Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 24)

З першої шлюпки виліз Командор – згідно з домовленістю, один. З другої – лейтенантка Франческі, також сама та беззбройна. Не дивлячись один на одного, вони підійшли до Вовка та Явдохи, що стояли посеред відсіку. Командора дрібні розміри Явдохи анітрохи не здивували – зрештою, він сам був з Республіки. А от лейтенантка Франческі дивилася на неї із подивом – мабуть, сприйняла її за дитину, адже середня рейнджерська броня приховувала жіночі пропорції та форми. А зачіска з двох коротких хвостиків лише посилювала враження дитячості.

– Вітаю, капітане, сеньйорито… – тут Франческі запнулася, побачивши на броні Явдохи дві горизонтальні червоні смужки – позначення старшого флотського лейтенанта. – Сеньйора старший лейтенант, – виправилася Франческі.

– Взаємно, – Харитон простягнув їй мем-кристал. – Тут те, що ви просили, лейтенант Франческі. І хай вам щастить.

Лейтенантка відсалютувала йому та Явдосі, і повернулася до Командора, передав йому кредитку-універсалку:

– Ось тут – сума викупу, яку ви запросили, сеньйоре мер.

Командор вийняв із широкої кишені свого комбезу зчитувач, увіпхав туди кредитку, задоволено кивнув:

– Все до останнього реала, чудово. Забирайте своїх довбо…видовбнів.

Франческі повагалася, потім дістала свій комм:

– М-м-м-м… Сеньйоре, чи не могли б ви дати мені якийсь документ, що ви залишаєте штурмові машини в якості, гм, воєнного трофея? Мені знадобиться для звіту…

Командор широко всміхнувся, відбив на коммі лейтенантки розписку та притис до екрана палець:

– Цього, сподіваюся, буде досить. А тепер – ласкаво прошу – залиште наш локальний простір.

Франческі кивнула. Два силових з команди Вовка відконвоювали обеззброєних пілотів штурмовиків до зоряносоюзівської шлюпки. Франческі сіла у неї останньою, загерметизувала люк, і шлюпка ковзнула по рейкам до шлюзу. Мембрана розкрилася, проковтнула її, закрилася. Друга мембрана шлюзу виплюнула шлюпку в космос, і вона понеслася до фрегата на повній.

– З латиносами розібралися, – задоволено сказав Командор. – Тепер вузькоокі, – він перевів погляд на двох тяньгойців, які стояли неподалік під охороною Василя.

– Ми домовилися, що тяньгойці тобі заплатять за посередництво, – сказав Вовк. – Гадаю, розберетеся. Викуп за них я вже взяв.

Тяньгойці похмуро дивилися мимо Командора та Вовка. Василь легенько підштовхнув їх у спини в бік шлюпки.

Командор простежив за тим, як тяньгойці спакуються в шлюпку, і повернувся до Харитона:

– Ну, начебто тепер розрахувалися.

– Скільки ти здер з латиносів? – з єхидною посмішкою поцікавився Харитон. Командор відповів такою ж усмішкою:

– Та вже повір – себе не зобидив. Так що за вантажівки ми з тобою розрахувалися. Щоправда, п’ятдесят тисяч винагороди мені сплатити довелося – і лишень подумати, кому! Тьху!

­– І кому ж? – немов ненароком спитав Харитон. Командор закотив очі:

– Дірянам, їпати-копати! До речі, Мар’яна тут? Я хочу про дещо з нею поговорити, – він покрутив у руці чотки з кісточок. – П’ять хвилин, а потім ви звалите звідси, і, сподіваюся, я вас ще дуже довго не побачу.

– Гм, а що ж так? Ти ж завдяки нам непоганих грошиків накосив, та ще зуавам вісім новеньких штурмовиків дісталося. До того ж ми тебе, як би там не було, позбавили величеньких проблем та чималих витрат, – Харитон примружився. – Чи отакого профіту недостатньо, щоби запороги на Ботбеї перестали бути небажаними гостями?

– Достатньо, – скрізь зуби промовив Командор. – Але, блін, я потребую часу, щоб донести ці міркування до інших… після того, як вони перетравлять цих довбаних дірян, які мінімум тиждень будуть протринькувати свої півста шматів та триндіти про свій невдолбенний героїзм у кожному шинку.

– Зрозуміло, – Харитон не переставав усміхатися. – Ну, ми все одно тут затримуватися не збиралися.

Він підніс до губів комм:

– Мар’яшо, Командор із тобою поговорити хоче. Особисто.

З комма донеслося: «Холера… гаразд. П’ять хвилин, не більше!»

Мар’яна з’явилася майже одразу – просто перейшла із сусіднього вантажного відсіку. Побачивши її, Харитон та Явдоха відійшли до групи силових.

Вона вийшла на середину відсіку і зупинилася за крок перед Командором, дивлячись на нього замислено. Той у свою чергу поїдав її очима. Потім проговорив:

– Ти добре виглядаєш, Маро.

– Ти теж, як бачу, непогано, – вона показала на сріблясту круглу наліпку нейроімплантата на його скроні. – Допомагає?

Командор сумно всміхнувся:

– Мої мізки після Альтаїра так і не впорядкувалися. З цим девайсом я хоча б перестав заїкатися та плутати слова. А ти як?

Вона показала руки:

– Як бачиш. Інше теж полагодили.

Вони помовчали секунд з десять. Потім Командор, крутячи в пальцях чотки, спитав:

– Як тебе занесло до запорогів? Коли ми виповзали з альтаїрських боліт, ти клялася, що як виживеш – з війною покінчиш.

Мар’яна розвела руками:

– Старого папугу новим матюкам не навчиш. На цивілці було… нудно. Війна – вона ж не відпускає ніколи. Ти краще скажи, як сам-то тут опинився? Я знала, що ти прийняв громадянство Конгресу та осів на Ботбеї, вибився в мери. Але чому?

Командор намацав на чотках жетон, опустив на нього очі:

– Та таке. Хотілося жити. Вдома… я був би звичайним ветераном-відставником. Мене б навіть у поліцію з дірявою довбешкою б не взяли. Почесна пенсія, міні-вілла в ресорт-куполі, крісло-гойдалка, садок, риболовля… нудотна нудьга. Сама ж розумієш.

– Ще й як. Але чому Конгрес і Ботбей? Якби ти залишився зі мною, зараз би ми були разом. Тут. У Братстві.

Він скривився:

– Знову воювати? Ні. Я не настільки на війні збочений, як ти. І потім… якби ти залишилася б зі мною, ми б одне одного дуже скоро грохнули, – він підняв до очей розколотий жетон. – Те, що було між нами, було чим завгодно, тільки не тим, чим ми це тоді вважали.

Мар’яна кивнула:

– Це так. Але все ж – чому саме Ботбей?

– А тут пофігу, що в мене нейрокомпенсатор у головешці. І до того ж я некисло інвестував у цю планетку.

– Ясно. До речі, про цю планетку та тутешні погляди – твої виборці знають про твоє республіканське громадянство?

Командор примружився:

– Ні. А навіщо їм це знати? І вже ж повір – за той час, що я тут мерствую, нелюбов місцевих до Республіки значно зменшилася. Дивись-но, не спали мене.

Вона зрозуміло гмикнула: не буває колишніх розвідників, от і Командор, схоже, знайшов своє місце навіть після такого страшного поранення.

– Ясно. Ну що ж – хай тобі щастить, Чеславе.

– І тобі, – він простягнув їй чотки, але вона похитала головою, закрила його долоню:

– Залиш собі. Гм… на згадку.

– Розумію… Добре, минуле треба залишати в минулому. Ну, бувай здорова, Маро.

Командор розвернувся, недбало відсалютував Харитону та зник у своїй шлюпці. Мар’яна зітхнула, відійшла до Вовка та Явдохи. І лише коли шлюпка висковзнула зі шлюзу, сказала:

– Ну то й фіг із ним. Давайте вже звалювати звідси нарешті.

Вовк замислено покрутив вус:

– Звалювати-то звалювати… але б я спочатку поговорив із «леопардівським» навігатором. Добре, вийдемо в дискрет – до стрибка поговоримо, поки будемо Розу із Саїдом чекати.

15. Тяньгойські таємниці

«Перець» з пристикованими «Кальєю» та «Еланорой» у верхньому гіпері вийшов у дискретну зону та ліг у дрейф. Тепер треба було дочекатися «Мавки» з «Хабібою», адже Саїд мав до кінця відіграти легенду та стартувати з Ботбея у наступний цикл. Так що невидима під стелсом «Мавка» залишилася висіти на високій орбіті Ботбея.

Цей час вирішили витратити на розмову з полоненим навігатором – він цікавив і Харитона, і Данила більш за всіх інших козликів.

Тому вони обидва явилися в медвідсік та зачинилися в боксі з полоненим, попрохавши Лелю дати йому стимулятори, щоб вивести з медикаментозної коми.

Поки навігатор приходив до тями, Данило і Вовк пошепки обговорювали:

– Виглядає надто молодим, тобі не здається? – спитав Вовк.