Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 17)
Роза надіслала сумний смайл:
– Плин твоїх думок я розумію. Думаю, люди Сандро Водолія вже в курсі, через кого протекло. Тому-то нас і винайняли, адже якби витекло від «асурів», то цим займалися б люди корпорації. Кажуть, у них надто своєрідні, але дуже дієві методи… Але тоді виходить, що витік упіймати міг будь-хто з тих, у кого є достатньо коштів та можливостей. Якщо я правильно зрозуміла, що саме «асури» разом із нашими високолобими робили – то в цих розробках можуть бути зацікавлені дуже різні і дуже круті хлопці. Я б навіть припустила… альфабетанців, наприклад. Або тяньгойців. Багатоходівки – то їхній фірмовий стиль.
– Еге ж. Якби замовниками були усами, то вони б діяли грубіше, тут ти права. Не стали б посередників наймати, чи найняли б, але когось для себе більш звичного, типу тих же Ісмаїлових братів. Коли справа доходить до грошви, усами стають такі скупі, наче їм з-під дупи останнє витягати доводиться. Так що це не вони. А от хто… навіть гадати не хочу. От тому нам треба встигнути захопити козлів раніше, ніж сюди припруться їхні замовники.
– А погодься – буде дуже красиво, якщо припруться усами? – Роза знов передала смайл, цього разу – із хитрою усмішкою. – Адже є люди, що обожнюють усіляких ідіотів розігрувати в темну.
– Воно так. Втім, нам же ж нема різниці, кому дупу надирати…
– Це точно. Питання лише в проблемності цього процесу – я маю на увазі, надирання дупи. Все, відбій приватного зв’язку.
Роза вимкнулася від привату, і Харитон прибрав купол.
З двох годин фори вже минуло двадцять хвилин.
9. Десант
Велика Пляма виявилася не такою вже й поганою місциною, як можна було подумати. Принаймні славнозвісні тутешні болота були всього лише мілкими, хай і смердючими, але все ж калюжами.
– І це вони називають болотами? – глузливо пробурмотів у шоломофон Тарас, уродженець Щека, де болота були звичною та невід’ємною частиною тамтешніх ландшафтів.
– Я тобі більше скажу – вони ось це називають джунглями, – відповіла йому Явдоха, яка влаштувалася на широких Василевих плечах.
З її точки зору невисокі мангрові зарості Великої Плями взагалі джунглями назвати було не можна. На Хориві джунглі вкривали всю планету, і літаючі острови також. Тамтешні джунглі являли собою дике сплетіння дерев, ліан, двохметрової трави та папороті гігантських розмірів. Хорив був унікальним планетоїдом: супутник Славутича, планети-гіганта, близької до зірки, він мав температуру поверхні, придатну для нормального існування людей – завдяки тому, що більшу частину часу його затіняв Славутич (адже цей гігант і його супутники Кий, Щек, Хорив та Либідь знаходилися надто близько до Ярили, на передньому кордоні «поясу життя», і якби Хорив був звичайною планетою земного типу, там було б надто спекотно). Однак при цьому його кора містила велику кількість анобтаніума – мінерала, характерного скоріше для об’єктів поясу Койпера. Анобтаніума ж там було так багато, що в гірських районах Хорива навіть були літаючі скелі. А на всій планеті з гравітаційними та магнітними полями коїлася така неймовірна плутанина, що процес тераформування пішов якось дивно, породивши джунглі з дуже цікавими мутаціями. Та й люди там теж змінилися, дали початок новій субрасі – «напівросликам» не більше метра тридцяти сантиметрів на зріст.
– Правду кажучи, місцинка дійсно неприємна, – зазначив Влад. – Не хотілося б тут здохнути. З могили в цьому болоті хрін потім виберешся.
– Все так серйозно? – трохи стурбовано спитав Дарко – він був новеньким і ще не звик до замогильного гумору Влада (завдяки якому той і отримав своє прізвисько – Вампір).
– Аякже. Уяви: ти з могили лізеш, а вона тебе засмокчує, – Влад невизначено помахав рукою.
– Знов ти за свої жартики, – Явдоха перевірила зброю.
– Облишити порожні розмови, – наказала Мар’яна. – Розсипаємося, оточуємо по пеленгу. За моїм сигналом штурмуємо корабель. Всіх за можливості брати живцем… Мишо, тобі лівий фланг, мені правий…
Запороги розсіялися по джунглям, орієнтуючись на пеленг. Якими б тутешні джунглі не були, а все ж пересування вони сповільнювали.
Спочатку все йшло за планом: Мар’яна з Семеном, Тарасом, Касею, Тодосем і Теклою пішла праворуч, Явдоха з Василем, Лайзою, Дарком, Славком і Владом – ліворуч. Вони розтяглися ланцюгом, оточуючи «Леопард» по колу з радіусом в двісті метрів. Сам «Леопард» спокійнісінько сидів на галявині із спеченого ґрунту (мабуть, сідаючи, спеціально жахнули з дюзів залишками плазми, щоб не загрузнути в болоті).
– Вовку? – перемкнулася Мар’яна на зв’язок із «Перцем».
– Так.
– Ми їх знайшли…
– Активність є?
– Поки ніякої. Схоже, з корабля ніхто не виходив.
– Тоді роздивіться, зачекайте трохи…
І тут зовсім поряд з ними щось бахнуло, блимнуло і з різким вереском рвонуло вгору.
Усі миттю впізнали екстрений старт рятувальної шлюпки.
– Що сталося? – на «Перці», схоже, теж помітили.
– Хтось стартанув неподалік звідси, на шлюпці, – Семен перемкнув свої сканери на більш далеку дистанцію. – Відчуваю, скоро буде гаряче. Гм… в кораблі, якщо вірити сканерам, четверо.
В перемовини втрутилася Злата:
– З порту вилетіли два планетарні десантні катери. З різною швидкістю. Ідуть у вашому напрямі. Фіксую також рух катера з поверхні до орбіти з вашого сектора.
– Невже наш клієнт? – гмикнув Вовк. – Так, Мар’яно, штурмуйте в біса цього «Леопарда», беріть живцем усіх, кого можна, і саме корито теж. Може, якщо припремо все купою, Лео зверху приплатить.
– Зрозуміла.
– «Калья», «Еланора» – бойова готовність. Ідемо на перехоплення шлюпки, – наказав Вовк. – «Мавка» – увійти в стелс, стежити за гіперпростором.
Мар’яна перейшла на близький шифрований зв’язок:
– Ну, всі чули. Чортзна, що за дурня тут коїться, наша справа – ці ночви розколупати. Так що вперед, поки конкуренти не з’явилися! На все про все в нас півгодини, – вона активувала ручний плазмомет. – Ну, з нами сяйво зірок і вогонь небес!
Цю приказку зазвичай вживали республіканські космодесантники, коли йшли у бій. Звідки вона пішла, важко сказати, але той, хто хоч раз бачив з поверхні планети, як з неба сходять броньовані вояки, охоплені полум’ям амортизаційних щитів, вважав, що приказка принаймні дещо правдива.
Запороги швидкою ходою попрямували до «Леопарда», який досі не проявляв ніякої активності. Явдоха з Василем висунулися вперед, їхнім завданням було атакувати в лоба, відволікти увагу.
Виглядали вони разом дуже вражаюче: здоровезний Василь у важкій броні космодесантника, і дрібна Явдоха в легкому бронекостюмі рейнджера в нього на плечах, де вона трималася за спеціально припасовані скоби. В руках у неї була величезна протикорабельна плазменна рушниця. Василь тримав великий абордажний силовий різак та скорострільний штурмовий бластер.
Щойно вони вискочили на відкритий простір між джунглями та власне «Леопардом», Явдоха підняла рушницю, торкнулася спуску і прицільно вистрелила у задраєний шлюз. Позаду корабля також блимнуло – то до справи взялася Мар’яна. Дві хвилини десантники поливали «Леопард» вогнем, не завдаючи видимих пошкоджень.
– Зараза. В них якийсь надто накручений захист, – Тодось закинув за спину даремно розряджений плазмомет і розгорнув великий гранатомет. – Зара глянемо, як вам ця штукенція!
Явдоха також опустила рушницю, закріпивши її на Василевому плечі, потягла з його спини такий же гранатомет, як і в Тодося. Василь продовжував цілеспрямовано поливати бластерним вогнем борт корабля.
– А ну, лептонними гранатами його! За моєю командою. Дарко, ти – світлошумовими, нам потрібно прикритття.
Всі стрельнули. На мить корабель зник за димом, пилом, спалахами. Щойно випустивши гранату, Явдоха зіскочила з плечей напарника на його руки, він кинув її в бік «Леопарда» та стрибнув за нею. Інші прикривали їх з гранатометів.
Сто метрів вони обидва проминули дуже швидко: мобільна броня Василя дозволяла пересуватися великими стрибками, а в Явдохи був ранець з гравіткою.
Гранати, вочевидь, зняли залишки щита, тепер бластерні та плазменні постріли залишали на корабельній обшивці плями та підпалини.
Опинившись біля борту, Василь швидким та дуже сильним ударом увіткнув різак у мембрану шлюзу. Те, що не піддалося плазмі та бластерним пострілам, поступилося грубій силі абордажного різака. Двома могутніми рухами Василь зробив у шлюзі велику діру, і вони з Явдохою опинилися в шлюзовій камері. Василь зайнявся внутрішньою мембраною, Явдоха чекала напоготові. Ззовні тривало пекло: штурмовики поливали «Леопард» з усього, що в них було.
– Чому ці ніяк не реагують? – пробурмотіла вона собі під ніс. – Чекають на підмогу? Чи не за нею шлюпка стартанула?
Василь проробив нову діру та мовчки ступив у неї. В його броню одразу ж впилися кілька бластерних розрядів, але він того навіть не помітив. Явдоха спритно забралася йому на плечі і вже з цієї позиції з двох станерів на максимальній потужності поливала все довкола. Переборки могли екранізувати випромінювання, але Вовк звелів брати живцем, тому всередині корабля користуватися бластерами було не можна.
Втім, крім цих трьох пострілів, спротиву вони так і не зустріли. А той, хто стріляв, потрапив під Явдохин станер і мирно валявся біля шлюзу в повній відключці. Явдоха, не витрачаючи даремно часу, замотала його у «павутинку».