Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 7)

Правила астерболу були прості. За командою всі учасники виходять на поле з чотирьох боків у одній площині, яка зазвичай співпадає з площиною екліптики в даній системі. Згори розташована гравісітка із закидайлами, які приймаються обстрілювати поле метеоритами. Завдання гравців – ухилятися від метеоритів, перехоплювати їх гравіласо чи сітками й у свою чергу запускати на поле. Накопичувати в своїх сітках метеорити заборонено, той, хто таскає в сітці більше одного метеорита, отримує штраф, а якщо порушить правило знову, то його виганяють з поля. Виганяють і тих, хто не перехоплює метеорити, а лише ухиляється від них та бігає по полю. Гра йде доти, доки на полі не залишиться жодного метеорита чи поки на полі не залишиться один гравець. Частіше за все спочатку намагаються вибити побільше конкурентів, а потім повикидати метеорити, щоб збільшити свої шанси. Рідко коли на полі залишається один-єдиний переможець, звичайно перед грою багато хто намагається домовитися працювати разом на перемогу, так що на поле виходить кілька умовних «команд» чи союзників, і якщо вони достатньо чесно дотримуються угоди, то можуть наприкінці поділити приз.

Всі кораблі на початку гри отримують стандартні щити, які витримують певну кількість влучень. Оскільки щити роздають організатори гри за власний рахунок, зрозуміло, що якість їхня дуже так собі. Стандартний щит витримує до двадцяти влучень. Ті, хто бажає продовжувати гру після падіння ігрового щита, можуть користатися власними, правилами це не забороняється, але коли їхні щити падають нижче 5 відсотків, вони за правилами вибивають. Оскільки учасники, коли виходять на поле, налаштовують транспондери на диспетчерську порту, стежити за станом суден неважко. Звісно, в астерболі часто буває, що захоплені грою не стежать за станом щита та за пошкодженнями, і тоді в діло мають вступити патрульні – зафіксувати променем такий корабель та вивести його з ігрового поля. Але на практиці, якщо на полі кипить надто гаряча гра, місцеві мультони не бажають ризикувати, а лише волають на весь ефір щось типу «Алярм!!! Червоний статус!!! Учасник «Сокіл», негайно залиште поле!!! Алярм!!!». Якщо командир «Сокола» ще зберігає залишки здорового глузду, він встигне покинути поле до того, як його кораблик перетвориться на купу уламків, але бувало, що особливо упороті любителі астерболу покидали поле лише в рятувальних капсулах (і то лише якщо їм пощастило встигнути в них запакуватися).

За годину до початку гри Семен здався та кинув марні спроби зламати сервер корабля козликів. Як він і думав, захист там стояв дуже висококласний. Єдине, що йому вдалося – це підсадити нейтрального «жучка», який дозволяв легко впізнавати корабель у звичайному космосі чи верхньому гіпері. Й те, хтозна, як довго такий «жучок» залишатиметься непоміченим.

Так що всі запороги заявилися на гру і всю умовну «ніч» лише тим і займалися, що налаштовували щити та ласо. Перед початком Харитон зібрав усіх на відеоконференцію, щоб дати останні інструкції.

На великому конференц-екрані в рубці «Перця» зависли в рядок сім вікон із обличчями командирів «чайок»: спокійні кам’яні фізії Ласло та Яцька, широка пика Тимоша, хитрий писок Явдохи, втомлене обличчя Мар’яни та похмуре кисле лице Саїда, також покерфейс Рози. Харитон обвів усіх важким поглядом та сказав:

– Значить, так: хто радіє – одразу припинити. Ми на цей чортів астербол підписалися не заради розваги, а у справах. Тимош, Явдоха, Роза – це вас у першу чергу стосується.

– Пф-ф-ф, Вовку, шо ти робиш собі нерви? – відгукнулася Роза. – Таки не завівся ще у всесвіті той метеорит, яким мені на астерболі борт проломлять.

– Ти не забула, що тобі якраз грати не треба? – буркнув Харитон. – Ти за своєю зоною слідкуєш. І як що – одразу пірнати в гіпер за козлами. Саїде, ти на зв’язці з Розою, не забувай. Мар’яшо, на зв’язку зі мною. Робимо вигляд, ніби ми одна команда, і тусуємося осторонь, типу чекаємо, коли нетерплячих виб’ють. Інші нас прикривають і за можливості намагаються проломити щити нашим козлам. Чим менше в них буде захисту, тим краще. Але не надто захоплюйтеся… Встигнете за нами в гіпер пірнути та зчепитися – добре, ні – граєте далі. Після матчу, якщо від нас вісток немає, відкриєте мій пакет та підете з ним до Ріккі Джеліко, покажете та попросите допомоги. Ми скинемо тимчасові маяки на виході, код буде у пакеті. Вона не відмовить, а про платню вже якось домовитеся.

Явдоха зітхнула:

– Ці жадюги з Портового братства, мабуть, заломлять стільки, що ми усі без штанів залишимося…

– Нічого, штани – то справа наживна. Допомога Ріккі та її людей того варта, – Харитон стукнув по стільниці та закінчив:

– Ну, от і все. Готуємося до старту.

Конференц-зв’язок розпався. Харитон усівся в командирське крісло в рубці та підключив свої кібер-протези до систем корабля. Візуалізація штінта вимкнулася – Харитон не любив, коли під час бою чи важливих маневрів його відволікає навіть такий просунутий штінт, яким був його Перець. Всі повідомлення штінт у бойовому режимі подавав йому та персоналу рубки на їхні власні інтерфейси. В пілотській частині рубки в ложементі вже сиділа Маня Ясна, пілот «Перця», а в навігаторському вовтузився Данило, намагаючись підлаштувати його під себе.

Це й було тою його пропозицією, яка, як він гадав, не могла сподобатися ані Харитонові, ані Богданові – помінятися місцями навігаторам «Перця» та «Мавки». Адже навігатор звикає до свого місця набагато сильніше, ніж пілот чи навіть капітан. Але тут вже виходу не було: природний дар Данила був потрібніший у корветі, як на найбільшому, потужнішому та швидшому з усіх кораблів, що були в розпорядженні Харитона.

Маня Ясна кинула на Данила сміхливий погляд та сказала:

– Та не парься, наш Перчик лагідний, до того ж тобі спецом пріоритет в гіпері передали. Чи ти за свою «Мавку» переживаєш?

Данило лише зітхнув, Маня хихикнула:

– Що, мабуть, думаєш – раптом твоя Мавка тобі з Богдашею зрадить? Штінти – вони такі, можуть. Ну та потім розберетесь. А зараз – за роботу.

І вона відкинулася в своєму ложементі, скомандувала:

– Шолом і контроль!

Одразу ж на неї опустився пілотський шолом, ремені безпеки застібнулися, фіксуючи тіло в найбільш зручному положенні. Вона сунула руки в контактні рукавички і взялася за джойстики управління. Данило знов зітхнув і ввімкнув навігаторську програму. Шолом та нейроконтакти відрізали його від зовнішнього світу та вивели у верхній гіпер.

У верхньому гіпері він виявився не сам: не менш ніж половина учасників астерболу потурбувалася про те, щоб їхні навігатори були присутні в гіпері. Навіщо вони це робили, Данило не знав, але про всяк випадок був насторожі: хто зна, ще хтось вирішить атакувати його в гіпері.

На «Мавці» між тим Богдан з украй невдоволеною фізією влаштовувався в навігаторському кріслі, яке ніяк не хотіло підганятися як треба. Адже Данило, як і будь-який астерник, був високим та худорлявим, а Богдан, уродженець Аскольда, виріс у гравітаційному колодязі на планеті з тяжінням у півтори рази більшим за стандартне, тому був невисокий, присадкуватий та широкоплечий.

– Тобі що, в штани гайок напхали? – невдоволено пробурмотіла Роза. Богдан, зосереджено соваючи пальцями по панелі налаштування, злобно відповів:

– Та краще б гайок напхали, ніж в чуже крісло влазити… ваш штінт його що, навмисне блочить?

– За наказом командира корабля вам наданий доступ к управлінню, сер, – мелодійно відгукнулася Мавка. – Я не можу порушити наказ командира та блокувати вам доступ до налаштувань.

Богдан щось промимрив нерозбірливо, і крісло нарешті підлаштувалося під нього. Роза насунула шолом, опустила візор:

– Ну, таки почнемо із допомогою Всевишнього!

‒ Мем, маю нагадати вам наказ командира з’єднання отамана Вовка.

‒ Я пам’ятаю, Мавко. Але ловити та кидати метеорити цей наказ нам не завадить. Тим більше якщо нам треба протриматися на полі до потрібного моменту, то, хочеш не хочеш, а грати хоч якось доведеться.

Петро боязко покосивсь на Розу:

‒ М-м-м… а може, все-таки не будемо?

‒ Не сци, Петре. Давай, шолом вдягнув і за роботу. Мавко, ти не забула бекапнутися на сервер порту?

‒ Я не вмію забувати, мем. Бекап було зроблено сім годин тому, поміщено на зберігання на п’ятнадцять стандартних діб під пароль сьомого ступеня складності, все згідно штатної інструкції, ‒ незважаючи на сухість формулювань (а може, саме завдяки їм), складалося враження, ніби корабельний штінт не на жарт образився на припущення, немов він не зробив власної резервної копії перед такою важливою справою.

‒ Гаразд, не сердься, Мавко. Ти в нас молодчинка. Ну, а тепер – до роботи! ‒ Роза активувала пілотські програми, і Петро теж включився в управління. З техвідсіку прийшло підтвердження Пріськи про готовність. Її та Петра задачею було управління сітками та ласо, Рози – лише маневрування, але діяти вони мали узгоджено, тому навіть Пріська зараз була в шоломі та підключена до загальної системи управління. Єдиним «пасажиром» залишався Олекса. Він ліг на койку в їх з Пріською сімейній каюті та підключив візор до корабельного серверу – почитати недочитаний роман про пригоди славетної дослідниці космосу Інки Іванової. Олекса був спокійний і ніяк не переймався неробством: адже поки в судового лікаря нема роботи, значить, все йде добре.