Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 26)

Вовк перевів погляд на Данила. Той замислено промовив:

– З одного боку, мені здається, що він не бреше. Принаймні наскільки я можу сказати по тому, що бачу і відчуваю. Поліграф також показує норму.

На цих словах Таянь смикнувся, озирнувся і скривився, побачивши сканери поліграфа праворуч і ліворуч від його ліжка. Але нічого не сказав.

– А з іншого боку… він же і сам може вірити в те, що говорить. Якщо його розігрують в сліпу.

Почувши це, Таянь різко підвів голову, відкинувши волосся з лоба:

– Та що ти знаєш про це все, біла пташко? Та взагалі в житті хоч один відсоток того лайна, що мені довелося, понюхав?.. А, гаразд. Хочете – вірте, хочете – ні. Висадіть мене де-небудь на Акермані. Лише тільки своїм спецслужбам не передавайте, набридло бути піддослідним пацюком чи рабом на прив’язі.

– Добре, – сказав Вовк. – Але подумай от про що. Наші спецслужби, звісно, не янголи. Але ти можеш попросити політичного притулку. Тобі зроблять нове обличчя, нову біографію, нові документи. Республіка може сховати тебе від Тяньго. Республіка… чи Братство.

Постала тиша. Таянь недовірливо вдивлявся в Харитонове обличчя. Данило відчував його зростаючий неспокій і пробудження його радості та надії. Людські емоції читаються легко – особливо якщо ти маєш генетично посилене чуттєве сприйняття. Данило мав – як і більшість людей, що народилися за останні сто років у Республіці, та й не лише там.

– Чи ви не жартуєте?.. Схоже, що ні… – Таянь здивовано переводив погляд з Вовка на Данила і назад.

Вовк поворушив пальцями кібер-руки:

– Нову особистість із якісними документами ми теж можемо зробити. Особистість – але не громадянство Республіки. Бо його треба заслужити.

Тяньгоєць посміхнувся:

– Ясен хрін, пристойні держави своїм громадянством не розкидаються… Мені підійде і громадянство Конгресу. Я так розумію, його мені й зроблять?

Отаман кивнув:

– Для початку – так. Не турбуйся, документи будуть справжніми. Наскільки це взагалі в Конгресі Фронтиру можливе.

Очі полоненого навігатора загорілися безумною надією. Він потер долонями щоки, спитав:

– А… наскільки велика гарантія? Ну, що мене не видадуть.

– Якщо ти особисто не причетний до злочинів першої категорії тяжкості – то можеш бути спокійним. Із Братства не видають, – сказав Данило.

– А що то таке – злочини першої категорії?

– За республіканськими законами – це державна зрада, тероризм проти Республіки, сепаратизм відповідний, жорстоке навмисне вбивство, масові вбивства, работоргівля і викрадення дітей, – перерахував Данило. – Харитоне, я нічого не забув?

– Та начебто ні. Ну? Проти Республіки ти точно зради не коїв, тому що не громадянин, а як щодо іншого?

– Та я за все своє життя нікого не вбив, – вигукнув Таянь. – Хоча іноді дуже хотілося… Работорговців сам ненавиджу. А дітей красти – то хіба лише самого себе. Це вважається?

– Ні.

– Тоді згоден. А іншим… теж запропонуєте? – поцікавився Таянь. – Чесно кажучи, я б не хотів із ними більше справи мати, і вам не раджу… не від хорошого життя я з ними зв’язався.

– Прохатимуть – подумаємо. А ти сиди в медвідсіку і не витикайся до самого Акермана, – Вовк піднявся. – Все, що нам розповів про свої проблеми з головою, розкажи й лікарю. Як на мене, тобі потрібен гарний огляд і можливо навіть терапія.

Таянь кивнув.

Вовк вийшов, а Данило затримався. Постояв біля дверей, помовчав. Потім спитав:

– Чому ти назвав мене «пташкою»?

Тяньгоєць улігся на ліжко, втомлено глянув на нього:

– А ти що, сам не знаєш, як у гіпері виглядаєш? – і відвернувся.

Данило зачинив за собою бокс і пішов за Вовком у рубку, розмірковуючи про те, що в чомусь же експеримент тяньгойців із записом чужої пам’яті виявився не зовсім невдалим.

16. І знову Акерман.

Зворотній шлях обійшовся без пригод. Дочекавшись «Мавку» та «Хабібу» в верхньому гіпері дискретної зони, Харитон одразу ж наказав відправлятися. Данило прийняв дозу «коктейлю» і пішов на «виворіт» першим. Акерманську зону він відшукав легко, але виявилося, що після гіпершейкера «Леопарда» маяки досі перебувають у дисонансі. Втім, і не дивно – свого часу гіпершейкери і винайшли для того, щоби скидати налаштування маяків та створювати турбуленції в дискретних зонах, утруднюючи гіперпереходи для навчених і навіть для недосвідчених природних навігаторів. Данило пошукав вихід на другу акерманську зону – ту, де не було маяків, а лише буї. Вона якраз була стабільною, турбуленції не зачепили її. Але, на жаль, її розміри не дозволяли перетягти туди всі п’ять кораблів разом.

На «вивороті» з’явилася зеленкувата зірочка Богдана. Данило підлетів ближче до нього і передав: «Спробуємо пройти через розбиту зону. Треба об’єднатися». Богдан відповів згодою – він уже встиг спробувати налаштуватися на маяки Акермана і не зумів. Данило підхопив його, «поклав у кишеню» і знову зосередився на акерманській зоні. Як природному навігатору, маяки йому були не так вже й потрібні. Зрештою, він до того, як піти до запорогів, займався вільним пошуком і часто пірнав навпомацки в незнайомі та нестабільні зони. Так що він пригадав старий досвід і ринувся у вир, а через кілька секунд польоту крізь вируючу пітьму з червоними спалахами виринув у розтривоженій акерманській зоні. Тут перебували два навчених навігатора – займалися налаштуванням маяків. Данило «привітав» їх, випустив Богдана і вони обидва виринули у звичайний світ.

За єдиним часом минуло всього лише трохи більше добового цикла, і Акерманський порт виглядав так само, як і перед початком астербольного матчу: на причальних рейках сиділо безліч кораблів, локальний простір був порожнім, лише зовнішнє освітлення будов порту змінилося зі святкового різнокольорового на похмуре тьмяно-оранжеве аварійне.

Диспетчер порту одразу ж повідомив:

– Порт Акермана закритий на аварійний ремонт. Маяки дискретної зони розкалібровані.

– Ми вже в курсі, – відповів Харитон. – Нас, власне, просто з астерболу в дискрет викинуло цикл тому. «Перець», «Мавка», «Калья», «Еланора» і «Хабіба».

В голосі диспетчера прозвучала неприхована радість:

– Ну хоч хтось повернувся!!!

– А що, крім нас іще комусь не пощастило? – втрутилася в розмову Роза. Диспетчер підтвердив:

– Еге ж. Після вас у зону затягло ще «Янголів Чарлі», «Лал» і «Сокиру». Поки ніяких звісток від них не було. А вони застрахувалися перед матчем, між іншим… відсотки ж бо капають.

– Місця на причальних рейках ще є? – Вовк зробив знак Златі – мовляв, відсилай повідомлення Лео. Хоча Харитон і обіцяв йому прислати ансібль, але оскільки впоралися швидко, то витрачати енергію на миттєву передачу він вважав зайвим.

– Та є. Після матчу кілька відчайдушних поспішайлів звалили через другу зону.

На вільних причальних рейках замиготіли зелені вогні. «Перець», а за ним усі інші сіли, зістикувалися із станцією, а тут і відповідь від Лео прийшла, з позначенням місця та часу зустрічі. Харитон задумався ненадовго, щось прикинув, потім наказав:

– Зі мною – Мар’яна, Влад, Василь і Тодось. Іншим поки не виходити. Бодю, можеш із Данилом місцями махнутися.

На цих словах Данило видихнув: звісно, з командою «Перця» працювати було приємно, але вже краще повернутися в свою рідну рубку.

Вовк перемкнувся на командирів «чайок», які залишилися на Акермані:

– Прийом, хлопи. Як справи?

На екранах конференц-зв’язку змалювалися радісні пики Тимоша, Ласло та Яцька:

– Урря!!!! Всі в зборі!!! – загаласував Тимош.

– Справи – просто клас, отамане, – відгукнувся більш спокійний Ласло. А Яцько тицьнув у екран золотий пивний кухоль, інкрустований по обідку навколо денця якимись доволі вульгарними самоцвітами:

– А ми кубок здобули!!! На трьох випало!

– Ого! – загомоніли всі в рубці «Перця».

Явдоха з «Еланори» із заздрістю зітхнула:

– Ну от, блін, поки ми болота товкли, ви тут розважилися на славу!

– А кому навіть болота потовкти не дісталося, – похмуро відгукнувся Саїд.

Харитон тицьнув у нього пальцем:

– А до речі. Ти мені ще звіт про свою торгову місію винен.

– А що там звітувати. Контакти з ботбейцями встановлені, легенду начебто не провалив… – Саїд зовсім засумував, згадавши про те, скільки грошей він, можливо, втратив. – Навіть товар типу на перепродаж купив.

– Знаю, знаю. Докладний звіт все ж не забудь скласти. А що до товару – то ви з Лейлою беріть кого-небудь на підтримку, хапайте камінчики та вперед – шукати тут якогось пристойного оцінника. Цікаво, чи не обдурили вас хитрожопі ботбейці.

– То були не ботбейці, а латиноси, – виправив його Саїд. – Але від цього не легше. Так, і до речі, про легенду… на зворотному шляху треба мені буде на Кафу навідатися – кафський паспорт подовжити. Раз вже ти на мене цю купецьку легенду навішав…

– Нема питань. Ну, хлопці та дівчата – до роботи.

Щоб не гаяти часу марно, Саїд із Лейлою одразу ж і взялися за діло. Поки Лейла перевдягалася для виходу в порт, Саїд підключився до акерманського довідкового сервера і став шукати підходящого ювеліра. Ювелірів тут, на Акермані, було якось непристойно мало – всього троє. Перелік їхніх послуг також не міг порадувати: наприклад, оцінка каменів була підозріло дешевою, але зате всі троє пропонували водночас і послуги ломбарду. Асортимент того, що вони виробляли самі, був якимось надто малим: обручки, розпізнавальні жетони, накладки на зброю. Зате прикрас на продаж у них було доволі багато. Саїд почухав підборіддя та звернувся до Миколи: