого відвідувача, швиденько дістав із кишені пігулку, затис між пальцями та став чекати слушної нагоди.
Голографічна танцюристка між тим пристрасно облизувала верхів’я списа, що викликало в залі п’яне гигикання та аплодисменти. А коли вона осідлала держално і стала соватися на ньому з украй розпусним та хтивим виразом обличчя, гигикання посилилося, чоловіки в залі бурхливо жестикулювали, жінки ж реагували по-різному: хтось сміявся (Семен мав дуже великі підозри, що не над голограмою, а над реакцією відвідувачів чоловічої статі), а хто демонстрував явну відразу. Якась немолода тітка міцної статури, з уніключом на поясі та нашивкою техніка, лупонула кулаком по стійці:
– Хлопа давай! Та щоб як слід вихилявся!
Сусіда Семена обурився:
– От чого захотіла. А може, ми ще подивитися хочемо!
Говорив він поліславом із характерним для Нової Полонії акцентом.
Семен махнув рукою:
– Та гаразд, нехай і хлоп буде, давай одразу обох!
Немовби випадково, він зачепив склянку клієнта та трохи віскі вихлюпнуло на стійку. Семен підхопив склянку та притримав:
– Пардону просю. З мене чарочка, кенте, гаразд?
Клієнт зміряв його поглядом, але Семен, коли хотів, умів бути дуже переконливим та приємним простачком. Так що клієнт кивнув:
– Нема питань, кенте. Ну їх до біса, дівок намальованих, давай краще разом вип’ємо. Тільки помірно! Мені завтра на астербол.
Семен жестом показав бармену, щоб той додав їм у склянки за Семенів рахунок, і сказав:
– Вау, нічосі, ризиковий ти, кенте. Мій кеп он засцяв у астербол грати.
Клієнт узяв повну склянку, в якій уже безслідно розчинилася крихітна Семенова пігулка, і гордовито відповів:
– Ну той, хто не ризикує, той не п’є віскарик. До того ж приз неслабкий на кін поставлено… – ковтнув віскі та простяг руку:
– Будьмо знайомі, кенте. Андріян.
– Сід, – назвавсь Семен ім’ям, яке було написане на одній з його трьох ідентикарток8. Зовсім не треба тут світити справжні імена, і майже всі запороги в подібних місцях показували фальшиві ідентикартки… звісно, якщо ними взагалі хтось цікавився.
– Ну, за удачу, – Андріян підняв склянку, Семен чокнувся з ним і повторив:
– За удачу! – і хвацько вилив горілку в горло. Андріян зробив те саме і занюхав рукавом.
Семен прикинув на око масу клієнта і вирішив, що пігулка має подіяти досить скоро. І справді – за двійко хвилин потому язик в Андріяна став плутатися, рухи зробилися розбовтані, та ще й гикавка напала.
– Ги-ик…при-и-ик! При-и-и-икинь, ми та-гик! Такі-ви-гик!!! Виграємо, га. Та я… гик!!! Та я нах… гик!!! Нах кину все, гик, це…– тут Андріян надто широко та сильно махнув рукою, показуючи на середину залу, де на голоплатформі відбувалася вже зовсім цілковита розпуста у виконанні двох вузлуватих від м’язів хлопців та двох дівок з великими сідницями та грудями. Розпуста привертала посилену увагу відвідувачів – вочевидь, вистави такого рівня вульгарності тут показували нечасто. Голографічні танцюристи виробляли таке, що вже не було ніяких сумнівів: намальовані. Жодна жива людина не змогла б повторити ці чудернацькі трюки. Але народу в залі подобалося, і на платформу летіли голографічні значки різних валют – візуалізація дрібних сум, які відвідувачі перераховували закладу «за розваги». Дехто кидав на платформу й жетони тутешнього казино, й універсальні картки, і навіть реальні монети. Все це викликало легкі брижі на голограмі, але ніхто не вередував. Традиція є традиція. Семен про людські очі сипонув на платформу трохи сантимів з картки. Андріян намагався зробити так само, але спроба залізти в кишеню за коммом скінчилася тим, що він навернувся б з високого стільця, якби Семен не підхопив його. Бармен налив іншому відвідувачу і підійшов до їхньої частини стійки: