Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 6)
– Що, наквасився?
– Схоже на те, – кивнув Семен, дивлячись, як прямо на очах вирубається Андріян. Бармен запропонував:
– Протверезівка є. За рахунок закладу, до речі.
– Та не треба, – відмахнувся Семен. – Від цієї протверезівки тільки печія потім. Зара я його проблюватися відведу, і відпустить. А потім повернемося, ти місце нам притримай.
– Іч чого захотів, місця ж бо козирні, – вишкірився бармен. Семен п’яно образився:
– Ну що за манери? Грошви мало, чи що? Ну на тобі галакт зверху, місця забий. Не повернемося через півгодини – можеш кого хочеш… той… саджати. От.
І Семен скинув на стійку платню за випивку та галакт «зверху». Поверхня стійки, яка була також і контактним екраном саме для подібних розрахунків, мигнула, і біля місць, де сиділи Семен та його клієнт, загорілися червоні написи «зайнято». А Семен підхопив клієнта, закинув його руку собі за плечі та обхопив під пахви. І поволік до дверцят із позначкою чоловічого туалету.
3. План «Б»
Під кінець добового цикла всі «мисливці на козликів» зібралися на «Перці». Були там і Данило з Богданом.
Харитон вийшов у кают-компанію, сів на капітанське місце і швидким уважним поглядом окинув усіх.
– Ну, доповідайте, чорти з чортівками. Щось, бачу, ви невеселі.
Дуже похмура Мар’яна, нервово крутячи в долоні чотки з кісточок, пробурмотіла:
– А веселитися нема з чого. Випасли ми нашого козла, Саїд на нього чигав у сортирі та тихцем по довбешці врізав. Типу пограбування. А я на стрьомі постояла…
Харитон звернув на Саїда погляд кібер-ока, живим продовжуючи дивитися на злу Мар’яну:
– Ну і?..
– Ну й нічого, Вовку, – відповів Саїд, втупившись у стільницю. – Він міцним горішком виявився, галас здійняв, місцеві мультони9 прибігли. Мені довелося валити через вентиляцію у сусідній сортир, поки Мар’яша відбріхувалася…
– Ну що ж ти за запорог такий, нічого серйозного тобі доручити не можна, – Вовк постукав пальцями кібер-руки по стільниці. Саїд, не піднімаючи очей, просичав крізь зуби:
– Сам би спробував… ми думали – раз пиво дудлить, значить, імплантатів нема. А в біса йому ті імплантати, якщо в нього на гарнітурі була альфабетанська силова броня з тригером на близький контакт. Працює всього три секунди, але йому вистачило.
Харитон аж свиснув:
– Одначе це вже серйозно. Справа дійсно смердить і великою грошвою, і брудною політикою… Ну, а інші ж у чому налажали?
Семен розвів руками:
– Ну, я свого накачав як слід, до сортиру відпер, типу проблюватися, й швиденько обшмонав. Так от нема в нього нічого із собою, я навіть сканером перевірив… чистий, падлюко. Навіть імплантатів нема, крім зубних. Та й ті без наворотів.
Харитон перевів погляд на Лейлу із Салманом:
– А у вас, сокіл із соколицею?
Лейла стенула плечима:
– Як і в Семена. Я свого до кондиції довела та приспала – чисто, без хімії, потім ми з Салманом обтрусили зі сканером і його самого, і все його барахло – порожньо. Нічого підходящого.
Вовк почухав підборіддя, покрутив замислено вуса:
– От тобі і на. Невже на кораблі тримають? Такі тупі – чи такі розумні?
– Альфабетанська силова броня, – нагадав Семен. – Де завгодно таку не здобудеш. А раз в них така хрінь є, гадаю, й кораблик в них також не простий. Ми, звісно, можемо спробувати його хакнути, щоб змалювати собі доступ всередину та обшмонати, але щось мені здається, нас і там сюрприз чекає. Фатьми ж із нами нема, а в мене ресурси обмежені. І часу мало. А навіть якщо і вийде хакнути, не певен, що ми зможемо його без шуму обшукати.
– А ти спробуй хакнути спочатку, а потім і про шмон подумаємо, – Харитон постукав кібер-пальцями по столу, і над ним зависла візуалізація штінта – мальований карикатурний чоловічок у шароварах, із довгим червоним носом та вилами в руках.
– Чого треба? – неввічливо поцікавився штінт. Нікого не здивувало таке «кібернетичне» хамство – то була всього лише оболонка образу, імітація особистості.
– Порийся у даних порту, знайди файли про «Леопарда» і скинь усе на «Калью», тримай канал. У Семена – пріоритетний доступ на вісім годин. Ясно?
– Ясен перець, – відгукнувся штінт, і, по-негідницькому регочучи, почав тицяти вилами у бік Семена та Мар’яни:
– Справа іде, справа іде!!!
– Вам усе зрозуміло? – Харитон похмуро зиркнув на Мар’яну та Семена. Ті кивнули. – Ну то й дуйте до себе, працюйте. Тільки обережно. Якщо побачите, що йде туго чи захист стоїть серйозний – кидайте. Завтра на астербол, до речі, не забудьте в такому випадку записатися.
Мар’яна та Семен пішли. Саїд із очікуванням дивився на отамана, Лейла задумливо крутила свої браслети.
– Ви також вільні, йдіть відпочивати.
– А що астербол? Чи може, нам також записатися? – обережно спитав Саїд.
– Записуйтеся, тільки під час матчу будете тусуватися там, де вам Данило вкаже, і щоб нарівні з іншими були готові перейти в дискрет за сигналом.
Коли Саїд та Лейла пішли, подав голос Данило:
– Ось до речі щодо дискрету. Тут дві зони, крім основної, в принципі, вони можуть випасти в будь-яку. Але маю відчуття, що вони виберуть зону Б. Вона трохи осторонь, там нема маяка, лише буї, але є зв’язки із зонами у Чорному Просторі. Зона А… я б на їхньому місці, звичайно, спробував би звалити крізь неї. Це було б… красиво – випасти в основну зону на очах у всіх та швиденько піти, не користуючись маяком, за своїм маршрутом.
– Для цього треба бути природним, як ти, – сказав Богдан, який, здавалося б, був захоплений розкладанням хитромудрого пасьянсу на вірт-столі свого комма. На Данила він не дивився і був підкреслено холодним. Втім, так бувало і раніше, після їхніх спільних проходжень крізь «виворіт», коли Данило його підхоплював. Данило не ображався, йому самому було незручно на нього дивитися деякий час після цього.
– Не обов’язково, – заперечив він. – Якщо їхній навігатор вже ходив цими шляхами, він може піти, узявши прив’язку до якого-небудь знайомого орієнтиру. Але, з іншого боку, якщо їхнє завдання – зустрітися з іншим кораблем, тоді ти правий – в такому разі навігатор має бути природним. Але він навчений.
– Звідки ти знаєш? – підняв на нього очі Богдан, здивований такою впевненістю. Данило всміхнувся:
– Коли корабель стає на причальні рейки, його штінт у будь-якому законному порту повинен автоматично подати штінтові порту судову роль. Акерман – законний порт Конгресу, тому його ідентифікація усіма легальними штінтами підтверджується. А в Конгресі легальними вважаються будь-які штінти, якщо вони не були в когось вкрадені надто вже нахабно.
– Ну то й що, я це знаю, – Богдан повернувся до пасьянсу. – Хай портовий штінт і отримає судові ролі всіх кораблів, першому-ліпшому він інформацію все одно не передасть.
– Першому-ліпшому – так. Але природні навігатори – не перші-ліпші, – старанно давлячи в голосі самовпевненість, відповів Данило. – Ми маємо право подати запит про присутність в порту колег – будь-яких, навчених чи природних. Ми ж зобов’язані ділитися маршрутами з навченими і досвідом один з одним. От я і подав такий запит. Так от тут нема зараз жодного природного, крім мене та Ріккі Джеліко, навігатора «Сонячної Королеви». Вона ж до наших клієнтів жодного стосунку не має.
– Це точно, – погодився Харитон. – Ріккі та її команда таким не стануть займатися ні за які гроші… Так, ближче до справи. Яку зону пильнувати треба?
– Я б більшу увагу надав зоні Б, – Данило викликав голоекран і показав на мапі області порту другу дискретну зону. – Надто вже вдало розташована, можна типу випадково вивалитися під час матчу – і шукай вітру в полі. Тим більш якщо в них уже розвіданий маршрут в потрібне місце. Але взагалі… ми з Богданом вийдемо на «виворіт», як лише почнеться матч. Богдан буде про всяк випадок наглядати за основною зоною, я – за зоною Б. Але, Вовку, тут є момент… якщо я піду в погоню за нашими козликами, їхній навігатор відчує мене. Блокувати не зможе, але відчує стовідсотково. І якщо там, де їх чекають, буде природний… чи дуже, дуже досвідчений навчений – він дізнається заздалегідь про погоню. І вони будуть готові.
– Мгм, перспективка так собі… – Харитон покрутив вуса. – А ти його заблокувати зможеш?
– Можливо, – ухилився від точної відповіді Данило. – Але тоді напад на їхній корабель станеться в зоні Акермана, а якраз цього ми хочемо уникнути, як я розумію.
– Чорти б спалили їхні дюзи… – пробурмотів Харитон. – Гаразд, чого зараз про це теревенити. Будемо дивитись в процесі. Поки план такий: чекаємо результатів від Семена. Якщо по нулях – тоді в астербол активно грають Ласло, Миша та Тимош, інші тільки вигляд роблять, і за сигналом йдуть куди треба. Як, Данило, зуміємо встигнути зчепитися перед стрибком?
– Не певен… Але в мене є одна ідейка, – Данило це сказав і одразу ж пожалкував. Ідея не подобалася і йому самому, і він був певний, що не сподобається ані Богданові, ані Харитонові. Але поки що це було найкраще, що він взагалі міг побачити в наявному розкладі.
4. Гра на вибиття
Матч був призначений на восьму годину наступного цикла. За вісім годин до того припинили приймати заявки на участь, і весь цей час буксири порту лише тим і займалися, що тягали з околиць системи метеоритну дрібноту та складали у величезну гравісітку на стартовому полі. Двійко патрульних катерів місцевих мультигардів зависло біля двох основних точок входу в головну дискретну зону, позначених бакенами. Кілька добровільних помічників на своїх корабликах займалися встановленням сигнальних буїв, які позначили ігрове поле зі сторонами у 150 000 та 100 000 кілометрів відповідно. Закидайли вже зайняли свої місця біля сітки з метеоритами. Завданням закидайл було, власне, закидати на ігрове поле партії метеоритів, тому на таку роль звичайно обирали достатньо потужні, але тихохідні кораблі, найчастіше – які-небудь вантажівки. До «стадіону» прибули й сміттярі, яким доведеться потім чистити околиці порту від метеоритів, що вилетять за межі ігрової зони. На роль сміттярів призначали тих, хто заробив штрафи в порту (тобто порушників місцевих «законів», також упійманих на безмитній контрабанді чи тих, хто програвсь у казино), робота це була нудна та невдячна, та ще й впіймати випадковий метеорит бортом можна… Сміттярі починають роботу з початком гри, тому що гравці у першу чергу прагнуть позбутися конкурентів, тому кидають метеорити куди прийдеться. Потім уже, коли більша частина вибиває з гри, ті, хто залишився, починають намагатися закинути зайві метеорити в чотири «мішки» з силових полів, щоб вивести їх з гри та отримати додаткові бали. Той, хто зумів закинути в «мішок» хоча б один метеорит, отримував додатково один відсоток до виграшу, і якщо він вигравав матч, то його приз збільшувався на відповідну кількість відсотків. На відстані приблизно у 50 000 кілометрів від меж поля були розставлені гравітаційні загороджувачі, які мали не давати випадковим метеоритам вилітати за межі певної зони. Здебільшого вони з цією задачею вправлялися, але зовсім без роботи сміттярі не сиділи.