Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 25)

Данило кивнув:

– Поки він спав, Леля його обстежила на омніографі. Виглядає він і всередині, і зовні однаково. Молодо, навіть з урахуванням пролонгу. Лише з мозковою активністю навіть уві сні якась аномалія.

Харитон почухав підборіддя:

– На вигляд він типовий тяньгоєць. Прямо настільки типовий, що навіть дивно. Такий… стереотипний. Може, він і не тяньгоєць, а з самої Землі? Вони там зараз начебто як займаються генетичними експериментами з відновлення давніх етносів. Мода така пішла, типу повернення до свого коріння. А там, де генетичні експерименти, може ховатися будь-яка гидота. От тобі й розгадка, що не так з його мізками. Напевне він – генмодифікант.

– Гм… Вовку, ну от я – генмодифікант, – трохи холоднувато нагадав Данило. – Мої пращури брали участь у проекті спрямованої євгеніки. Та й твої ж мабуть теж.

– Мені лише скрінінг робили, – Харитон стенув плечима. – Ну й пролонг, звісно.

– Я не мав на увазі тебе конкретно, зараз же з цим трохи попустило. А от двісті років тому, коли тільки запускали масовий пролонг – тоді й могли. До того ж програма генетичної адаптації до умов середовища досі працює, і не лише у нас. Та вже дві третини цивілізованого людства – генмодифіканти, тим чи іншим чином.

– Я не про те, – Вовк махнув рукою. – Одна справа – коли виправляють биті гени, спадкові хвороби вилучають, імунітет підвищують та інші фізичні параметри покращують, а інша – коли намагаються виростити надлюдей чи займаються виведенням якихось там міфічних чистих рас з не менш міфічними суперздібностями. Я от про це.

– Ключове слово – «міфічними», – Данило, проте, замислився. Була б поряд його дружина Оксана, дипломований медик із додатковою освітою генетика… втім, він і сам непогано знався на цій темі – здебільшого завдяки їй.

– Та ж ці експерименти час від часу хто-небудь та й робить. Я маю на увазі – вирощування надлюдей. Так от, все, чого вдається досягти – це покращення саме фізичних параметрів. Ну, таке – розширення діапазону слуху, зору, покращення нюху, витривалості тощо. Але ще нікому за вісімсот років таких експериментів не вдалося виростити в пробірці геніальних художників, музикантів і особливо навігаторів. Талан від генів не залежить, це суто духовна площина.

Поки Данило говорив це, полонений прокинувся і якийсь час слухав його промову. Раптом втрутився у розмову цілком несподівано для Вовка:

– Це правда. Але весь час хтось пробує… по-різному.

Обидва запороги повернулися до нього:

– Гадаю, ти – наслідок такої спроби? – спитав Вовк.

Той сів на ліжку, потер скроні, стрельнув поглядом у Данила:

– Ось він не дав мені нарешті здохнути, сказав, що жити краще… і що ви мене не здасте тяньгойцям.

Сам Данило такому твердженню дуже здивувався: нічого подібного він на «вивороті» цьому навігатору не обіцяв, просто виказав бажання допомогти та переконав не намагатися чинити самогубство. Але якщо той так зрозумів… що ж, може, воно і на краще.

Вовк сів на відкидний стілець, Данило залишився стояти, притулившись до стіни.

– Для початку назвися, хлопче. Бо якось незручно говорити з безіменною людиною.

Навігатор сумно всміхнувся:

– Щодо «людини» я маю певні сумніви… але гаразд. Моє справжнє ім’я – Таянь Гуаньшу. Поетично, красиво і дуже традиційно. Це ім’я дали при народженні… одній з моїх частин.

Він провів долонею над своїми грудями, торкнувся голови:

– Ще одне ім’я – Ян Діньлі. Це друга моя частина.

Таянь підібгав ноги, обхопив руками коліна. Вовк і Данило мовчали, і він повів далі, не дочекавшись питань:

– Я справді генний модифікант. Справді певним чином із Землі. Моя мати захопилася цією модою на пошук коренів та повернення до витоків, і з’ясувала, що походить від давнього народу хані. Вона поїхала на Землю, де їй підібрали трьох партнерів з подібним походженням, взяли у всіх ДНК і з чотирьох зібрали одну. На Землі це цілком законно. Мати захотіла до того ж додати мені кілька вдосконалень, але якраз на Землі цього і не роблять, крім пролонгу. Тому відпрепарований матеріал вона привезла додому, на Фуцян. Там уже місцеві генетики додали все, що вона хотіла. Звичайний набір, ви тут уже про нього говорили. В Тяньго давно захоплені ідеєю виростити расу надлюдей-геніїв… Там мене нарешті помістили в техно-матицю, – він прикрив очі.

Данило кивнув: цей метод був широко розповсюджений, крім зовсім вже відсталих місць. Зручно і безпечно і для матері, і для дитини. Деякі релігійні діячі, щоправда, час від часу висловлювалися про цей спосіб негативно, але подібні проповіді успіху не мали.

– Із самого дитинства мене, як і всіх дітей в Тяньго, ганяли по безлічі різних тестів – в надії виявити, чи я бува не геній. В чотирнадцять я успішно пройшов тести на навчання навігаторській справі. Природного дару не виявили. Але хороший навчений – це теж непогано. І мене одразу ж забрали в урядову навігаторську академію.

– У чотирнадцять років? – здивувався Данило. – Але як… адже вчать же під «коктейлем»… Це можна лише з вісімнадцяти.

Таянь сумно зітхнув:

– Це у вас. І в інших місцях, де права людини – не порожній звук. В Тяньго з давніх часів держава – все, людина – ніщо, – він розвів руками.

– Наш навчений навігатор дуже дивно сприймав тебе в глибокому гіпері, – дивлячись йому в очі, сказав Харитон. – Чому? Тільки не кажи, ніби тобі пересадили чужий мозок, в таку бридню я ніколи не повірю.

Тяньгоєць дуже невесело розсміявся:

– Іноді бридня може стати реальністю. Хоча насправді ні. Не зовсім… Коли мені виповнилося шістнадцять і стало ясно, що я дійшов до межі своїх можливостей у навчанні, мене і ще сорок дев’ять кращих студентів направили на якісь додаткові тести. Змусили підписати добровільну згоду на експеримент із пробудження прихованих талантів, а потім надягли нейрошоломи і ввели у колапс. А коли я отямився… це був уже не зовсім я. Це було жахливо, мене мучили якісь дивні спогади, такі, яких у мене просто не могло бути. Але вони були такі реальні… я став пригадувати людей, яких ніколи не знав, речі, яких ніколи не робив. А далі – гірше. Я раптом став плутатися в тому, хто я взагалі такий. То я відчував себе собою, а то – якоюсь іншою людиною, і що гірше за все – помираючою. Я ледь не збожеволів… а може, й збожеволів, в цьому я не певний. Загалом, це тривало доволі довго. Виявилося, що під час експерименту нам усім завантажили напряму пам’ять інших людей, списували з помираючих, яким у мозок імплантували якісь особливі нейроконтакти. Ці люди були навігаторами, старими навігаторами, дехто – природними, дехто – навченими. Мені дісталася пам’ять Яна Діньлі, природного навігатора. Пам’ять… але не дар. Учені хотіли перевірити, чи можна зчитати з мозку та записати на інший мозок людську особистість, пам’ять, досвід та здібності.

Вовк і Данило перезирнулися. Почуте шокувало і здавалося неймовірним, але обидва пригадали, що саме за подібні дослідження та експерименти на людях компанія «Асур» свого часу й була оголошена поза законом в Лізі Вільних Планет.

– Отже, виходить, тяньгойці десь знайшли старі асурські розробки? – замислено проговорив Вовк. – І спробували вдосконалити… Наскільки успішно?

Тяньгойський навігатон похитав головою:

– Практично по нулям. З усіх піддослідних вижив лише я. В усіх інших почався розклад особистості, швидкий та незворотній. Я ж якось навчився користуватися пам’яттю Яна Діньлі. І його досвідом. У навігаторській роботі це дійсно допомагає… Правда, нормальним я себе все одно не вважаю.

– Ти тому хотів померти? – спитав Данило. Тепер він зрозумів, чому йому на мить здалося там, на «вивороті», що тяньгоєць роздвоївся.

– Не тільки, – Таянь опустив голову на коліна, обличчя сховалося за розкуйовдженим волоссям. – Коли виявилося, що експеримент накрився, то всіх піддослідних евтаназували. Ну, мене теж хотіли, хоч я і був відносно адекватним, на відміну від інших. Я утік. Чесно кажучи – не пам’ятаю, як. У мене взагалі з пам’яттю не дуже добре, як ви розумієте, – він невесело захихотів. – Отже, я утік, прибився до Мері та Джозефа. А вони тоді команду шукали. Я збрехав їм, тобто – правди не сказав, що в мене у мізках каша. А навігатор їм був потрібний. Мері та Джозеф – вони дезертири з альфабетанського флоту. Звалили звідти, прихопивши корабель, і вирішили на свій ризик працювати. Потім ми знайшли Андріяна та Тадека – це наші технік та бойовик… Як самі розумієте – ми усі в розшуку. Ну, спочатку самі перебивалися чим доведеться, потім нас узяли за дупу тяньгойці. От тут мене й упізнали. Виявилося, що на мене є наказ про ліквідацію – напевно, через той експеримент, хотіли замести сліди, я не знаю. Але в цілому так вийшло, що ми для Тяньго робили усіляку брудну роботу і всі ходили в них на гачку. Нам зробили нові документи, якісні. Штінт на «Леопарді» встановили новий… щоби за нами простіше було шпигувати.

– Ясно. Фактично – раби. І довго ви для Тяньго лайно лопатили? – навіть із певним співчуттям поцікавився Вовк, краєм ока глянувши на Данила. Той стояв спокійно, задумливо дивлячись на Таяня.

– Чотири роки. Щодо лайна ви праві на сто відсотків. На нас звалювали роботу, на яку жалко відправляти своїх людей. Ми в розшуку практично всюди. Корабель вже п’ять разів тюнінговали і номери перебивали… тепер ще й «асури» нас у чорний список внесли. Ми як отримали завдання асурського кур’єра грохнути – так і зрозуміли: тепер точно гайки. І вирішили: відробимо цю справу, і спробуємо злиняти. Ми, чесно кажучи, збиралися на Ботбеї нормально в порту сісти і просити в Командора захисту. З Фронтиру не видають, як відомо… Але Джозеф вирішив упіймати велику рибу і кинути всіх. Не знаю, чому. Може, йому латиноси обіцяли більше, ніж ми могли би отримати в Конгресі на аукціоні. Він нам, правду сказати, від початку пропонував продати кейс третій стороні за захист та заступництво. Мері звеліла припинити навіть розмови на цю тему – мовляв, це буде таке ж рабство, лише тільки в нових панів. Джозеф зробив вигляд, що погодився, ну а насправді… коли ви нас у дискреті припалили і ми випали у місцевий локальний простір, він імітував розлад роботи пілотських програм, влаштував аварійну посадку на болотах, сам, сволота така, нап’яв маску, нас із Мері снодійним газом потруїв. Поки Андріян і Тадек дотумкали, в чому справа, і дісталися до рубки, цей сучий вилупок викликав катер з «Біньцяна» – мовляв, заберіть товар, потім стер штінта, прихопив шлюпку та кейс, і п’ятами накивав.