Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 27)

– Слухай-но… от скажи мені, як бувший пент. Тобі ці місцеві ювеліри не видаються підозрілими?

Микола зазирнув у список і кивнув:

– Хе, ще б пак. Присягаюся чим завгодно, що вони крадене скуповують та краденим же і торгують. І на оцінці каменів напарять, як два пальці обісцяти. Ну й, головне, в таких місцях за такою послугою йти до місцевих ювелірів – останнє діло. А ну, подивись-но, чи нема тут відділення альфабетанського банку якого-небудь? Або принаймні республіканського хоча б?

Саїд перевірив – були й республіканський, і альфабетанський банки.

– От туди і підемо. Там точно не обдурять, – він увімкнув інтерком на каютку Лейли:

– Лейло, у тебе діловий костюм є?

– Гм? – відгукнулася вона. – Наскільки діловий?

– Для альфабетанського банку.

– Зараз щось придумаю, – сказала Лейла і вимкнулася.

З’явилася вона через двадцять хвилин, і у всіх, хто був у рубці, відпали щелепи. На ній був щільний чорний комбінезон із високим, під саме підборіддя, коміром, але при тому дуже облягаючий. Прикрашали комбінезон червоні кантики, вшиті в рельєфи костюма, які вигідно (хоча більше вже було й нікуди) підкреслювали всі чесноти Лейліної фігури. Своє чорне волосся вона закрутила у вузол на потилиці.

– Я ж сказав – діловий костюм, – простогнав Микола. – А не вбрання Доміни Долор!!! Тобі лишень силового хлиста не вистачає!

Лейла тільки плечима здвигнула, від чого обтягнуті блискучою синтешкірою груди ворухнулися, і Микола завмер із відкритим ротом.

– Поміж іншим, самий виск альфабетанської моди, щоб ти знав. Тому й купила, коли ми були на Калес-Лімне. Люблю мати в гардеробі щось ультрамодне. Завжди стане у нагоді, – вона розгорнула легкий червоний палантин і вибагливо накинула його на плечі та голову.

Саїд оглянув себе: сіра льотна куртка на звичайному сірому комбезі… виглядало занедбано. Лейла зрозуміла його сумніви:

– Не переймайся, ніхто з клерків не помітить, навіть якщо ти прийдеш голим. Всі будуть на мене витріщатися. Ну, беріть камінці та ходімо.

Микола та Саїд вийняли з підпультових шухляд дві важкенькі коробки, зітхнули тяжко та пішли за Лейлою.

Поки вони йшли через доки, на Лейлу, звісно, вилуплялися. Але якось не більше, ніж зазвичай, і Микола навіть уїдливо докинув:

– Щось я не бачу ніякої особливої бомбезної сили цього костюма.

– Тому що сила не в костюмі, Миколо, – Лейла трохи спустила з одного плеча палантин, легким рухом іншого плеча надала йому якусь особливу бганку. – Костюм лише засіб. А тепер – почнемо.

Вони якраз вийшли з доків у широкий коридор, де було набагато більше народу. Лейла знову ворухнула плечима, якось хитро перемістивши бганки палантина, вдихнула та змінилася.

В коридорі немовби вибухнула гіпнобомба: так різко і так масштабно Лейла привернула до себе погляди більшої частини публіки. Напхані народом коридори станції миттю порожніли, щойно люди помічали Лейлу. Всі розступалися та притискалися до стін, а вона виступала, немов королева.

Банк знаходився в дуже пристойній частині станції – в самому центрі, де не зустрінеш звичайного космохода в засмальцьованому комбезі чи мутну напівпіратську, напівконтрабандистську пику. Тут було навіть красиво – вздовж коридорів під стелею йшли прозорі труби з підсвіткою, в яких у насиченій бульбашками кисню воді вилися декоративні різнокольорові водорості.

Як і казала Лейла, ніхто з банківських клерків на Саїда з Миколою не звернув уваги. Якби вони приперли активовану бомбу, і тоді б, напевне, не помітили. Лейла заволоділа увагою управляючої відділенням, охоронця й оцінника повністю і невід’ємно. Навіть штінт, який у вигляді гуманоїдного кролика з метеликом на шиї висів над голоплатформою, дивився лише на неї (хоча, звісно, при цьому він просканував до кісток і Саїда, і Миколу, все ж таки сексуальна магія Лейли на штінтів не діяла… або майже не діяла).

– Ми дуже щасливі вітати вас у нашому відділенні, міз, – привіталася управляюча. – Ви бажаєте зробити внесок, розміняти валюти, перевести гроші чи укласти угоду?

Лейла недбало махнула долонею:

– Я воліла б отримати послуги оцінника. Треба перевірити дорогоцінні камені.

Саїд та Микола виставили на стіл коробки. Оцінник навіть не глянув на них – дивився лише на Лейлу. Вона відкрила одну з коробок і вийняла звідти пригорщу камінців. Тільки тоді, коли в її руці замерехтіли іризуючі самоцвіти, оцінник і управляюча нарешті звернули на них увагу.

– Якщо ви забажаєте продати камені за повну ціну, нам доведеться просити у вас який-небудь документ… який би підтвердив законність володіння каменями.

Перебираючи пальцями камінці, Лейла широко всміхнулася:

– Ах, ну які можуть бути документи тут, в Конгресі Фронтиру – ви ж самі розумієте ступінь їхньої достовірності. Втім, якщо вас влаштує акт на угоду, оформлений на Ботбеї…

Оцінник виставив на стіл портативний аналізатор і поклав на приладну дошку один з каменів, підключив візор до прилада. Управляюча сказала:

– Наші відділення на планетах і станціях Конгресу приймають усі документи, скріплені печатками урядових осіб Конгресу. Ботбейський акт на угоду чудово підійде.

Саїд поліз у кишеню куртки та дістав акт – пластиковий листок із печаткою і мем-кристал.

– Дякую, цього досить, – управляюча показала на стіл, і Саїд виклав документ і кристал. До кристала одразу ж приєднали читаючий роз’єм, а документ почав сканувати штінт. Оцінник же вовтузився із каменями, закладаючи їх у апарат разом по п’ять штук.

– Чи не бажаєте кави, чаю, міз? Може, вітамінні коктейлі? – просто-таки звивалася довкола Лейли управляюча. Та царствено кивнула:

– Дякую, містріс. Чаю, будь ласка.

Чай приніс охоронець – одну чашку на таці, де крім чашки та маленького чайничка стояли ще блюдечко з трьома шматочками різнокольорового мармеладу і крихітне тістечко. Схоже, все-таки крім штінта, Саїда та Миколу ніхто досі й не помітив.

Процедура оцінювання тяглася більше години. Лейла, не поспішаючи, пила чай, заїдала мармеладом і тістечком. Саїд все гадав, чи помітять їх з Миколою нарешті, чи ні. Не помітили і чаю не принесли. Нарешті, оцінник закінчив та сказав:

– Всі камені справжні. В якій валюті бажаєте дізнатися ціну?

– Бажаю в галактах, – Лейла відставила порожню чашку.

Галакти були в цих місцях найбільш уживаною і стійкою валютою. В Конгресі ходили крім галактів також портівські динари та зоряносоюзівські песети з реалами, але на Акермані надавали перевагу більш твердій валюті, тобто галактам або стелларам. Але краще галактам – все ж Галактична Співдружність тут, поряд, а Ліга Вільних Планет – далеко.

– Ваші рубіни здебільшого шестикаратні, за один такий наш банк може запропонувати три тисячі галактів. За сапфір – дві з половиною, за фульгіт – дві. За умови, що ви продасте всю партію, міз, ми готові додати два преміальних відсотки від загальної суми. Запевняю вас, кращої ціни ви тут не знайдете.

Саїд швиденько порахував. Виходило, що за все разом із цим відсотком – двісті тисяч галактів!!! За правилами запорогів він та його команда отримували половину прибутку. Непогано. Навіть дуже непогано.

Лейла думала так само, і кивнула:

– Гаразд. Тільки, прошу, видайте суму на універсальних кредитках. По десять тисяч на кожну – нам ще команді частку виплачувати…

Коли вони покинули банк і нарешті дібралися до «Хабіби», Саїд видихнув, ляпнувся у своє крісло другого пілота і заволав:

– Хто там на камбузі? Кави!!!

Лейла всілася на своє місце зв’язківця, закинула ногу на ногу та відкинулася в кріслі.

– Бачиш, а ти ще не хотів купця вдавати.

– Так же ж минулого разу я лишень проблеми відхопив, – Саїд потер щоки.

– Та це як подивитися… сигари ж ти тоді взяв як здобич. Стали у нагоді, ще й як. А нам ще частка в загальній здобичі належить. Дуже непогані гроші.

З’явився Салман з кавою, причому він прихопив кухля і для Лейли.

– Отже, нам за камінці по десять тисяч на кожного доводиться? – спитав він, подаючи каву спочатку Лейлі, а потім Саїдові. Салман порахував правильно: за їхньою загальною угодою командир корабля-ланки, Саїд, та його помічниця Лейла отримували по дві десятих, а інші – по одній. Саїд відсьорбнув чорнющої кави та кивнув:

– Авжеж. Що на свою частку робитимеш? Чи не хочеш додому повернутися, освіту закінчити?

Салман похитав головою:

– Та ні. Поки що ні. Я ж іще не знаю, чому б учитися хотів. Ну, додому-то навідаюся. Сестра заміж іде, треба на весіллі бути обов’язково. А потім на Засіку повернуся… До речі, Саїде, можна мені на ринок змотатися? Треба весільних подарунків купити. Тут утричі дешевше, ніж удома купувати.

Саїд простяг йому універсалку з десятьма тисячами його частки:

– Валяй. Пильнуй лишень, щоб не обдурили.

Джура відсалютував жестом запорогів – такою собі недбалою версією флотського салюту – і пішов. Саїд і Лейла залишилися на «чайці» самі – Денис, їхній технік, пішов на «Перець» оглянути захоплений корабель козликів, Микола на зворотному шляху з банку відправився гульнути в бар, інші теж розійшлися хто куди.

Лейла допила каву, поставила кухля на порожнє місце на пульті. Скинула туфлі, поклала босі ноги на вимкнений пульт зв’язку:

– А ти сам-то на що гроші пустиш?

Він торкнувся пальцем краєчка кібернетичного ока:

– Хотів на це… тепер не знаю. Зручна річ – комм, який завжди з тобою, ще й сканери. Та й Харитон же теж не міняє на біологічний.