Галина Липатова – Запороги та розбійники (страница 15)

Щоб упіймати сигнал, звісно, довелося підійти максимально близько до планети з боку Великої Плями, і добре, що ботбейські спостерігачі не встигли їх засікти.

– Є сигнал! – відрапортував Семен. – Яким би навороченим у них не був штінт, а нашого жучка він не впіймав!

– Це добре. Отже, отут вони… – Вовк позначив точку, з якої йшов сигнал, на знімку планети.

Планета Ботбей, розміром у 0,5 планетарного стандарту¹⁶, тераформована від нуля, не мала океанів. Її поверхня була вкрита безліччю круглих (на місці колишніх ударних метеоритних кратерів) та вузьких, видовжених (на місці розламів та тріщин) озер. Оскільки ось обертання планети була горизонтальною та співпадала з площиною її орбіти, а швидкість обігу навколо зірки дорівнювала чотирьом стандартним місяцям, то клімат був теплий, рівномірний і дуже вологий – адже вода не накопичувалася сезонно на полюсах у вигляді льоду, а вільно переміщалася в атмосфері, й тому дощі та тумани тут були частим явищем. Для деяких видів сільського господарства просто чудовий клімат. Тому на Ботбеї, крім єдиного міста-порту, яке жило за рахунок торгівлі та контрабанди, було багато фермерських поселень, що торгували з портом їжею (здебільшого рисом, ставковою рибою та овочами). Фермери не мали своїх кораблів, і в космічній торгівлі могли брати участь лише опосередковано. Зрозуміло, що їх це не дуже влаштовувало, так що, коли раптом з’являлися якісь порушники, що не бажали платити портовий збір та податок на угоду, фермери, чи, як їх презирливо називали мешканці Ботбейського порту, «селюки», прагнули мати з цього якомога більше зиску. Зиск міг бути різним… якщо в порушників були годящий товар і великі шанси звалити до того, як на них впаде лють обдуреного «уряду», то фермери торгували з ними. Якщо ж ні – то «селюки» першими ж і в’язали порушників, здаючи їх у порт за оголошену винагороду.

Харитон мав серйозні побоювання, що екіпаж «Леопарда» може спіткати саме така доля – адже в козликів не було товару, та й кораблик невеликий… Тому треба було поспішати. Добре хоч ті сіли на Великій Плямі – величезній заболоченій та зарослій манграми території, де було мало фермерських поселень.

– Отже, так. В десанті – Явдоха та Мар’яна зі своїми силовими. Вам надаю Влада, Теклу та Тодося. На місці командує Мар’яна. Скидаємо вас де треба… часу буде обмаль. Коротше – живцем брати сволоту, корабель їхній теж треба б прихопити. Фіг їх зна, де вони крадене ховають.

– Чи зуміємо – дюжиною? – засумнівалася Явдоха Миша. – А ну як налетять тутешні…

– Вже ж зумійте, – жорстко сказав Харитон. – Розо, слухай космоефір. Твоє завдання – всі сигнали далекого зв’язку, маяки, таке інше. І хай Бодя, як лишень прокинеться, зайде у верхній гіпер та спостерігає. Данило теж. Спеціально не будити, але як тільки – так до роботи… є в мене підозри, що в них тут призначено перевалочний пункт. Готовність – десять хвилин. Давайте.

Пхикаючи під ніс, Явдоха на своєму кораблі вибралася з пілотського ложемента і попрямувала в десантний відсік – вдягатися у броню та пакуватися в десантну капсулу. Василь Мовчун, нічого не питаючи, пішов за нею. Так само мовчки за ними пішов і Дарко, новенький у їхній команді, колишній космодесантник. Славко, важкий піхотинець, перезирнувсь із Лайзою, в минулому – республіканською спецпризначенкою:

– Здається, у Вовка процесор погорів, не інакше. На що він взагалі розраховує?

– Не знаю, Славко. Не знаю… ходімо броню напинати, а то Харитон нам голови повідкручує, якщо хронометраж порушимо, а Миша ноги відірве та в дупи нам позасовує…

На «Кальї» Мар’яна та її команда сприйняли наказ набагато спокійніше – не вперше під командуванням Харитона ходили. Вдягаючись у броню, Мар’яна лише сказала:

– Ну, одне те вже добре, що в них тут ніякої ПКО¹⁷ нема. А то як пригадаю Альтаїрську операцію… Десант над болотами і щільний вогонь ПКО – гидотніше не придумаєш, – вона здригнулася. Семен розкрив клапан одноразової десантної капсули та допоміг їй туди залізти. Зачиняючи, відповів:

– Це вже точно. Ну, з Богом.

Сам швидко вліз у броню, ліг у капсулу, і Кася, штурмовичка з їхньої команди, зачинила її за ним. Потім повторила його дії, та її напарник Тарас запакував її в капсулу. А його самого в капсулі зачинив інженер, який залишався на «Кальї» за старшого. На прощання перехрестив їх усіх, дочекався сигналу за хронометражем і, потицявши собі за спину дулю, натиснув на скидання.

Капсули випали з кораблів, як ікра з риби, що йде на нерест, і стрімко пішли вниз, до поверхні. В них були невеликі двигуни, виключно для корегування спуску, так що вони швидко збилися в зграйку та падали в задану точку купно. Тим більше що боятися ракетного удару не треба, хіба що з «Леопарда» пальнуть, але це було дуже малоймовірно – далеко не на всіх кораблях такого класу є підходяще озброєння.

Кораблі набрали швидкість та покинули орбіту, крім «Перця». Корвет, навпаки, скинув швидкість та пішов на зниження, переходячи на нижчу орбіту. Не встиг зробити й півоберта довкола планетки, як прийшов виклик:

– Хто такі? Навіщо приперлися? Порт закрито на цикл.

Харитон не став поки що давати зображення. На бічному екрані бігли дані від його зв’язківки Злати, зайнятої прослуховуванням ефіру. Судячи з усього, десант минув непоміченим. Задоволено гмикнувши, Вовк увімкнув передачу зображення. На екрані виник худий, але міцний чоловік із накладкою нейроімплантата на голові.

– «Перець», корвет Братства Запорогів, – сказав Харитон, із задоволенням відзначивши, як видовжується від подиву лице співрозмовника.

‒ Вовк?! А ти чи не херанувсь – припертися сюди? ‒ нарешті оговтався від подиву той. Харитон зітнув плечима:

‒ Начебто Братство на планетах Конгресу не заборонене. Чого б нам сюди й не прилетіти?

‒ От нахаба! ‒ чолов’яга аж примружився. ‒ П’ять років тому винесли нахрін чотири моїх вантажівки – а тепер такі взяли й без балди приперлися!

‒ Можна подумати, ми єдині, хто тобі за контрабанду хвоста припалив, ‒ байдужо відповів Харитон. ‒ Ти ці гроші давно вже відбив, Командоре.

‒ П’ятдесят тисяч – то таки п’ятдесят тисяч, нізвідки не візьмуться, ‒ показав зуби ботбеєць. ‒ Чотири вантажівки, Вовку. І це лише їхня собівартість, про недоотриманий прибуток я взагалі мовчу! І про інших невдоволених, а тут їх вистачає, до речі. Так що валіть нафіг звідси, поки цілі.

‒ Командоре, ти не залупайся, ‒ м’яко сказав Харитон. ‒ Якщо нам треба сісти на планету, ми на неї сядемо, і плювати на твої заборони. От тільки без твоєї згоди в тебе ж знову будуть збитки. Можливо навіть, що дуже великі.

‒ Ти той, погрожуєш, чи що? В тебе один корвет, у нас на планеті штук п’ять готових до вильоту, і ще наземні гармати... Дідько, та ти й справді всерйоз, ‒ недовірливо вибалушив очі на Харитона Командор. ‒ Ет, єти твою наліво, правду про вас кажуть, що ви всі – психи без башти.

‒ Може, й так, але я знаю, чого про нас точно не кажуть, ‒ рівно, без особливих емоцій, відповів на це Харитон.

Командор пхикнув:

‒ І чого ж?

Вовк широко посміхнувся:

‒ Того, що ми контрактів не виконуємо і слова не дотримуємося.

Зависла коротка мовчанка – Командор обмірковував почуте. Потім, зрозумівши, кивнув:

‒ Так ви той, тут у справах? Кого вам замовили?

Ніхто не здивувався такий зміні ставлення ботбейця, адже Кодекса найманців у Конгресі намагаються дотримуватись. Заради власного ж зиску, часто доводиться за послугами звертатись…

‒ Не бійся, нікого з ваших, ‒ Вовк підморгнув людським оком. ‒ Більше того, я зара можу за ті вантажівки відробити. Скажімо, зекономити тобі п’ятдесят тисяч галактів.

‒ А-а-а, так ті довбані мазафаки, що поза портом сіли – то ваші клієнти? А що, як ми їх раніше захапаємо – скільки за їхні башки відвалиш?

‒ Бач, Командоре, ‒ Харитон був цілковито спокійний, хоча його команда нашорошилася. ‒ Якщо ви їх захапаєте та пришиєте – нам же простіше. Ти ж злиняєш на п’ятдесят шматів, не ми. Ми ж гроші все одно отримаємо, нам за мертвих також заплатять, менше, звісно, ніж за живих, але точно вже більше півста штук. Якщо ви їх хапнете і спробуєте нам продати – це буде з твого боку дуже, дуже велика дурість, і ми вже потурбуємося, щоб про це дізналися люди з Портового Братства, Лиси Космосу, Ісмаїлові Брати, ну й усі інші. І тоді з ботбейцями ніхто з найманців не стане мати ніяких справ, крім, хіба що, Діри. Діряни, як всім відомо, ніяким стервом не гидують.

На згадці про Діру та її мешканців Командора аж перекосило:

‒ Так, я зрозумів. С-сучий ти сину, Вовче… Гаразд. Біс із вами, вмовили. Тільки з бажаючими впіймати вилупків самі воюйте, я об’яву про нагороду відкликати не стану.

‒ Нема питань. Мені головне, щоб твої власні горлорізи в нас під ногами не плуталися. Ну то як, домовилися? Ми ловимо хитрожопих, а ти економиш п’ятдесят шматів, і питання про вантажівки ми забуваємо – так, на майбутнє.

‒ А якщо ні? Чим мені загрожує присутність цих довбнів на планеті? ‒ Командор явно стежив за якоюсь інформацією і тяг час. Втім, він цілком точно не міг ще знати, що десант запорогів уже висадився та працює.

‒ Тим, що ми вже постараємося контракт виконати… а якщо не зуміємо, тут інші з’являться, кому їхні голови треба. А це вже серйозніше буде. Ті люди, хто за ними теж бігає, лишати свідків не стануть. Так що тобі доведеться потім таку купу лайна розгрібати – заплачеш…