Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 22)

Вираз обличчя в Командора був такий, що якби Рамірес міг його бачити, то одразу ж забрав свої слова назад. Те, що Командор не хотів зв’язуватися з «серйозними хлопцями», зовсім не значило, що він не зумів би за необхідності наваляти цьому Раміресу власними, ботбейськими силами, а потім викликати ще й підкріплення Диких Зуавів – своєрідної напів-армії, напівполіції Фронтиру, яка складалася виключно з громадян планет Конгресу і мала заслужену репутацію відчайдушних горлорізів.

До того ж, наскільки Вовк пам’ятав, на самому Ботбеї й так базувався невеликий загін зуавів – корвет та чотири бойових катери класу «кеч».

Командор знову відбив текст: «Цей індик подурів? Я зара підніму зуавів, як що – то заднім числом підпишемо контракт, коли разом роздовбаємо латиносів». Вовк зробив йому знак – «зачекай».

– Капітане Рамірес, я дивлюся на вас і дивуюся, – дуже спокійно почав Харитон. Рамірес втупився на нього, нічого не розуміючи. – Дивуюся, як це ви, маючи такий рівень IQ, зуміли дослужитися до капітана третього рангу. Чи правду кажуть, ніби зоряносоюзівський флот торгує званнями? Мабуть, у вас непристойно багаті батьки.

– Як ви смієте… – задихнувся Рамірес. На бічному екрані вишкірив зуби Командор, а в рубці всі присутні вже лишень не в голос реготали, затикаючи роти долонями.

– Смію, – різко сказав Вовк. – І ще й як. Тому що дурнів треба вчити, а то так і помруть дурнями. Отже, Раміресе, прямо зараз ви забираєтесь звідси куди подалі. Ваші довбоштурмовики відправляться на Ботбей у якості полонених. Як ви їх будете викупати – мене вже не цікавить, про це домовляйтеся з Командором самі. І, повірте – я вам пропоную найкращий варіант для вас. Тому що інакше вам доведеться пояснювати вашому начальству не лише те, як ви прогавили тяньгойського перебіжчика, а й те, як ви примудрилися втратити корабель та штурмове крило. І це в кращому варіанті. І я не жартую, Раміресе. Якби ви були б трошки розумніші, то вже перевірили б, чи не базується на Ботбеї загін зуавів. Але я зроблю для вас добру справу і скажу – так, базується. Корвет, два торпедні та два ракетні катери, вщент напхані злими та кровожерними хлопами в смугастих хустках. І повірте, вони з радістю приймуть нашу добровільну та добросусідську допомогу.

Командор показав великий палець у давньому та повсюдному жесті схвалення.

Рамірес спочатку побілів, потім позеленів, а потім почервонів:

– Ах ти ж… та я… та ти…

– Спокійніше, капітане, – турботливо сказав Харитон. – Бережіть здоров’я, воно вам знадобиться, коли вас начальство буде злягати. У вас максимум година на те, щоб розкочегарити гіпердвижок та звалити звідси. Все, відлік пішов.

І Харитон вимкнув канал з «Орландо Фуріозо», натомість ввімкнув звук на каналі з Командором:

– Ну, піднімай своїх зуавів, щоб цей індик хутчіш вимітався.

– То це оці довбануті латиноси і є ті «серйозні хлопи», про яких ти казав? – примружився Командор.

– Ні. Зо два десятки справжніх серйозних хлопів покришили мої люди на Великій Плямі, а їхній корабель сидить у тебе в порту. Якщо тобі цікаво – крейсер «Біньцян», замаскований під торгову галеру. І на ньому ще ціла купа серйозних вузькооких хлопців.

Командор аж в лиці змінився:

– Чи не брешеш?

– Ні, – Вовк сумно посміхнувся. – Це велика політика, Командоре. І від неї простому меру рядової планети Фронтиру краще триматися якнайдалі.

– Во блін. Дупою ж відчував – від вас будуть суцільні проблеми… Так що мені тепер робити?

– Нічого. Списуй з нас п’ятдесят шматів за ті твої вантажівки, і ми розрахувалися. Тяньгойці не люблять здіймати зайвий галас, якщо здобич вислизнула.

­– А вона вислизнула? – знов примружився Командор. Вовк кивнув:

– Скажімо так – посилка відправилася за призначенням, більшого тобі знати не треба. От якщо Рамірес вирішить залупитися – то будуть в тебе проблеми, адже тяньгойці не стануть просто сидіти та чекати. Тому давай, піднімай зуавів, щоб він бачив – справа його стухла. А щоби тяньгойці не спокусилися влаштувати великий тарарам, відкрий-но мені канал зв’язку з «Біньцяном». Через півгодини. І присилай когось за недоліками, що в мене на щиті залипли.

І Вовк вимкнувся.

13. Допит

Для допиту полонених козликів виділили ремонтний ангар, де встановили силову загорожу для них. Всі п’ятеро членів екіпажу «Леопарда» сиділи в цій загорожі, примотані павутинкою до ремонтної станини. Двоє штурмовиків, яких узяла в полон Мар’яна, сиділи в окремій загорожі, роздягнені до підброневих комбезів та обеззброєні, але не зв’язані.

В загорожу до козликів увійшли Вовк, Данило та Влад, який в минулому служив у Галактичній Поліції слідчим та мав дуже багатий досвід допитів.

– Отже, так, – інтерлінгвою звернувся до полонених Харитон. – Нас, власне, цікавить викрадений в асурського кур’єра кейс.

Полонені мовчали, лише зв’язківка, технік та здоровило-бойовик кинули сповнені ненависті погляди на власного ж пілота, Джозефа Ляо. Той зберігав кам’яний вираз на обличчі. Юнак-навігатор же прискіпливо спостерігав за запорогами. Данило зосередив увагу на ньому.

– Який кейс? – нахабно спитав здоровило. Харитон, крутячи в руках зняті з нього тонкі елементи гарнітури з альфабетанською силовою бронею, відповів:

– Не ліпи з себе дурника. Мем-кристал розміру 3.0, в ізолюючій упаковці.

Здоровило насупився і хотів явно видати щось образливе, але тітка-зв’язківка його перервала, кинула злобно, мотнувши головою в бік Джозефа:

– В того сучого сина питайте.

Влад повернувся до Джозефа, мило посміхнувся, і той здригнувся, побачивши вражаючі ікла. Влад у своїй останній перед відставкою поліцейській операції втратив половину обличчя разом із нижньою щелепою та зубами. Обличчя йому відновили колишнє, а зуби він захотів зробити за власним бажанням. Цими зубами він, наприклад, з легкістю міг перекусити кабель сантиметрового діаметру. Ну а їхня форма була більше художньою прикрасою, ніж функціональною необхідністю. Втім, Джозефові Ляо про все те знати було зовсім необов’язково.

– Гм… Ну і де ж кейс? – запитав Влад.

Джозеф упорався із собою та відповів цілковитою непристойністю. Влад зітхнув, підняв з підлоги валізку, що стояла біля його ніг, розкрив її та повернув до Джозефа. Медичні інструменти тьмяно виблискували в своїх боксах. Влад пройшовся пальцями по прозорим кришечкам боксів:

– Як банально. Отже, будемо діставати, – і він відігнув фіксатори кишкового зонда.

Джозефа перетрусило. Здоровило, Андріян та зв’язківка єхидно та мстиво посміхнулися. Навігатор не відреагував, взагалі схоже було, що він уже не тут. Данило вдивився в нього уважніше і зрозумів: той випав на «виворіт», без коктейлю Харона і без нейроконтактів навігаторського шолома.

Данило знав, що таке можливо. Він теж таке вмів – сам навчився, зовсім недавно. Звичайно такому вмінню навчали навігаторів, які перебували на військовій чи секретній службі. Вихід на «виворіт» давав можливість ухилитися від будь-якого допиту, навіть медикаментозного п’ятого ступеня. Але для того, щоб навчений, не природний навігатор зумів вийти таким способом на «виворіт», потрібен був великий досвід. І аж ніяк такого досвіду не міг мати такий зелений юнак, до того ж не природний навігатор. Але тут Данило згадав те, що бачив у гіпері – і засумнівався. Може, цей – природний? Просто надто молодий, звідси й така аномалія сприйняття його на «вивороті»… Не звертаючи уваги на здивований погляд Вовка, він сів на підлогу біля полоненого навігатора, схопив його за руку та потужним зусиллям волі пірнув на «виворіт» за ним.

На «вивороті» без нейроконтактів було… дивно. Немовби дивишся на все крізь якийсь мутний гель. І рухаєшся так само.

Жовтогаряча медуза мляво колихалася в цьому «гелі», намагаючись рухатися до найближчої дискретної зони. Данило не знав, що буде, якщо спробувати увійти в дискретну зону «голяка», як називали навігатори той стан, в якому перебували й він, і полонений. Але мав підозру, що нічого доброго. Зрештою, поки що або ніхто того не пробував, або пробував, але вже нічого не міг розповісти. Серед навігаторів ходили моторошні оповідки про привидів гіперпростору, якими ставали ті, хто загинув під час гіперпереходів, помер від перенапруги, надто високої дози «коктейлю Харона» чи заблукав під час вільного пошуку… або спробував перейти в дискрет «голяка».

Данило рвонув за медузою, штовхаючись крізь «гель». Йому те вдавалося швидше, ніж полоненому, і скоро він наздогнав його. Потягнувся, схопив та «поклав у кишеню», долаючи його спротив.

Відчуття від з’єднання було дуже дивним: на мить йому здалося, ніби полонений роздвоївся.

«Навіщо вмирати?» – спитав його Данило.

«Набридло» – відповідь була лаконічною, але дуже насиченою емоційно. На «вивороті» взагалі спілкування відбувається скоріше емоціями та мислеобразами, ніж словами. Навігаторів спеціально навчають такому спілкуванню. Багато інформації не передати, але найважливіше – можна.

Данило не знав, що йому відповісти, тому й не став нічого казати. Просто схопив його міцніше та рвонув геть, на вихід.

Отямився, відчуваючи себе розбитим та змученим. Поряд із ним сиділа Леля. Полонений навігатор все ще не отямився, і помічниця Лелі поралася з ним, клацаючи ін’єктором. Більше нікого не було.

– Скільки часу ми там простирчали? – ледь чутно спитав Данило. Леля дістала з валізки ін’єктор, вколола йому стимулятор: