Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 28)

Лейла розпустила вузол волосся на потилиці й узялася плести кіски:

– В Харитона нейропроцесор в голові, в нього ж зорові зони були пошкоджені. А в тебе, як я зі слів Олекси пам’ятаю, навіть нерв не постраждав. Ніщо не заважає виростити нове око. А що до комма – так є ж інші імплантати, – вона провела пальцем по своїм повікам та за вухом. – Чи… ти просто не хочеш повертатися на Зиму?

Зима була республіканським центром високих медичних технологій. Зрештою, замінити око Саїд міг і на Аскольді, і на Дарі… але лише на Зимі вирощували імплантати саме біокібернетичні, де уся комп’ютерна частина робиться з біологічних матеріалів індивідуально, щоб забезпечити цілковиту сумісність з організмом носія.

Саїд задумався. Додому він не те щоб не хотів, навпаки – дуже хотів. Скучив. Але чи витримає він довге спілкування з родичами?

– Та як би тобі сказати… Хочу. Снігу давно не бачив. Та й за родиною скучив. Мабуть, поїду на Зиму. Дід уже вмер – а він був найбільш непохитним, інші, як на мене, вже змирилися з тим, що я не хочу сімейним бізнесом займатися.

Вона посміхнулася:

– А знаєш… я теж поїду. Треба ж якось почати звикати до того, що в мене знову є сім’я. В часи рабства я привчила себе про них не думати, не сумувати… так простіше було, чи що. І виявилося, що я їх забула. А це неправильно. І ще… мені треба щось із собою зробити.

На цих словах його аж тіпнуло:

– Що? Що ти маєш на увазі?

Лейла постукала себе по лобі:

– Це, – вона провела долонями по грудям, від чого Саїд аж замружився на мить, відчуваючи недвозначні порухи у власному організмі. – І це. Я хочу знову навчитися відчувати та кохати не лише розумом, а й тілом. Якщо це можливо, звісно.

Він устав, підійшов до неї та легенько торкнувся її плечей. Було дуже боляче – від думок про те, що ж із нею колись робили цілих десять років гаремного рабства, щодня. Вона якось відкрилася. Після тої пам’ятної пригоди в Дірі, коли Саїдові випікли око, а їй самій довелося битися з тамтешніми піратами, Саїд якийсь час провів на «Перці», де Олекса і Леля спочатку лікували його рани, а потім імплантували йому кібернетичне око. Після операції до нього прийшла Лейла і просиділа біля ліжка більше години, очікуючи, коли він прокинеться. Тоді й сталася в них дуже відверта розмова. Не встаючи з ліжка, Саїд запропонував їй руку та серце. Тобто просто зізнався, що кохає її. Це була правда: він закохався в неї ледь не з першого погляду, тоді, коли вона вперше з’явилася на Засіці. Та й важко було не закохатися, адже Лейла і виглядом, і за характером була жінкою того типу, який Саїдові дуже подобався. Вислухавши його освідчення, Лейла зітхнула й розповіла багато чого такого, про що, як він підозрював, говорила досі хіба що з психотерапевтом (а на Засіці був і психотерапевт, куди ж без нього – такий собі Інгер Мінц, якого виперли з військової психіатричної клініки на Грюнберзі за пияцтво). Серед усього і про те, що секс не приносить їй ніякої радості, що це для неї суто механічний процес, і що навіть крутіння педалей на тренажері дає їй більше задоволення. Зізналася, що Саїд їй дуже подобається… і що її тіло у його розпорядженні. Такій пропозиції сам Саїд вжахнувся. Йому дико не подобалася думка робити з нею щось таке, від чого їй ніякої радості, а лише страждання.

– Лейло… – він дуже обережно доторкнувся до її щоки. – Я б усім серцем бажав, щоб це було можливо. Ти же знаєш – я люблю тебе. І зроблю для тебе все, на що стане моїх сил.

Вона вдячно накрила долонею його руку:

– Я теж люблю тебе, Саїде. Дуже. Так що я хочу, щоб ти розумів: ти цілком, абсолютно вільний, і якщо тобі сподобається інша жінка, здатна дати тобі те, чого не можу дати я, то я буду щаслива за тебе.

– Ні. Ніяких інших, – рішуче помотав головою Саїд. – Тому що таких як ти просто не існує більше в цьому Всесвіті.

Ця розмова в них заходила вже не вперше. Лейла знала, що він каже правду: інші жінки його не цікавили. А для неї то був єдиний чоловік, заради якого вона зробила б що завгодно.

Вона сказала:

– Інгер каже – на Зимі є центр реабілітації для таких, як я. Хороший центр. Я хочу спробувати. Не факт, що це допоможе… Але я спробую.

– Ну що ж, отже, їдемо на Зиму разом. Сподіваюся, Харитон у найближчі три місяці не знайде нам ще якесь дільце, – сказав Саїд.

Дозволом Харитона повернутися на свої звичні робочі місця і Данило, і Богдан скористалися одразу ж і майже одночасно, так що зустрілися на трапі «Перця». Зупинившись, уважно і мовчки обдивилися один одного. Сторонній людині, мабуть, ця сценка здавалися трохи смішною: високий, худорлявий та блідий астерник із білястим волоссям, і приземкуватий, широкоплечий чорнявий та смаглявий здоровань-аскольдієць дивляться один на одного так, немовби наступної миті з однаковою вірогідністю або вчепляться у горлянки, або підуть разом пити пиво. Обидва до того ж і одягнені в однакову сіру уніформу космоходів, з емблемами Братства і значками навігаторів, лише в Данила ще й дві смужки командира ланки. Й зачіски однакові: виголені скроні та потилиця, і чуб, який падає на лоба.

Нарешті, Богдан сказав:

– Знаєш, ти мені одразу не сподобався, ще до того, як ми з тобою вперше на «виворіт» ходили. Самовпевнений такий, весь із себе правильний – до скреготу зубовного. Я одразу відчув – ти й на «вивороті» такий же будеш, чисто тобі ельф, який ніколи не лажає.

На це Данило розвів руками:

– Ну вибач. Можу й налажати як-небудь для порядку.

Богдан розсміявся, ляснув його по плечу:

– Ні, не треба. Ти мені сто разів можеш не подобатися, Данило, але ти з тих, з ким я готовий піти хоча б і за межі Галактики.

Данило у відповідь легенько потиснув його плече:

– І ти – теж.

І вони розійшлися – кожен до свого корабля.

На «Мавці» Данило увійшов у рубку, впав у своє рідне крісло:

– Мавко, як справи?

– Все в порядку, капітане, – мелодійно відгукнувся штінт. – Бекап на сервері порту стерто, вашому ложементу повернені ваші персональні налаштування.

Він провів рукою по підлокітнику, кивнув:

– Точно, а я й не помітив. Дякую. Як тобі було з Богданом працювати?

Штінт візуалізувався, завис над голоплатформою – напівпрозора, тонка жіноча фігурка у вбранні з листя, з квітами в зеленому волоссі:

– Ваш колега – навчений навігатор. В глибокому гіперпросторі він не здатний повністю контролювати корабель. Ми увійшли в симбіотичний контакт, і я доповнювала його сприйняття. Це був цікавий і корисний досвід, капітане.

Для корабельного штінта такого рівня псевдоособистості, яким була Мавка, вираз «цікавий досвід» значив, що вона отримала не лише нову інформацію у сховки своєї пам’яті, а ще й якісь нові цеглинки для своєї псевдоособистості – можливо, знімок мозкової активності іншого навігатора, манеру його дій на «вивороті», щось іще. Такі штінти були здатні до самонавчання, і якщо вони працювали достатньо довго без переформатування, то з часом в них з’являвся власний характер і певна індивідуальність. Сам Данило не міг дати Мавці матеріалу для вивчення та копіювання, тому що в глибокому гіпері він сам ставав певним чином кораблем, Мавка здійснювала лише посередницькі функції між ним та пілотом. Інша справа навчені навігатори. От тому Харитонів Перець такий… своєрідний штінт.

– Я радий, що тобі сподобалося, Мавко.

Голограма штінта відповіла променистою посмішкою.

А от на «Перці» повернення рідного навігатора пройшло не так гладенько. Перець, звісно, теж переналаштував ложемент під Богдана, але коли навігатор запустив тестування та побачив, що йому суттєво зменшили дозу «коктейлю», отут і почалося…

– Хто посмів?! – заволав Богдан, безуспішно намагаючись повернути як було. Маня прохихотіла:

– А сам як думаєш? Там же лікарський доступ…

Богдан зірвався з крісла та помчав у медвідсік.

Леля якраз проводила ревізію медикаментів та обладнання – про всяк випадок, раптом що закінчується, то хоч купити встигнути, поки корабель в порту стоїть.

Навігатор увірвався до неї в оглядову з криком:

– Якого біса!!!

І запнувся, побачивши її зі спини та нахилену. Білі медичні штанці з унішовку доволі щільно облягали Леліни видатні форми.

Леля випрямилася, обернулася, водночас засуваючи ногою нижню шухляду (яку якраз перед цим і ревізувала), і спокійно зміряла Богдана суворим поглядом:

–– Що таке?

– М-м… ти мені дозу «коктейлю» зменшила! Негайно поверни як було!

Леля вперла руки в боки, трохи схилила голову до лівого плеча:

– Ото ще не вистачало тебе потім від передозу відкачувати. Теж мені, любитель гострих відчуттів. Обійдешся. Стандартної дози тобі цілком достатньо. І взагалі… – тут її погляд зробився хижим, Богдан аж крок назад ступив. – І взагалі, раз ти вже сюди сам прийшов, а я маю час та натхнення, то проведемо ми зараз огляд. Давно вже треба.

І вона простягла руку за спину, де на приладовому столику лежали інструменти.

Богдан зробив назад ще один крок, не зводячи очей з її лиця:

– Е-е… той, може, потім?

– Е, аж ніяк, – Леля підняла ін’єктор на манер бластера і клацнула спусковою кнопкою. – Давай, не тягни час. Іди сюди.

І він, як загіпнотизований удавом кролик, покірно пішов до оглядової кушетки…

В рубку він повернувся у стані крайньої замисленості, всівся на своє місце і втупився кудись між пультом та великим екраном, зовсім не бачачи, що там відбувається. Між лопатками досі зуділо від трьох ін’єкцій – два щеплення і вітамінний комплекс.